Чалий. Так же ж не вби­ли! Го­рицвіта повісив я, а Кульба­ба став пер­шим між ха­зяїна­ми у Сте­паш­ках!

Зося. Твоє жит­тя, ко­ха­ний мій, до­рож­че від мо­го,- хра­ни йо­го для си­на на­шо­го.

Чалий. Зас­по­кой­ся, моя люб­ко! Що з то­бою?

Зося. У те­бе так ба­га­то во­рогів: і гай­да­ма­ки, і па­ни, й ксьо­ндзи, а хіба не мож­на підку­пить ко­го… Не йди до них, про­шу те­бе, зваж на мою ти просьбу. Пок­лич сю­ди Кульба­бу од­но­го і сам до бо­ка шаб­лю при­че­пи.

Чалий (в двері). Джу­ро, ска­жи, щоб Кульба­ба прий­шов сю­ди, в світли­цю!.. Ну що ж, те­пер ти спокійніша?

Зося. Надінь же шаб­лю.

Чалий. Зо­сю! І не со­ром? Гай­да­мацька жінка боїться пос­по­ли­тих.

Зося. Бо я сво­го гай­да­ма­ку без міри ко­хаю; й після то­го, як дав нам гос­подь си­на, я ста­ла за­над­то по­лох­ли­ва, і все ме­не страшні дум­ки гнітять… Мо­же, че­рез те, що я ще хво­ра… Про­шу те­бе: по­ки я ви­ду­жаю і вер­неться до ме­не пре­ж­ній спокій, пос­тав ти вар­ту у дворі, бо в нас час­тенько, от як і сьогод­ня, не­ма ні од­но­го озб­роєно­го чо­ловіка.

Чалий. З завтрішнього дня цілий де­ся­ток доб­рих ко­за­ків бу­де сидіть у нас в дворі і оберіга­ти­ме до­ро­гий для ме­не спокій моєї лю­бої жо­ни. Тілько не три­вож се­бе да­рем­но, будь спокійна, моя го­луб­ко, бо три­во­гою своєю і в мою ду­шу сму­ток на­ли­ваєш, і невідо­мий пер­ше страх ме­не три­во­жить по­чи­нає.

Зося. Я вже не бу­ду.

Тіж і джу­ра.

Чалий. Ну?.. Чом же Кульба­ба не йде?

Джура. Гості приїха­ли до вас, па­ни з Не­ми­ро­ва. Так Ку­ль­ба­ба пи­тає: чи підож­дать, чи прий­ти завт­ра?

Зося. Чи не Шми­гельськич? (Гля­нув­ши у вікно.) Ні, Же­з­ні­цький пан, а з ним Яворський.

Чалий. Чорт їм рад! (До джу­ри.) Ска­жи, щоб завт­ра Кульба­ба прий­шов з людьми. А за­раз ве­ли нак­рить сто­ли та при­­не­си горілки з льоху: не­хай всі лю­де вип'ють за здо­ро­в'я пані і мо­го си­на.

Джура вий­шов.

Ті ж, без джу­ри.

Зося (біля вікна). 3 ни­ми ма­ло не ціла хо­ругв надвірних ко­заків… Чо­го б то?

Чалий. То так бо­яться. Жезніцько­му вви­жа­ються скрізь гай­да­ма­ки. Він хо­роб­рий тілько в зам­ку, а за стіна­ми зам­ку трем­тить, як заєць. Я йо­го терпіть не мо­жу! І чо­го це во­ни при­тис­лись?

Зося. Це пер­ший раз… Ти ж, Са­во, не по­ка­зуй ви­ду, що гості не в по­ру.

Ті ж, Яворський і Жезніцький.

Яворський і Жезніцький. Па­ну пол­ков­ни­ку чо­лом б'ємо.

Чалий. Про­шу вас так не жар­ту­вать, па­но­ве! Я сот­ник тілько, навіщо ж ве­ли­чаєте пол­ков­ни­ком ме­не?

Яворський. Слу­хаю па­на.

Жезніцький (подає лист, Са­ва чи­та). Це не жарт, ми б жа­р­ту­вать так не посміли! Пан Са­ва справді є пол­ков­ник! Пол­ков­ни­ка ж дос­тав за те, що у по­ход послідній роз­ва­лив град за­по­розький на річці Бу­гові і розігнав відтіль ва­та­гу за­по­рожців-гай­да­мак, спа­лив­ши церк­ву їх!.. Вітаємо ще раз пол­ков­ни­ка!..

Зося. Са­во! Ти церк­ву спа­лив?

Чалий. В за­палі, моя го­луб­ко, в кри­вавім бою не розібра­ли, чи то церк­ва, чи прос­то бу­ди­нок,- і спа­ли­ли!.. Це гріх ве­ли­кий на моїй душі… Я ка­юсь і жал­кую… але не вер­неш!.. Ба­га­то де­чо­го не вер­неш! Ну, що про це… За­те, як ба­чиш, те­пер пол­ков­ник я і справді! Ви­ба­чай­те, па­но­ве, що зра­зу не повірив.

Жезніцький. І не тілько пол­ков­ник, а віднині Са­ва Ча­лий бла­го­род­ний шлях­тич Речі Пос­по­ли­тої! А от і гра­мо­та від ко­ро­ля! (Кла­няється, за ним Яворський.)

Чалий (розвернувши гра­мо­ту, поцілу­вав). Спа­сибі вам, па­но­ве, за добрі вісті! Про­шу сіда­ти.

Сідають.

Тепера, Зо­сю, не бу­дуть ро­дичі те­бе цу­ра­тись.

Зося. Бай­ду­же. Шлях­тичів ба­га­то, а Са­ва один!

Жезніцький. Яс­но­вельмож­ний гетьман теж віта пол­ков­ни­ка сво­го з ко­ролівською ми­лос­тю і про­сить при­буть до нього завт­ра на обід і ра­зом з тим при­нять ще по­да­ру­нок.

(Подає ще лист і кла­няється.)

Яворський теж кла­няється.

Зося. Що там ще?

Чалий (чита). Яс­но­вельмож­ний гетьман да­рує си­нові на­шо­му сто ти­сяч зло­тих і про­сить… щоб я си­на сво­го… хрес­тив у ка­то­лицьку віру!

Зося. Для чо­го ж то?

Сава. Об цім ми по­ба­ла­каєм з то­бою опісля… Стілько, па­но­ве, ра­зом наг­рад, що я не знаю, що й ска­зать! Завт­ра приїду сам в Не­мирів і там по­дя­кую яс­но­вельмож­но­го ге­ть­ма­на за йо­го лас­ку до ме­не! Джу­ро, ме­ду!

Жезніцький. Те­пер па­ну пол­ков­ни­ку і шлях­ти­чу не ви­па­да сто­ять, як пер­ше, за хлопські інте­ре­си, по­ви­нен він оберіга­ти інте­ре­си панські.

Джура вно­сить мед.

Чалий (на­ли­ва куб­ки). Хо­лопський і панський інте­рес один: спокій і доб­ро­бит! Але кра­ще ми не бу­де­мо про це ба­­ла­кать, бо пан Жезніцький за­над­то роз­хо­диться зо мною у пог­ля­дах і вий­де су­пе­реч­ка, а у такі щас­ливії хви­ли­ни я б не хотів сва­ри­ти­ся з гос­тя­ми до­ро­ги­ми. Про­шу, па­но­ве.

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю па­на!

Жезніцький. За здо­ров'я прек­рас­ної пані пол­ков­ни­ко­вої і її си­на.

П'ють.

Чалий (знов на­ли­ває). А пан Шми­гельський ще не вер­та­в­ся?

Жезніцький. Не­ма ще й досі, і яс­но­вельмож­ний гетьман три­во­житься.

Чалий. Я й сам в три­возі не­малій, бо маю відо­мості, що тут десь не­да­ле­ко Гнат Го­лий, і завт­ра я сам хо­чу йти шу­кать йо­го ва­та­гу… Прошу, па­но­ве!

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю па­на!

Жезніцький (бере ку­бок). Пан Шми­гельський зазд­рить па­ну пол­ков­ни­ку, і не по­ра­яв­шись, пішов сам у по­го­ню, щоб са­мостійно лав­ри взять.

Чалий (наливає). Пан Шми­гельський - ли­цар. Ве­ли­ку має честь і сла­ву при всіх дво­рах панських і ніко­му не за­ви­дує! Па­но­ве, про­шу! (Бе­ре ку­бок.)

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю па­на.

Жезніцький. Ну та й слух­ня­ний же пан Яворський, ко­ли при­хо­диться пить мед!

Чалий. Зосю! По­час­туй нас, риб­ко!

Зося (наливає). Про­шу ви­пить за здо­ров'я мо­го гай­да­ма­ки!

Жезніцький. Шлях­ти­ча!

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю пані!

Жезніцький. Прек­рас­ну пані Зофію пан Яворський слу­ха, а свою пані не слу­ха!

Яворський. Ба, слу­хаю! При­ся­гаю! Ми так ко­хаємось, що жить од­но без дру­го­го не мо­жем. От я вже за­ну­див­ся за мо­єю па­нею, бо хви­ли­на без неї мені віком здається!

Жезніцький (Чалому). Бре­ше! Щод­ня б'є кан­чу­ком! Ну, па­не Яворський, їдемо до Не­ми­ро­ва.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Жезніцький. А як же б пан не пос­лу­хав, ко­ли вже сон­це над за­ході і тре­ба засвітла доб­ра­ти­ся до зам­ку, щоб ча­сом де не зла­пав нас бестія Голий!

Чалий. При вас ма­ло не ціла хо­ругв ко­заків - і пан боїться?

Яворський. Я? Ні кра­пе­ли­ни, при­ся­гаю! Що я їм зро­бив?..

Чалий. І прав­да. А пан Жезніцький?

Жезніцький. У-у! Про­тивні мор­ди! Але і я їх не бо­юся, ко­ли во­ни си­дять у ме­не в тюрмі. (Сміється.) Про­щай­те! (Іде до две­рей.)

Яворський. Завт­ра по­ба­чи­мось!

Чалий. Як бу­дем живі!

Жезніцький. А чо­го ж нам по­ми­рать?.. Пев­но, пан пол­ков­ник ду­ма, що ми піймаємось і справді Гна­тові у ла­пи? Не піймає! У нас коні добрі…

Вийшли. Ча­лий за ни­ми.