Жезніцький. А мо­же б, пер­ше підпек­ти?

Потоцький. Поспієш ще, да­вай си­ро­го.

Жезніцький. Слу­хаю. За­по­рожці всі в тюрмі, а один утік; ко­ли б не гай­да­ма­ки, чо­го йо­му тікать? (Пішов.)

Ті ж, без Жезніцько­го.

Шмигельський. Яс­но­вельмож­ний па­не! Ко­ли вже я ори­гі­нал, то доз­во­ляю собі все, що ду­маю, го­во­ри­ти пря­мо.

Потоцький. Че­рез шлюб Яворсько­го я в гу­морі. Го­во­ри.

Шмигельський. Не­хай Жезніцький не спішить до­пи­ту­ва­ти за­по­рожців, мож­на ж певні відо­мості мать від ко­ша.

Потоцький. Пок­ри­ють, га­дю­ки.

Шмигельський. Не тре­ба звіра дра­ту­вать! Відо­мо па­ну, ко­ли ук­раїнська партія в Ли­сянці без вся­ко­го су­да со­рок за­­по­рожців смер­тю ска­ра­ла, яки­ми му­ка­ми жи­дам і шляхті за­п­ла­ти­ли їх то­ва­риші?

Потоцький. А ми пок­ви­таємось!

Ті ж і гай­да­ма­ка, ско­ва­ний і зв'яза­ний, біля нього ко­за­ки з спи­са­ми.

Потоцький (дов­го ди­виться на гай­да­ма­ку). Ти знаєш, хто я?

Гайдамака (дов­го ди­виться на По­тоцько­го). Мо­же, знаю, а мо­же, й ні!

Потоцький. І смерть твоя, й жит­тя - в моїх ру­ках!

Гайдамака. Мо­же, в твоїх, а мо­же, й ні.

Жезніцький. Га­дю­ко! З то­бою пан По­тоцький роз­мов­ляє!

Гайдамака. Мо­же, По­тоцький, а мо­же, й ні.

Жезніцький. Я з те­бе жи­во­го зде­ру шку­ру за такі сло­ва.

Гайдамака. Мо­же, зде­реш, а мо­же, й ні.

Потоцький. Стри­вай! Хто ти? Ска­жи по правді - я те­бе за­раз од­пус­тю.

Гайдамака. Мо­же, од­пус­тиш, а мо­же, й ні.

Потоцький. Приз­най­ся, я тобі сто зло­тих дам, ти Са­ва Ча­лий?

Гайдамака. Мо­же, Са­ва, а мо­же, й ні.

Потоцький (бе­ре з сто­лу пістоль і цілить в гай­да­ма­ку). Го­во­ри: ти Чалий? Уб'ю, як со­ба­ку!

Гайдамака. Мо­же, уб'єш, а мо­же, й ні.

Потоцький стріляє; осікається пістоль.

А бач, не вбив!

Потоцький. На па­лю йо­го за­раз!

Гайдамака. Це той По­тоцький, що ро­зум в нього жіноцький.

Потоцький. По­са­ди йо­го в боч­ку і за­да­ви ди­мом від сірки.

Гайдамаку ви­во­дять.

Ну, па­не Шми­гельський, що з та­ким на­ро­дом зро­биш?

Шмигельський. З та­ким на­ро­дом мож­на весь світ по­ко­рить!

Потоцький. Ти ме­не дра­туєш не менш, ніж цей ди­явол; сте­ре­жись!

Шмигельський. Я шут, оригінал; мені яс­но­вельмож­ний пан доз­во­лив го­во­ри­ти все, а в па­на сло­во ко­ролівське, і я знов сміло го­во­рю. Ве­ли, яс­но­вельмож­ний па­не, замість мук і ка­ри, роз­ку­вать йо­го, на­го­ду­вать йо­го гар­ненько, дай йо­му доб­рий ку­холь горілки - і він тобі роз­ка­же все, а му­ка­ми і стра­хом нічо­го ти від нього не до­бу­деш!

Потоцький. Ха-ха-ха! Гай­да­ма­ку вітать, як до­ро­го­го гос­тя? Оригінально!

Гукни Жезніцько­го!

Шмигельський (до ко­зач­ка). Пок­лич па­на Жезніцько­го.

Потоцький. Чу­до­во, чу­до­во!.. Поч­нем хар­цизів час­ту­ва­ти, му­зи­ка бу­де гра­ти їм, не­хай тан­цю­ють п'яні бестії, а після танців і на па­лю!.. Не­хай оригінально уми­ра­ють… Ха-ха-ха!

Входе Жезніцький.

Розкувать гай­да­ма­ку, дать йо­му доб­ре їсти, поїть горілкою три дні, щоб кож­ний день був п'яний, як на весіллі, а Лей­ба не­хай грає йо­му на цим­ба­лах ве­се­лу до танців! Ха-ха-ха! Но­ва ка­ра! Ну, чо­го стоїш? Ти м'яса хо­чеш? Бу­де м'ясо! На третій день, ко­ли нічо­го нам хар­циз не ска­же, по­са­ди йо­го на па­лю; Лей­ба бу­де грать йо­му ве­се­лу, а він не­хай ко­нає, бестія, під та­нець.

Ті ж і гай­дук з лис­том.

Гайдук. Яс­но­вельмож­но­му від хо­рун­жо­го Ре­ви лист. (Ви­й­шов.)

Потоцький (чи­тає). Са­ва Ча­лий!.. (Го­во­ре.) Ди­явол! Зно­ву це га­дю­че ім'я!.. (Чи­тає.) "Са­ва Ча­лий нас об­ма­нив. Нав­мис­не він пос­лав ма­лий загін, йо­го посікли ми і ва­таж­ка пі­й­ма­ли, а той ска­зав, що ніби Ча­лий він. Його пос­лав я ва­шій мосці. Тим ча­сом справжній Са­ва на дру­гу ніч з за­го­ном чо­ловік у двісті на­пав на Оче­рет­не, заб­рав з ко­мор пшо­­но, са­ло, весь хліб, всіх ко­ней, со­рок пар волів, доч­ку пі­дста­рос­ти Курчинського, прек­рас­ну Зо­сю, взяв і щез, як дим в повітрі!" (Го­во­рить.) Диявол! Ди­явол! Ди­явол! (Чи­тає.) "В по­го­ню пішла хо­ругв Ру­жицько­го". (Говорить.) О, ко­ли б йо­го пійма­ли, я місяць би йо­го горілкою поїв, по­ки б не збо­же­волів він, а потім на це­пу во­див би йо­го по всій Ук­раїні. Ні, це не чо­ловік, це, пев­но, чорт наз­вав­ся Ча­лим.

Шмигельський. Це міф, яс­но­вельмож­ний па­не. Пев­но, ко­ж­ний ва­та­жок нав­мис­не Ча­лим се­бе зве.

Потоцький. Ні, ні!.. Це надз­ви­чай­ний чо­ловік, це не міф; а тілько так йо­го всі фиглі цінять гай­да­ма­ки, що кож­но­му б із них хотілось Ча­лим буть!.. Але то все мізерія!.. Са­ва справжній був в Ка­ра­пи­шах. Він на очах Миколи По­тоцько­го і трьохсот йо­го во­лохів по­га­сив боч­ки смо­ляні так лег­ко, як свічки; пальнув у вічі всім з муш­кетів, щез як вітер, потім по­бив по­го­ню, і небіж мій з во­ло­ха­ми своїми му­сив світом ру­шить, бо ду­мав він, що си­ла Са­ви пе­ре­ва­жить йо­го си­лу; а Са­ва в той са­мий день спа­лив всю сло­бо­ду і вивів хлопів всіх в сте­пи да­лекі! Га?.. Це страш­ний, це надз­ви­ча­й­­ний, це ціка­вий чо­ловік! Па­не Шми­гельський! Ти го­во­рив, що знаєш на­род, що жив ти дов­го се­ред йо­го, тобі ві­домі всякі фиглі, бо ти й во­яка доб­рий… Їдь, іди, що хоч ро­би, най­ди і при­ве­ди мені ти Ча­ло­го! Він не дає мені спо-кою, не бу­ду їсти й спать, по­ки йо­го я не по­ба­чу! Я йо­го по­ми­­лую, я йо­го хо­чу по­ба­чить… По­обіщай йо­му маєтності ве­ликі, сто ти­сяч зло­тих, від ко­ро­ля шля­хетст­во; і все те я, кля­нусь, до­бу­ду, дам, тілько не­хай прис­та­не на мою ру­ку і по­мо­же мені гай­да­маків всіх пе­ре­ло­вить!.. Це ім'я - Ча­лий - си­ла! Це та си­ла, що при­во­ро­жує лю­дей до се­бе! Ра­ди краю, ра­ди спо­кою од­шу­кай і при­ве­ди мені Ча­ло­го, бо ко­ли до се­бе ми йо­го не пе­ре­ма­ним, то гай­да­мач­чи­на Хмельни­ччиною ста­не!

Шмигельський. Я зго­ден, і піду шу­ка­ти Ча­ло­го хоч за­раз, і жив не бу­ду, а знай­ду йо­го, і ко­ли він справді є, то пе­ре­­ма­ню йо­го сю­ди. Але для поспіху у такім ділі про­шу яс­но­вельмож­но­го я па­на на­пи­сать до Са­ви лист і при­ло­жить свою пе­чать гер­бо­ву, бо Са­ва, пев­но, так не ввіриться мені, а в тім листі по­обіщай йо­му вільго­ти для поспільства, про які я го­во­рив вже йо­го мосці!

Потоцький. Умо­ви з хло­пом? Хло­пові лист? Ба­га­то хо­чеш ти!

Шмигельський. Історія скла­дається з по­ми­лок, і ко­ли ті, що на чолі сто­ять на­ро­ду, свої по­мил­ки поп­рав­ля­ють ба­жан­ням стать на пев­ний шлях,- во­ни дос­той­нії си­ни от­чиз­ни!

Потоцький (після па­узи). Ходім! Я дам тобі до Са­ви лист. І ко­ли справді Сава є і гай­да­маків при­пи­нить по­мо­же, тоді я все зроб­лю і для поспільства, аби на­далі вже жит­тя спокійне за­без­пе­чить Ук­раїні.

Шмигельський. А ко­ли ця дум­ка зо­ло­та та ста­не ділом, во­на всю Посполиту Річ і зас­по­коїть, і прос­ла­вить!

Завіса.

Ліс. В гли­бині на­си­па­но дві ку­пи гро­шей; ку­пи пок­риті во­ло­ви­ми шку­ра­ми. Біля куп вар­то­вий з спи­сом у руці.