Старшина. А ти зля­кав­ся та мер­щiй навтьоки!

Провожатий. Зля­ка­ли­ся б i ви та­ко­го чо­ло­вi­ка. Вiн ог­ля­нув­ся та й ка­же: "Iди ж, iди, чо­ло­вi­че, пря­мо у во­лость, i я ту­ди прий­ду!" Та так цiї сло­ва ска­зав, що, ме­нi здається, i ви б пос­лу­ха­ли!

Старшина (до пи­са­ря). Пи­шiть все оце в про­то­кол! А ти, Си­до­ре, бi­жи, поз­ви сю­ди де­сяцьких та ще вiзьми чо­ло­вi­ка п'ять з доб­ри­ми кiл­ка­ми. Те­пер я ба­чу, що вiн не хо­тiв без­чес­тя, щоб йо­го, та­ко­го хо­роб­ро­го ли­ца­ря, при­ве­ли, а не­за­ба­ром i сам бу­де! Пев­но, що вiн пi­де за­раз до Га­лi з звiст­кою, що Олек­су ви­пус­тять; а ми йо­го там i зв'яже­мо за­раз та в ареш­тантську, а завт­ра з при­го­во­ром в ост­рог. Не­хай не гвал­тує, iро­дiв син! Отут вiн ме­нi си­дить! Та ззи­вай лю­дей на сход. (Заг­ля­да до пи­са­ря в бу­ма­гу.) А при­го­вор го­тов?

Писар (не пiд­нi­ма го­ло­ви). Го­то­вий.

Старшина (по­ка­зує на про­во­жа­то­го). Вiн вам не ну­жен?

Писар (пи­ше). Нi.

Старшина (до Си­до­ра). Од­ве­ди йо­го в хо­лод­ну, а сам бi­жи ззи­вай де­сяцьких i по­ня­тих, та лю­дей на сход, що во­ни ба­ряться?!

Сидiр. За­раз. Знаєте що? Я зай­ду з людьми в ши­нок та дам їм по доб­рiй чар­цi, так во­ни бу­дуть смi­ли­вi­iцi, як прий­деться з тим iро­дом во­ювать, бо вiн же так не здасться, хi­ба ви йо­го не знаєте?

Старшина. Доб­ре, доб­ре! Ро­зум­но при­га­дав. Ве­ди ж оцього дур­ня в хо­лод­ну.

Сидiр (до про­во­жа­то­го). Хо­дiм!

Провожатий. Зми­луй­тесь, гос­по­дин стар­ши­на! За вi­що ж ви хо­че­те за­на­пас­тить ме­не? Хi­ба ж я ви­нен, що ме­не од­но­го пос­ла­ли про­во­жа­тим з роз­бiй­ни­ком?

Панас ти­хо вхо­дить i стоїть бi­ля две­рей.

Старшина. От ми зми­луємся! Пус­тив ареш­тан­та, те­пер сам бу­деш ареш­тант i за­мiсть йо­го в Си­бiр пi­деш!

Провожатий. По­ми­луй­те, за вi­що ж?

Старшина (до Си­до­ра). Ве­ди йо­го! Не пус­кай ареш­тан­тiв!

Бурлака. Вiн ареш­тан­та не впус­тив, ось то­бi i ареш­тант!

На хви­ли­ну кар­ти­на: стар­ши­на, по­чув­ши Па­на­сiв го­лос, по­вер­тається до нього i мов онi­мiв; пи­сар ско­чив з стiльця, зва­лив ш,оти, а Си­дiр, од­хи­лив­шись, не­на­че на нього хто за­мах­нув­ся, хут­ко ви­хо­дить.

Полякались, не­чес­ти­вi! За вi­що ти хо­чеш чо­ло­вi­ка са­до­вить? Вiд злос­тi, що не по-твой­ому вий­шло? Ба­чиш, прий­шов сам, без про­во­жа­то­го.

Старшина. Прий­шов без про­во­жа­то­го, а пi­деш звiд­цi­ля з про­во­жа­тим! Гро­ма­да при­го­во­ри­ла вис­лать те­бе в Си­бiр! Сьогод­ня i при­го­вор пiд­пи­шуть, уже го­тов он. А про­чи­тай­те йо­му.

Писар од­каш­люється i встає.

Бурлака. Не тре­ба!

Писар сi­дає.

Мовчав би ти луч­че! Я знаю, що пiд­ло­гом мож­на зро­бить усе! Але по­ба­чи­мо, як во­но дальше бу­де! Мо­же, ще за­мiсть ме­не ти пi­деш у Си­бiр, во­ря­га! Прий­де не­за­ба­ром i на те­бе твоя! Ти ду­маєш, що так то­бi прой­де? Нi, я то­бi кiст­кою у гор­лi ста­ну, по­да­виш­ся! Не справ­дяться твої гид­кi за­мi­ри, - не справ­дяться! По­ди­вись ти в свою ду­шу: хi­ба то­бi щвид­ко дру­гих ви­и­осатнть, ко­ли ти сам за­ма­за­ний, як та ган­чiр­ка, що каг­лу за­ти­ка­ють? У вi­чi не гля­неш смi­ли­во! Стар­ши­на, Не смiй роз­ка­зу­вать у во­лос­тi, я то­бi тут рот затк­ну!

Бурлака. Нi, я то­бi затк­ну! Ук­рав гро­мадськi гро­шi Е та й ба­ри­шуєш з жи­дом; пiд­ло­гом хо­тiв па­руб­ка вiд­дать у мос­ка­лi, щоб же­ниться на йо­го дiв­чи­нi; пiд­ло­гом на­дi­ли у лю­дей по­од­би­рав; пiд­ло­гом хо­чеш i ме­не за­па­ку­вать, та ще й ро­та за­ти­каєш? А не дiж­деш ти, фой­дни­ку всес­вiт­нiй, щоб я мов­чав!

Старшина (до про­во­жа­то­го). Бе­ри йо­го, це твiй ареш­тант, i ве­ди в хо­лод­ну, а то я те­бе зап­ру!

Провожатий хо­че брать.

Бурлака. Не за­чi­пай, дур­ню! Вiн бре­ше. Ти ба­чиш, я осьде у во­лос­тi стою i не втi­каю нi вiд те­бе, нi вiд нього, не­хай сам бе­ре, як йо­му тре­ба! (Пiдс­ту­па до стар­ши­ни, а той вiд­хо­дить до пи­сарсько­го сто­ла.)

Писар нi в сих нi в тих.

Чого ж ти тi­каєш вiд ме­не? Я хо­чу то­бi по­дя­ку­ва­ти за твiй при­го­вор!

Старшина (пе­ре­ля­ка­но). Чо­го то­бi тре­ба?.. Не лiзь! Омельян Гри­го­ро­вич, де ви у бi­со­во­го батька? Вiн тут за­да­вить ме­не!.. Пи­шiть про­то­кол!

Писар. Де два б'ються, тре­тiй не мi­шай­ся.

Бурлака (при­пер стар­ши­ну до сто­лу). Зло­дю­га, де твоя честь? У!! (Не­на­че хо­тiв ки­нуться на нього, та опам'ятав­ся.) Тьфу! Смер­дю­чий, рук пас­ку­дить не хо­чу! (Вiд­хо­дить.) В Си­бiр! За що ж? Я не вкрав, не вбив, крив­ди нi­ко­му не зро­бив; хо­тiв овець обо­ро­нить вiд вов­ка, а во­ни са­мi йо­му в зу­би лi­зуть! Про­па­дай­те ж, ко­ли так! (До стар­ши­ни.) Пам'ятай, Ми­хай­ло, що бу­де ка­ят­тя - не бу­де во­рот­тя, i з Си­бi­ру є сю­ди шлях!.. (Ви­хо­дить.)

Завiса.

У Га­лi в ха­тi.

Галя (си­дить за сто­лом за­мис­лив­шись). Не­щас­на моя До­ля! От уже дру­га не­дi­ля, як Олек­су при­ня­ли у мос­ка­лi, а дядько Па­нас пi­шов з се­ла i вiст­ки не по­дає. Ма­ти сер­дяться, щод­ня си­лу­ють, щоб iш­ла за про­тив­но­го, осо­руж­но­го стар­ши­ну. Що йо­го ро­бить у свi­тi бо­жо­му, i са­ма не знаю.

А як йо­го не вер­нуть, а ме­не при­си­лу­ють вий­ти за ста­ро­го Ми­хай­ла, са­ма со­бi смерть за­по­дiю.

Олена (вхо­дить). Доб­ри­ве­чiр, сест­рич­ко!

Галя (спо­лох­нув­шись). Ох, як ти ме­не зля­ка­ла! Ну те­бе!

Олена. Ото, яка-бо ти ста­ла по­лох­ли­ва! А все че­рез те, що жу­риш­ся. Ти вже й на се­бе не по­хо­жа. Не жу­ри­ся, сест­ро, бог ми­лос­ти­вий, Олек­са вер­неться: ма­ти ка­за­ли, що якусь бу­ма­гу дядько Па­нас по­дав, i на­чал­ник обi­щав вiд­пус­тить Олек­су зов­сiм.

Галя. А ма­ти ко­ли ба­чи­ли дядька Па­на­са?

Олена. Та вже, ма­буть, днiв п'ять, як во­ни приїха­ли з го­ро­да.

Галя. Чом же й до­сi ти не за­бiг­ла до ме­не? Роз­ка­жи ж, сест­ро, що ма­ти ка­за­ли, чи ба­чи­ли Олек­су?

Олена. Та я за тим же й за­бi­га­ла, щоб роз­ка­зать. Я са­ма тiлько вчо­ра прий­шла вiд Шу­ля­ка - бу­ла ко­ло ма­ши­ни. Оце за­раз iду до Па­лаж­ки, щоб вiд­да­ла хлiб, - во­на у нас по­зи­ча­ла, - а ма­ти ждуть сьогод­ня Олек­су ка­жуть, що безп­ре­мiн­но бу­де. Во­ни, ненько, цi­лий су­вiй по­лот­на вiд­да­ли яко­мусь пи­са­ре­вi, щоб ско­рi­ще Олек­су пус­ти­ли. Обi­щав, що в п'ятни­цю, цеб­то сьогод­ня, Олек­са вер­неться.

Галя. Дай бо­же! Ти не чу­ла, сест­ро, що то вчо­ра про дядька Па­на­са всi гро­ма­дя­не су­ди­ли у во­лос­тi!

Олена. Ох, чу­ла! Бо­дай не ка­зать! Вiт­чим ка­за­ли, що дядька Па­на­са за­су­дять ку­дись да­ле­ко.

Галя. За вi­що ж?

Олена. Не знаю.

Галя. I нi один не зас­ту­пив­ся?