Гнат тяж­ко й гли­бо­ко зiт­хає.

Мовчиш? Цу­раєшся? (Одпи­ха йо­го вiд се­бе.) Сли­ня­вий! Ду­рень! Со­лом'яний дiд! Про­щай! Бу­деш ти бi­гать за мною, бу­деш шу­кать, як пер­ше, та не знай­деш! Про­щай! (Iде.)

Гнат (мов про­си­пається). Вар­ко! (До­га­ня її.)

Варка. Чо­го?

Гнат. Пост­ри­вай! (Хва­та її за ру­ку.)

Варка. Геть вiд ме­не! Не пiдс­ту­пай!.. Ти й так ви­му­чив ме­не - чо­го то­бi тре­ба? Я че­рез те­бе тут кис­ну, че­рез те­бе не най­ня­лась до ка­ли­нiвсько­го па­ни­ча, че­рез те­бе про­па­даю, сох­ну, в'яну! Я з ума зiй­ду! А ти сли­ни тiлько пус­каєш! Про­щай!

Гнат (при­дер­жує її). Вар­ко!

Варка. Не за­чi­пай ме­не!

Гнат. Стри­вай, ку­ди ж ти?

Варка. Завт­ра чуть свiт пi­ду в Ка­ли­нiв­ку!

Гнат. В Ка­ли­нiв­ку?! I най­меш­ся до па­ни­ча у гор­ни­цi?

Варка. Най­мусь. А то­бi яке дi­ло?

Гнат (ски­пiв). Як яке?

Варка. Ха-ха-ха! Який сер­ди­тий! У те­бе жiн­ка є, а я вiльна пташ­ка, по­ки Сте­пан не вер­неться: що за­хо­чу, те й зроб­лю - нiх­то ме­нi не за­бо­ро­не, а вер­неться Сте­пан - i на по­рiг нi­ко­го не пус­тю!

Гнат. Так ти пi­деш?

Варка. Атож.

Гнат. Не йди!

Варка. Ха-ха-ха! Що ж ти ме­нi зро­биш? За­бо­ро­ниш? Од­че­пись, ка­жу! Пi­ду, ку­ди схо­чу! Пi­ду в го­род; i там є кра­щi й ро­зум­нi­шi вiд те­бе.

Гнат. Не йди, ка­жу! Бо я те­бе й пiд зем­лею знай­ду i уб'ю, як со­ба­ку!

Варка (лас­ка­во). Бо­же­вiльний! Єй-бо­гу, бо­же­вiльний. Ти сам не знаєш, чо­го хо­чеш. I цу­раєшся ме­не, i не пус­каєш.

Гнат. Не мо­жу я вiд те­бе вiд­цу­раться, не­ма у ме­не си­ли, - i зiл­ля не по­ма­га. Ти ме­не при­ча­ру­ва­ла на­вi­ки; як пi­деш вiд­цi­ля - гро­ба­ки за­то­чать моє сер­це… Я те­бе скрiзь знай­ду… Я те­бе й се­бе за­на­пас­тю, - не йди…

Варка. Чо­го ж ти му­чиш­ся, чо­го ну­диш­ся? Ска­же­ний, я те­бе не по­ки­ну, я не пi­ду нi­ку­ди вiд­цi­ля без те­бе, а з то­бою пi­ду ку­ди ти схо­чеш, ку­ди зве­лиш! Уте­че­мо, уте­че­мо на край свi­та, щоб тiлько сон­це зна­ло, де ми бу­де­мо жить, уд­вох ми бу­дем скрiзь щас­ли­вi… Уте­че­мо! Сьогод­ня, за­раз…

Гнат. На, бе­ри ме­не, всього бе­ри, муч ме­не, тiлько не йди нi­ку­ди, щоб я те­бе хоч ба­чив щод­ня, хоч зда­ле­ку, або дай ме­нi та­ко­го зiл­ля, щоб я за­був те­бе.

Варка. Та­ко­го зiл­ля не­ма на свi­тi. Ти ж мiй… на­вi­ки мiй… (Обнi­ма йо­го.)

Завiса.

У Гна­та в ха­тi.

Ганна (одна). Ку­ди ж це Гна­та за­нес­ло - i до­сi не­ма? А та, пев­но, по­бiг­ла од­шу­ку­вать йо­го! Шу­кай, шу­кай - знай­деш, як­раз! Вiн вiд те­бе тi­ка, як чорт вiд ла­да­ну, бо ти тiлько пла­кать умiєш. Спа­ру­вав­ся!.. Ко­ли б ме­нi ста­ро­го чор­та зди­хаться, я за те­бе прий­мусь не так. Яка нiж­на, все б тiлько ле­жа­ла, а по ха­зяй­ст­ву без за­га­ду i не заг­ля­не.

Входе Со­фiя, роз­дя­гається й сi­да.

Ганна. Я ж ка­жу, що так! Хо­дить, ти­няється, на­че па­нi яка!.. Чо­го ж це ти ру­ки згор­ну­ла, чом во­ди не при­не­сеш?

Софiя. Та во­ди, ма­мо, пов­на дiж­ка. Я ще вран­цi на­но­си­ла, хоч i по­ди­вiться! Ку­ди ж її но­сить?

Ганна. Куди? Ку­ди? Ще то­бi тре­ба по­ка­зу­вать, ку­ди й во­ду но­сить! Як­би ти бу­ла з ха­зяй­сько­го за­во­ду, то й без по­ка­зу, i без за­га­ду зна­ла б своє дi­ло. На­но­си­ла б у ча­ву­ни та пос­та­ви­ла б сви­нi по­ло­ву по­па­рить.

Софiя. Та он же гляньте - в пе­чi обид­ва ча­ву­ни сто­ять, пов­нi по­ло­ви з дер­тю.

Ганна. А сви­ня тим ча­сом го­лод­на, отам риє пiд присьбою та гу­де!

Софiя. На те во­на сви­ня!

Ганна. О, я знаю, що ти на язик гост­ра, як брит­ва, а до дi­ла не­ма хис­ту! Як­би ти не язи­ком, а ру­ка­ми ро­би­ла, то й сви­ня бу­ла б прив'яза­на на па­ко­лi i не ри­ла б.

Софiя. Та во­на ж бу­ла на па­ко­лi, а Гнат вчо­ра взяв на­щось вiрьовку. Чим же я її прив'яжу?

Ганна. Найшла б чим, як­би хо­тi­ла, а то все з тат­ком своїм во­зиш­ся! Не при­но­сив ще сьогод­ня пря­нич­кiв?

Софiя (че­рез сльози). Чо­го ви, ма­мо, на­па­даєтесь на ме­не? Що я вам зро­би­ла?

Ганна (приц­мо­кує). Агу­сi, ма­ленька, зап­лач - батько спе­че ка­лач!

Софiя. Бо­же мiй, бо­же!

Ганна. Пов­на ха­та ро­бо­чих лю­дей: не­вiст­ка й батько її! Тiлько б спа­ли та їли! Дар­моїди бi­со­вi!

Софiя. Батько не ва­ше їдять! Во­ни нам ха­зяй­ст­во спра­ви­ли з тим до­го­во­ром, щоб ми їх до смер­тi со­дер­жу­ва­ли.

Ганна. До смер­тi!.. Ко­ли ж вiн ум­ре? Жди! Вiн ще двад­цять год бу­де жить, то йо­го й го­ду­вать, дар­моїда?

Входе Iван i стоїть на по­ро­зi.

Софiя. Кра­ще б ви ме­не вби­ли, нiж отак щод­ня до­пi­ка­ти! Я вже свi­то­вi бо­жо­му не ра­да.

Iван, Ган­на й Со­фiя.

Iван. Зно­ву гриз­ла? Я вже тер­пiв, тер­пiв, та й тер­пець ур­вав­ся! Ска­жи ти ме­нi, що я то­бi зро­бив, що то­бi Со­фiя ро­бе, чо­го ти гри­зеш її?

Ганна. Лi­ни­ва твоя доч­ка, не ха­зяй­ка, нi­чо­го не гля­дить, тiлько уче­питься чо­ло­вi­ко­вi за шию та так i ви­сить, а ти ще й сам по­ту­раєш.

Iван. Що ти ви­га­дуєш? Хi­ба я не ба­чу, як во­на ро­бе… Та не­хай би за дi­ло ви­ла­яла, ну, так! А то пря­мо чи слiд, чи не слiд - си­чиш, си­чиш i си­чиш!

Ганна. Сичу?! Що ж то я га­дю­ка, чи як?

Iван. Гiрш га­дю­ки! Га­дю­ка вку­сить, та й са­ма тi­ка, а ти си­чиш i в вi­чi лi­зеш, ку­саєш i знов си­чиш.

Ганна. Бре­шеш ти, ста­рий чорт, я не си­чу! Дар­моїди по­га­нi! Обоє тiлько ло­паєте, а ро­бо­ти з вас не­ма!

Iван. Так от що? Бач, де бо­ляч­ка! Я дар­моїд, я нi­чо­го не роб­лю!.. Ти так i ка­жи. Хi­ба то­бi по­ви­ла­зи­ло, що я чо­ло­вiк ста­рий, не­мощ­ний: що ж я бу­ду ро­бить, мо­же, ско­ро й пом­ру.

Ганна. Те­бе ще й довбньою не доб'єш! А ко­ли не зду­жаєш ро­бить, то йди пiд церк­ву з дов­гою ру­кою, а дур­но хлi­ба не їж!

Iван. Со­вiсть ти за­гу­би­ла! I ти ж не­за­ба­ром пос­та­рiєш, так i те­бе то­дi, як со­ба­ку, виг­нать з дво­ру?..

Ганна. Я без ро­бо­ти не си­дi­ти­му - хоч пiр'я дра­ти­му! Дур­но хлi­ба нiх­то не дасть! Баш­та­на сте­ре­жи, сви­ней па­си… Кiст­ки зби­рай, от що!.. Доч­ка ди­виться, що ти нi­чо­го не ро­биш, та й со­бi нi­житься та сли­ни роз­пус­ка! Он i чо­ло­вi­ка до то­го до­ве­ла, що ха­ти не дер­житься.

Iван. Ти ж са­ма до­ве­ла йо­го до то­го, що й жiн­ка ос­то­гид­ла! Хоч ко­му, то бу­де до­ма смер­дiть, ко­ли, за­мiсть ма­те­рi, у ха­тi со­ба­ка зла си­дить i раз у раз гар­чить!

Ганна. Сам ти со­ба­ка, ста­рий чорт! Сли­ня­вi! Стар­цi! Iшов би пiд три чор­ти, то од­ним ро­том мен­ше б бу­ло. (Одчи­ня скри­ню, пе­рек­ла­да збiж­жя i бур­чить.) Чорт не ви­дав! Еге!.. Так я й зна­ла! Ху! Не­вiс­точ­ка!.. Сва­ток…

Iван. От до чо­го до­жив! З ха­ти ви­га­ня­ють, при­ту­литься нiг­де! Iди ми­ром жить, ру­ку прос­тя­гай! До­жив на ста­рiсть… I пi­ду! Кра­ще ми­ром жить, нiж ота­ке вис­лу­ху­вать щод­ня. (Ве­ре шап­ку.)

Софiя. Ку­ди ж ви, та­точ­ку?

Iван. Пi­ду по­пи­таю, чи не їде хто в го­род, а ти скла­ди моє збiж­жя.

Софiя. Тат­ку!.. Тат­ку, не ки­дай­те ме­не! Що ж я без вас ро­би­ти­му?!

Iван. Ба­чить бог, моя ди­ти­но, як ме­нi са­мо­му тяж­ко те­бе по­ки­дать. (Гла­дить її по го­ло­вi.) Ти єди­ная моя ди­ти­на, моя ра­дiсть, ти тiлько й тi­ши­ла моє ста­ре сер­це, i не мо­жу я ди­виться, як те­бе му­чать че­рез ме­не, не мо­жу, я… не знаю… Я б то­бi не­бо при­хи­лив!! (Ви­ти­ра сльози.) Та ви­со­ко… ви­со­ко… (Iде.)