Невесело стало Романові в школі...

Роман складає слова за вчителькою. Вчителька сердита, червона, стукає паличкою по ослоні перед самим носом Романа й пискливо кричить:

- Ну, говори за мной - пе-ре-пе-ля-та.

- Пе-ре-пе-ля-та,- тягне за нею Роман по складах.

- Ну, скажи сразу, что вышло?

Роман чмихнув носом і тихим голосом промовив:

- Перепелинята.

- Не перепелынята! - викрикує над самим ухом учителька.- Ну, говори еще раз.

Роман сам чує, що він не так, як учителька, вимовляє те слово, та, на велике його диво, помічає, що язик йому немов отетерів і не слухається його.

- Пе-ре-пе...- націляється помалу Роман казати, потім заплющує очі й разом випалює - линята.

Вчителька важко дихає, хлопці регочуться.

Довго билася вона на цьому слові з Романом, поки вкрай вимучила себе й хлопця. Роман по складах проказував вірно - зразу ж усе слово казав так, як звик він давно його казати дома. Вчителька махнула рукою на Романа й відійшла. Роман сів змучений і засоромлений.

Між школярами скоро пішла новина: Роман не вчитає. Роман сам дивується, що він, бувши таким бідовим хлопцем, не вчитає букваря. Школярі на перемінах не давали Романові спокою.

- Романе,- в’язли вони до його,- ану скажи: м’ясо... Романе, що означа: кафтан? Романе, що робить учитель у класі з дітьми?..

Роман засоромлюється й мовчить: слово «м’ясо» він вимовляє - «миясо», «кафтан прожог» - по його вийшло: собака десь дірку прогризла, а слова «учитель в классе беседует с детьми» він пояснив так: учитель в класі збісився з дітьми.

І почалося щось чудне діятися з Романом: дома й на вулиці - Роман, як Роман, а в класі Романа всі за дурня мають. Догадується він, що є тут якась кривда, а яка саме - не зрозуміє, тільки на вчительку серце має.

Потім усе це обридло йому до краю. Він став лінуватися, пропускати лекції, і одного разу прямо сказав дома, що він більше не хоче ходити до школи. Його набили й вигнали. Роман все ж таки в школу не пішов. До обіду він протинявся десь по бур’янах, а як стали школярі йти з учнями по домівках, пішов і він додому. Скільки разів йому так удавалося одурити домашніх, потім діло розкрилося. Батько ізсинив Романові попругою все тіло. Не помоглося - Роман уперто сказав: нехай його хоч уб’ють, а в школу він не піде.

- Знаєш що, старий! - звернулася якось до Романового батька мати.- Чи йому їсти хліба з тої грамоти?.. Хай краще йде до хазяїна та привчається до діла.

Роман повеселішав.

Одного ранку, після довгої одлучки, Роман прийшов до класу. Коли увійшла учителька, Роман не сидів на лавці, а нероздягнений стояв коло порогу, з книжкою під пахвою. Він мав уже себе зовсім одрізаним од школи й дивився на ослони, на казенні стіни як на щось далеке йому, чуже. Прочитали молитву; тоді Роман підійшов до вчительки й оддав їй шкільну книжку.

- Я не буду ходити до школи! - сказав він.

Вчителька почала розпитувати, що він буде робити вдома

- До хазяїна піду,- промовив Роман і пішов до дверей.

Вчителька ще хотіла щось сказати. Роман її не слухав і був уже за дверима.

В коридорі він спинився й подумав. Потім вернувся, прочинив у клас двері, просунув туди голову, не здіймаючи шапки, і тоненьким голосом, передразнюючи вчительку, пропищав:

- Какой ті балван!.. Ні скажіш - пі-рі-пі-лі-ня-та... Га, щоб вони були видохли тобі! - додав він баском, як чабан. Потім, під регіт усіх школярів, стукнув дверима і, скільки духу, подався од школи.

- Чи немає у вас, Василію Йвановичу, якої газети або книжки? - питав хурщик Антін монопольщика, зав’язуючи в хустинку гроші за хуру.

- Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.

- А навіщо тобі книжка? - спитав він, насупивши ріденькі брови.

- Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті,- одмовляє Антін,- мабуть, і азбуки запам’ятав уже.

- То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло - книжки читати! - став казати Василь Іванович.- Та зовсім воно й не личить тобі.

- Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові,- згоджується Антін,- часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!..

- То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене,- знов казав Антін, трохи переждавши,- почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.

- Хіба от що,- подумавши, сказав монопольщик,- я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.

- Псалтир є в мене, Василію Йвановичу,- мовив Антін.- Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю?

Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу.

- Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки - знаєш, куди тепер ховають? - Василь Іванович суворо глянув на Антона.- Стережись, Антоне, тих книжок, як огню - по-приятельському раджу тобі. А коли вже тобі припала така охота читати, то підожди - я тобі дам іншу книжку.

Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського [1] він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.

- Оце тобі, Антоне, книжка,- казав Василь Іванович, оддаючи йому задачника.- Не пуста яка-небудь - пользовита книжка! Тут усяка тобі задача - немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.

- Спасибі, Василію Йвановичу,- сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати.

Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав. Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.

Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше «панів», крім Василя Йвановича, і він почуває себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.

Ось іде селянин Литовка,- який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.

Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко...

«Нічого, підождемо,- думає він,- аби проценти в свій час виплачував».

Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється - чи немає де непорядку.

Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.

Дійшов до Антонового двору. Бачить - у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними - Антін з книжкою.

«Ага, книжечку мою читають! - подумав Василь Іванович.- Ну, нехай собі читають». Спинившись проти вишнику, він спитав:

- Ну що? Як книжечка - понаравилась?

- А нічого собі! - одмовляє Антін.- Веселенька книжка.

- Ну читайте, читайте собі! - промовляє Василь Іванович і йде далі.

«Веселенька книжечка!..- сміється він сам собі.- Їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?»

Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.

Слухає - Антін читає по складах:

- «Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбилось. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?»

Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.