Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.

Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим блиском, і, змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:

- І ти, Брут?..

Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем’яхами сипнув на їх.

А директор закашлявся і крізь частий кашель сміявся тихим старечим добрим сміхом.

- Чим же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою? - спитав Щура уже веселий директор.

Щур мовчав.

- Чи, може, як у тій пісні співають:

сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово «оченята» - аж у грудях од їх затремтіло.

- Оксана теж тут,- боязко обізвався хтось із гурту.

Директор почув, кинувся:

- Як, і вона тут? А де вона, а покажіть-но її мені, а дайте її сюди!..

Оксана стояла спереду, почувши слова директора, зразу затулилась рукавом і кинулась, щоб сховатись у гурті.

Дівчата швидко вхопились за руки, мов грали в кота і в миші,- не пускали.

Тоді Оксана нашвидку закинула за плечі стрічки й вийшла насередину, вклонилась директорові і стала... Зашарілась, як дорогий ліхтар.

Дивиться на неї директор, і помалу-помалу смутком зайнялися його очі - тільки й промовив:

- Ось воно яке зародилося зілля!

Тихо-тихо стало.

Дівчата, каменотеси, бурсаки - всі стояли, очей не одво-дили. Стеребившись на ослін, дививсь через голови бурсаків, служник Яківець - маленький, як Закхей - розкрив рота, завмер. А коло дверей, схилившись на одвірок, оком знавця жіночої краси пильно дивилась на дівчину семінарська куховарка, чорнобрива молодиця, ота азартна на любощі і палка на вдачу Мелася. Палаючи, дивилась, не маючи в собі сили погасити того жалю, що комусь, а не їй отака краса судилася.

Навіть Мошко, сивий бородатий Мошко, що запечалений з ранку до ночі, заклопотаний, що завжди в борошні, в олії, завжди з засмальцьованими рахунками в драних кишенях,- і він забув на хвилину про його вкрадений «магазин» і тягнув уперед через чиїсь плечі свою апостольську бороду, ніяково посміхаючись.

Навіть у його десь там між старим дрантям і мотлохом вишукались і випливали на старі низькозорі очі двоє дорогих сумовитих самоцвітів...

Перед нашими очима, мов у повітрі, висів город-красень, як давній лицар, закований у чари: в шоломах, у кольчугах, у блискучій зброї. По горах між садами розкидав скелі-мури, як сіре каміння в барвінку, золотоверхі церкви. Виблискують, яскряться, як золоті самородки в гранітних скелях, у зелених вітах темні вікна перед вечірнім сонцем, а по затінках між зеленими садами, між сірими стінами загравали вже передвечірні фіолетові тіні.

З ясними зорями, з тихими смутками, в мереживах, у тканках та в тонких серпанках линув до нас за грати весняний вечір.

Обвішано на ніч тюрму замками, сторожа на в’арті - тихо.

Тільки десь на подвір’ї кують ковалі тоненько - чиюсь волю боркають.

Тихо-тихо вітали вечір із-за грат суміжної камери:

І немов розправляючи крила, вирвався чийсь нетерплячий голос із гурту; за ним затріщали інші, як сухе бадилля, розгораючись на вітрі.

Ще хвилина - і криком, як невпинна стихія, полине кудись невільницька туга.

Без слів озивалося залізо - брязнув багнет об грати. І як руками хто здушив за горло співців.

вбирали вже тихі задавлені ридання.

одчувається, як зітхання, надворі.

З самого рання ув’яз до мене мотив якоїсь пісні. Ходжу по камері, щось думаю, а сам гуду та й гуду безперестану.

А надвечір - усе снується якась казка чи легенда:

«І пішла мати ярами, та пішла вона й тернами, та й сіяла свої жалі поміж травою, й поростали ті жалі гіркими полинами...»

- Мабуть, чи не розкажу я вам, хлопці, що-небудь сьогодні.

Зашуміли хлопці й нашвидку, вхопивши в руки арештантську вечерю, що ліниво жували, розташувавшись на матрацах, збились коло мене, як голодні галенята коло матері.

Любить тюрма всякі оповідання, впивається ними, як чарівною отрутою, аби тільки хоч словом-другим було згадано в них про волю, про степи-простори. Навіть шаблон для цього улюбила: всяке оповідання - це пригода бурлакові, що траплялась йому під час вільних мандрів по світах.

Так, то й так. Посідали.

- Служив я, хлопці, одну зиму у наймах, у городі, в заводі. Зима впала снігом рано, була довга без краю, віяла завірюхами, морозами давила й занудила мене до смутку. Коли гульк-попливли сніги водою. Вийшов я на поля, глянув навкруги - іде весна на ліси та на гори, а із степу - волею пахне.

Як гукну ж я до гаю - до гаю:

«Присягаю зеленому гаю! Як гай розів’ється - робота минеться!»

Не барився гай - швидко розвився, а я - з хазяйського двору, костур під плече, та й лиги - як Макар лозами...

- На волю? - радісно перебили мене товариші.

- На волю, хлопці!

На лицях випливала мрійна усмішка, груди роздулись потайними глибокими зітханнями, а в очах залеліло щось ясне, як степ, як дим, як далека блакить прозорого неба.

Попідсувались до мене ближче, дивляться так ніжно і заздро в саме лице.

- Іду я та й іду, коли на горі велике село, чи містечко, таке веселе, зелене, ще й річка під ним в’ється, вихиляється.

Дай, думаю, заверну сюди, поживу та побачу, що тут за люди... Може, роботу яку думав знайти собі абощо - хто його знає.

Ходжу по містечку, шукаю собі притулку, питаю людей.

«Може б, ви стали на квартирі у єврея Волинського,- радять люди,- він живе он там і там».

Послухався, йду, роздивляюсь: будиночок чепурненький, довгий, низенький, з мальованими оболонками; під вікнами - кущі та квітки, а внизу між камінням плине річка.

Чую - пристає моє серце,- зайду.

Низенька й широка кімната - зала, здається,- а в кімнаті зільників скрізь, аж темрява стоїть од їх у хаті. Занавісочки, креселка, килими - гарно так, затишно. На стінах між єврейськими картинами висять портрети й Толстого, і Горького, й нашого Шевченка.

Коло столу сидить, схилившись над книжкою, молода пані, зачиталась, аж буйна коса ізсунулась на лице.

«Чого вам?» - кинулась вона, сполохана, на моє привітання, а очі дивляться так суворо, непривітно.

Кажу їй.

«Нема у нас вільної кімнати!» - одрубала вона.

- А гарна з себе? - не втерпівши, спитав наймолодший з товаришів, повновидий єврейчик Миша. Спитав і боязко сховався в гурті. На його суворо кинули очима.

Думаю.

- Була вона, Миша, така: смуглява, висока, струнка і мала якісь дивні очі. Здавалося, що малював хтось, гуляючи, в жарт: довго мережав тоненькі, як ниточки шовку, брови, терпляче виточив, мов з карих камінчиків, очі, пустив над ними, як стріли, шовкові вії, а далі взяв та недбайливо позатирав, замалював усе, немов йому та робота набридла вже. І стало од того все лице пестливе, заплакане, як у вередливої дитини.