- Уступись, тобі кажу.

Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.

Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені.

- Зійди геть!

Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:

- Дядько Митро! Сюди!

- Іди звідціля геть! - погрозливо казав похмурий бородатий батько.- Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!

Несподівано сварка перелітає в публіку - загули, залящали, заторохтіли - приятелі, матері, діти:

- Геть Марка, хай грає Терешко!

- Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!

- Марко - крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську - Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі...

- Скинуть його, хай інший порядкує!

Діти:

- На галасування!

- Скинуть, скинуть!

Марко гримить:

- Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою...

- Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!

Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі - і з розгону - головою Марка в живіт.

Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.

- Дядьку Митро! Дядьку Митро! - одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.

В гурті:

- От, хай бог боронить: ще повбиваються...

- Завісу! Завісу!

- Дядьку Митро! - кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.- Дядьку...

Зацвірінчав невеличкий хлопчик:

- Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну! - і - вітром назад...

Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу - став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору.

Все завмерло.

Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні...

Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.

- Го-го-го...- ревом покотилось по двору.

Другий!

- Га-га-га...- дужче.

Разом із тим, як один за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.

Гвалт, лемент...

- Мамо, мамо! - чути в гурті схвильований, радісний голос.- Це вони так приставляють чи це справді?

- Оце, сину, таке приставленіє.

Швидко сцена була порожня.

- Завісу!..

...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:

- Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! - Далі до людей: - Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна - це старий режим!

Загуло:

- Годі вже! Чули!

Свист.

...Перешуміло, перегриміло, стихло...

Хтось позіхаючи:

- Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?

- А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?

Сміх.

- Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.

Далі:

- Ох-хо-хо-хо! - Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.

...Дзвоник.

Почалося знову тим самим:

- Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!

На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.

- Марино, удавишся!

Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,- кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...

П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж - сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.

Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.

Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.

А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]

Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ятають бородаті: стояли морози.

Стояли морози, сніги лежали білі...

В селі заходило свято.

Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця - дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо-рожеві, сині, мов помальовані.

Це вгорі, а внизу...

Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвониками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла повись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям - на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть - бігцем, як на пожежу, поспішають, труть нашвидку уші та, замість вітатись, тільки лунко перегукуються: «Ну, морозець!» - або: «Це мороз - з очима!»

Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насувала темна курява-мла, а з того лісу вовком позирає розбійник-мороз, ночі дожидаючи: «Ось-ось... ось нехай тільки сонце зайде - я прийду до вас куті їсти...»

Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.

Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз.

На покуті - кубло сіна. В кублі - кутя й узвар. Коло куті на лаві - діти: хлопчик та дівчинка. В хаті - самі. А вже вечоріло.

Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз по раз у вікно викликають:

- Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти та не поморозь нашої пшениці.

- Морозе-морозе...

Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі, в клубках пари, обзивається.

- Іду-іду,- каже,- я давно до вас збираюсь!

Довга на йому кирея, під киреєю - жупан синій, чорна шапка з верхом червоним, а за поясом - блиснув срібний самопал.

Леле! Оце догукались!

Тільки сорочки захурчали на піч.

- А чого ж ви полякалися, діти, я ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! - Голос людський, привітний.

Повисували голови із-за комина, визирають.

А він знову:

- А де ж ваші, діти, тато та мама?

Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказали чемно: там і там.

Далі осміліли:

- Це ви прийшли до нас того, що ми вас кликали?

- Того ж, того.

- Ви мороз?

- Мороз.

Пошепотіли діти між собою та вже й у іграшки з морозом.

- А ви ж не поморозите нашої пшениці? - хлопчик.

Сміється Мороз:

- Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.

Дівчинка й собі:

- А ви нас не подавите? - Та й сховалась за комин, прищулилась і язичок прикусила: слухає.

- Ні, діти, я таких не давлю.

Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печі, що в лісі у зайця одняв.

Осмеркло.

Аж і батько в хату:

- А хто це тут гомонить із вами?

Діти стриб-стриб з печі, батька за поли, шепотять:

- Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?