Чому прапредки українців були в силі здобути для свойого політичного життя найбагатшу, медом і молоком текучу землю в Європі? Знаємо з історії, що, почавши від мандрівки народів за посідання пізнішої української землі боролися найрізнородніші племена, як гуни, болгари, авари, мадяри, печеніги, половці і другі. Чому ж тільки прапредки українців здобули буйну українську землю? Відкіля взялася у них сила прогнати з України інші могутні племена або знищити їх або зукраїнщити? Очевидно, тому тільки, що прапредки українців визначалися душевними і фізичними прикметами, якими в тінь поставили всі другі племена. Значить, удачу українських прапредків мусила знаменувати одчайдушна відвага, почуття племінної єдності, спільного ідеалу і боротьби за нього і погорда смерті та життя у боротьбі. Всі ті прикмети разом утворили цю геройську душу, завдяки котрій прапредки українців стали панами на найбагатшій землі в Європі і заснували могутню Київську державу. Геройську душу витворили предки українців і зберегли її в собі доти, доки мусили в багнах, пісках та мочарищах боротись важко за щоденний прожиток. За те потомки тих геройських предків не потребували на багатій українській землі, здобутій для них батьками, так тяжко боротись за існування, як їхні прапредки, бо буйна земля від них не вимагала вкладу усієї сили. Наслідком того ослабла в українських потомках первісна енергія батьків і їхня зачіпна й відпорна сила. А тому, що земельна самовистачальність кожного українського потомка витворила почуття особистої відмеженості від сусіда й окремішності, ослабло, затерлося, а то й затратилося почуття племінної й народної спільності і змагання до єдиної спільної мети. Значить, наслідком багатства славного українського чорнозему витворилася у потомків геройських батьків слаба, шкідлива, зіндивідуалізована, затомізована душа, котра не була вже в силі вдержати Київської держави й підлягла татарам, хоча предки дали собі раду і з більшими ворогами. Це й була ця друга, невільнича душа, що собою наверствувала первісну геройську душу предків. Ця невільнича душа потомків повстала наслідком багатства українського чорнозему, котрий у визначній частині увіссав у себе, усмоктав, поглинув первісну тверду, завзяту, геройську душу прапредків на підставі ось якого біологічного закону: чим бідніша земля, яку народ замешкує, тим більша його життєва енергія й державнотворча сила. І навпаки: чим багатіша хліборобськими засобами земля, тим слабша життєва й державно-творча сила народу.

— Відкіля такий закон? — дивувалася мавка.

— Я так думаю,— сказав Іван і говорив далі: — Цей закон я висновую з таких явищ: народи, що живуть на бідних, мочаристих, піскових, скелистих землях, як, наприклад, фінляндці, скандинавці, німці, давні греки і римляни, створили самостійні держави і вміли або вміють їх боронити та розвивати. А знов не тільки українці, але, наприклад, інди, яких земля така буйна й багата, як Україна, теж утратили свою державну самостійність.

— Як же ж це, Іване? З того виходило би, що доля українського народу безнадійна.

— Ні, мавко. Не забудьмо, що багатство, буйність і краса української природи створили теж незвичайно цінні скарби української душі, а саме: глибокопоетичну українську вдачу, яка дала світові найкращу народну поезію з найкращими мелодіями. Далі: українська мова своєю гармонійною красою звуків, м’якістю та рівночасно енергією вислову, своїм мелодійним повноголосом та милозвучністю перевищує під деяким оглядом навіть найкращу мову в Європі: італійську.

— Так, це правда, я сама це зауважила,— потакувала мавка.

Іван докінчував свої думки ось як:

— Держава — річ практичної організації. А що український народ визначається глибокопоетичною вдачею, то практичного, життєвого змислу в нього обмаль. І це теж причина, крім ізгаданих, чому український народ по утраті незалежності ще досі не здобув своєї давньої держави.

— Невже душа всіх потомків славних українських прапредків невільнича? — запитала мавка.

— О, ні. Стрічаємо у них геройські душі предків, але їх є небагато. В сучасності найбільше бачимо м'яких, перечулених, сентиментальних і пасивних душ, які я називаю невільничими. Є також багато українців, у котрих геройська душа предків і невільнича потомків перемішалася разом і витворила оригінальну, та не цілком органічну вдачу. Таку вдачу мали запорозькі козаки. З одного боку, бачимо у козаків геройську вдачу прапредків, себто небувалу на світі відвагу й одчайдушність і радість життя та вмирання. З другого боку, пасивність у державнотворчім напрямку. Адже мусимо сказати, що козацька держава під ніяким оглядом не дорівняла давній Київській державі. Чому це так було? Тому, що розхитана й гедоністична, значить, невільнича душа паралізувала в українських козаках геройську душу. Якби не те, то українці мали би сьогодні найбільшу державу та й наймогутнішу армію в Європі для її оборони.

— Знаєш, Іване, тепер я тебе цілком розумію. Твої виводи незвичайно цікаві і переконуючі. Але відповідь мені на це питання: — Коли український чорнозем став причиною національного лихоліття, то з того виходить, що треба його позбутися?

— Ні, мавочко. Тепер із чорноземом справа так стоїть: саме багатство без освіти — купа навозу без користі. Діло в тому, щоби виховати в національній українській школі якнайбільше інтелігентних одиниць, які були би в силі повести народ у бій за волю. Вороги це розуміють і тому на російській Україні школу цілком знищили, а в Австрії шкіл маємо дуже мало. Для виборення незалежності ми мусимо найперш вибороти національну українську школу.

Отак розмовляючи, мавка й Іван увійшли у великий парк, серед якого з-поміж гілля платанів і лип проблискували слабо білі стіни палати, що в ній жила мавка. Вона спитала з усміхом:

— А яка душа сидить у мене, Іване?

Іван відповів:

— В тобі, мавочко, живе геройська душа українських прапредків.

— Чому?

— Ти ще питаєш? Адже треба мати геройську відвагу, щоб любити мене, хлопського сина, та одверто заявити це перед цілим селом, а далі: стільки добра творити селянам і просто йти до мети.

— Іване, я не хочу більше чути з твоїх уст тих слів, «граф'янка», «хлопський син». Тепер прошу йти зі мною до моєї бабці.

Іван трошки збентежився і сказав:

— Знаєш, мавочко, мушу благати цього найвищого митця, що створив тебе і твою красу, щоби він вийняв з мене мою українську невільничу душу й дав мені геройську душу українських предків. Адже боротьба за тебе вимагатиме, може, якнайбільших геройських зусиль.

— Чому, як я твоя, а ти мій? — сміялась мавка.

Заходяче сонце сипнуло на них останню в'язанку проміння, як обоє увійшли в палату.

VIII

Графиня Воронська не була сьогодні сама, як бувало звичайно, коли її внучка Олена виходила з дому. Від кількох годин вона розмовляла зі своєю донькою Степанією, що була жінкою пана Гаєвича. Коли сьогодні по обіді довідалася, що граф'янка Олена поїхала на празник до Івана Куценка, була так тим згіршена, що постановила поїхати до матері та виказати їй усю невластивість і невідповідність поступовання сестрінки. Вона не тільки поділяла погляди свойого чоловіка, але навіть підбадьорювала його до рішучих кроків супроти граф'янки Олени. Робила вона це з причини тих самих пересудів, якими жив пан Гаєвич, а крім того, кермувалася вона ще чисто жіночою рисою, а саме: вона не злюбила сестрінки тому, що Олена притемнювала та осліплювала її своєю незвичайною красою. Степанія уважала себе кращою від кожної жінки, яку де-небудь досі стрінула. З тієї причини тим більше дивувалася, сердилася та хвилювалася, чому у прияві сестрінки вперта думка безупинно їй шептала:

«Подивися добре на сестрінку й порівняй себе до неї... Правда, що вона від тебе краща?..»

Степанія не була в силі зрозуміти того дивного, чужого та ненависного голосу й хотіла його в собі вбити всяким способом. Але ні найбільше вишукані сукні, ані крайньо рафіновані способи косметики, ні паризькі шмінки й пудри, що робили з її лиця копальню рижу — не спонукали дзеркала сказати їй: «Тепер ти краща від сестрінки».