— Моя помста страшна буде!..

Жандарми, а по скінченій виплаті всі люди вийшли, і в канцелярії лишилася граф'янка Олена з Куценком. Сонце вже зайшло, але з-поза гілля ясенів на краю подвір'я заглядала до вікон блискуча, золотиста рожева заграва.

Куценко подякував граф'янці за її людяність і доброту супроти селян і нього самого й хотів вийти якнайскоріше. Він почував, що його туга й радощі бачити ту чудову жіночу істоту топляться в почуванні остраху, якого зазнає він близько неї, а ще в чотири очі, так, як тепер. Адже він бачить між нею й собою непроходиму віддаль, яку йому слід зберігати. Куценко не бачив безодні між собою й нею в тому, що він селянський син, а вона граф'янка: дотеперішня його наука виказала йому всю нестійкість і марноту отаких суспільних пересудів. Невирівняльну різницю між нею й собою бачив він у тому, що ця дівчина — це живий символ краси, доброти і щастя, а він — це втілений біль, ніч,— це ледащо, викинуте поза межі людського життя. Тому він був переконаний, що мусить утікати від неї, як дим утікає від огню.

Граф'янка вийшла з ним разом із канцелярії й веліла йому йти не подвір'ям, тільки через парк, де має його дещо спитати. Коли вже йшли серед високих акацій, платанів і лип, доріжкою, посипаною жовтим піском і обрамованою дбайливо камінчиками, граф'янка перебила коротку мовчанку словами:

— Ви зацікавили мене з кількох причин: піснею про дівчину, що перемінилася у гомін, високою інтелігенцією і своєю страшенною силою. Де ви набралися такої сили?..

— Це з життя — на лоні природи...

— Це мене також цікавить, чому ви живете у лісі — правда?..

— Так.

— Далі цікаво мені, що ви нікого не боїтеся, а переді мною відчуваєте, як я бачу, якесь дивне збентеження?..

Та заки Куценко був у силі обізватися, граф'янка сказала:

— На ті всі питання відповісте мені завтра. Особливо ще раз хочу почути по-латині й по-українськи пісню про дівчину-гомін. Для того завтра, пополудні ждіть мене в лісі на тому самому місці, де ви вперше побачили мавку, а мавка лісовика... Будете мене ждати?..

Те питання мавки так його розхвилювало, що він став, мов непритомний. Здавалося йому, що всі зорі нагло впали з неба в його душу й розсвітилися у ній безкраїм світлом. Він ледве поборов коротке оніміння після її питання й відповів потихо:

— Так.

Дівчина подала йому руку й мерщій стрибнула у свою палату, а Куценко приголомшений та очарований вертався у свою домівку в лісі.

IX

Іван сидів при маленькім віконці своєї хатини у лісі й виглядав на світ, який став казковою палатою, збудованою з тіней ночі. Могутні дерева напроти нього втратили свою чітку тілесну стать і стали таємничими, розвійними стовпами, утканими з темряви. Гілля й листя всіх дерев перемінилися у темні павутинні стіни, якими ніч в'язала казкові колюмни одні з другими, здіймаючи їх щораз то вище... щораз вище, аж під небо...

А коли все в'язання було готове, ніч його накрила крівлею безкрайої блакиті неба й засвітила мільйони зір-свічок.

І ось Куценко дивився на величну святиню ночі в лісі й перший раз у своєму житті він одчуває всю красу життя.

І не пливе оця краса від величі задуманого лісу, хоч і як він гарний нині.

І не від зір, що мільйонами очей із-поміж кучерів сосон світляно і ласкаво зиркають на нього.

Від правої його руки йде ця краса життя йому у серце, в душу, в мозок і в усе його єство.

Він досі чує ще оцю дрібну, ніжну, лелійну ручку у своїй долоні.

Якесь розкішне, тихе, чарівне тепло, ще ним ніколи не відчуване, ллється казковими хвилями з тієї ручки в його душу, сковану морозами життя.

Тепло, якого у житті не дав йому ніхто: ні батько, ані брат, ні друг, ні навіть мати.

Він дивиться, як тепла ручка зв'язує наново порвані нитки його роздертого існування.

Очарований, захоплений він сам стає теплом, яке огріти хоче світ.

* * *

Він дивиться, як поміж кучерями верховіття звільна, тихо, обережно виринає хтось.

Єдиний гість, який уже не раз цікаво приглядався одинокій тут людині в мовчазному лісі.

Місяць.

Своє срібно-сонне світло супокійно сіє на заснувші сосни.

Будить у душі прогомонілу, бур'яном життя закриту згадку із далекої-далекої минувшини.

З-під моху забуття десь виринає мрійливо-світяно: на материних руках дитя здіймається на плечі матері...

І ручки витягає ген... високо...

Хоче ними зняти з неба місяць...

Куценко споглядає на свойого гостя, як він, мов утомлений дорогою, сів одпочивати межи сплетами сосон і задумливо й лагідно засновує світляною меріжкою його хатину й душу.

І нараз Іван, немов дитина, хоче заспівати пісню радості.

Обняти він бажає навіть і найтяжчих ворогів...

Пригорнути хоче до своїх грудей весь світ і обділити його щастям, що ним нині переповнена його душа.

Немов якусь надземну музику — він чує оксамитний голос.

«Будете ждати мене?..»

* * *

Був би так сидів і мріяв цілу ніч.

Одначе пригадав собі, що мусить завтра рано встати.

Як засипляв, нараз йому здавалося, що грім його ударив у мозок. Одночасно ним підкинуло на ліжку догори, і він, збентежений, стривожений, ухопив себе за голову руками й так сидів хвилину. Чоло було гаряче, але не боліла голова. Він засвітив свічку, глянув на мертвецьку блідість і убогість у своїй хатині та закликав з болем до себе:

— І як же ж ти, нуждарю і виродку, приймеш її у себе?.. Ти хочеш світлу показати кромішню тьму, пустити сонце у нору?

Глянув на купку книжок, яка здіймалася з підлоги понад ліжком і припав до них чолом і стогнав до них і плакав:

— Книжки, мої німі приятелі, рятуйте мене!

Присунув свічку ближче до себе й гарячково брав до рук книжку одну за одною, листував їх і читав, немов тієї ночі вивчити хотів усі та наздогнати страчені літа. Аж коли вже згасла свічка, і в хатині став сіріти досвіток, Іван голову схилив на подушку, накрив обличчя книжкою і так заснув.

X

Коли Куценко вранці встав, побачив, як сонце поміж гіллями дерев вистроювало та чепурило розливним золотом свойого світла всю природу.

Ліс, купаний росою, що жемчужилась і самоцвітилася у проміннях сонця, дихав молодою маєвою зеленню, сяяв тисячними перлоцвітами красок веселки та птахів, здоров'ям, силою, красою.

У храм святочного мовчання та поваги лісу падали небесні животворні краплі радості життя: пісні пташок, понад якими царювало щебетання соловейка.

Приготовлявся гідно ліс прийняти в запашну свою святиню гостя — мавку.

Сьогодні перший раз од гімназійного часу Куценко-лісовик почав цікавитись докладно та журитися своїм зовнішнім виглядом.

Там, де струмок утворював спокійне плесо, Іван приглянувся собі й обрив до дзеркала води своє обличчя.

Скупався й перебрався в інше убрання, що теж було старе та витерте, одначе не діряве й чисте. Старим гребнем, котрого зубці були такі рідкі, як зуби у столітньої бабусі, Іван причесав та причепурив своє темне та буйне волосся, що досі лежало йому на голові, як бурею розкиданий стіг сіна.

А що каліка-гребінь не міг собі дати ради з його розкуйовдженою чуприною, то Іван мусив намагати водою та рукою, щоб довести до ладу свою причіску.

Коли Куценко думав, що його чепурення вже закінчилося, приглянувся ще раз у дзеркалі води та усміхнувся:

— Тепер я трошки схожий на лісовика в салоні...

Опісля розпалив огонь і спік собі зайця, застріленого вчора, та з'їв частину з хлібом.

Сів під сосною, подальше від своєї хатини, в руки взяв поезії Овідія й почав учитися та повторяти напам'ять по-латині пісню про дівчину, що перемінилася у гомін.

Нараз почув хрускіт кроків по чатинні на землі.

Підняв очі і крикнув:

— Небесна сило!

Збоку від нього, у віддалі тридцяти кроків стояв управитель і вимірював до нього кріс. Куценко миттю скочив на ноги, щоб сховатися за сосну.

Але в тій хвилі гукнув стріл, і він упав на землю та лежав без руху.