Стрiли дзижчали i навколо Алi. Проте вiн не встиг перелякатись i думав. Лиш про те, щоб втриматися на щоглi i краще роздивитись розбiйникiв.

Вiн не трусився вiд страху – був упевнений, що розбiйники грабують i позбавляють життя лише багатiїв. Про випадковi стрiли чомусь не подумав. Але рiчковi розбiйники нiкого, крiм нього, не бачили. З усiх подорожнiх лише вiн був на виднотi – сидiв на вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини. Це розлютило напасникiв. Стрiли одна за одною впивалися в щоглу бiля його нiг, свистiли над головою, лоскотали пiр'їнами по руках i по ногах, порвали сорочку, порiзали вiстрями холошi штанiв.

Зрештою стрiли прошили б хлопця, та трапилася халепа – товстун Джафар рвонувся до своєї каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олiєю, i все те гепнулося на розпечену жаровню!

Мить – i густий чорний дим заклубочився вгору, закрив вiд стрiльцiв хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною.

– Пожежа,! – заволав капiтан i, не зважаючи на стрiли, вискочив iз схованки i скинув у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибiг кухар i, голосно лаючись, обпiкаючи собi руки i лице, пiдхопив напiврозбиту корчагу з олiєю. i перекинув за борт. Хтось iз матросiв теж отямився, зiрвав повсть iз Джафарової каюти i кинув її на палаючу олiю.

Рiчковi грабiжники, побачивши переполох на сафiнi, щосили завеслували до мандрiвникiв. Але вони не розрахували – олiя розпливлася по водi, наздогнала тлiючу паку. I пiдхопилося вгору над водою жовтими й червоними крилами полум'я. Швидка течiя на зворотi витягла серпом палаючу олiю. А вiстря серпа за якусь мить торкнулося заростей касабу.

Мить – тогорiчнi сухi стеблини очерету засвiтились жовтими свiчками, затрiскотiли, зачадiли тонкими смужками бiлого диму.

Малому текли сльози, вiн чхав i кашляв, але не злiзав зi щогли – хотiлося побачити, що ж буде далi?! Що вчинять рiчковi розбiйники, як дiятимуть тюрки? На крик свого шейха напасники вдарили лопатями просмолених весел i миттю зникли за пеленою бiлого диму. Той дим густо, мов сметана, що виливалася iз глека, слався над темною водою. Дим прикривав втечу розбiйникiв краще, нiж вранiшнiй туман їх напад.

Сходило сонце десь за очеретяними стiнами i рожевiло хмари їдкого диму.

А полум'я проривалося все далi й далi у нескiнченнi зарослi очерету-касабу, вибухало клубами густого диму.

Алi сидiв на щоглi i споглядав, як пожежа розповзається, вибухає у правiчних болотяних нетрях. З вiдчайдушним криком вгору злiтали зграї птахiв. Їх розпачливий крик заглушував навiть трiск очерету та гоготiння вогню. Маленькi пташки спалахували оранжевими квiтками i падали вниз у густий дим.

Алi вчепився за щоглу, що аж нiгтi побiлiли, i все дивився, дивився.

Вiн отямився лише тодi, коли внизу смикнули линву i боляче вдарили нею по п'ятах.

– Гей ти, мавпо! Ану злазь! Хто прибиратиме?! – волав унизу кухар, задерши червоне обличчя iз залишками смаленої бороди.

Хлопчик напружився i, висмикнувши кiлька стрiл, узяв їх у зуби. Iншi стрiли глибоко вп'ялися, i вiн не змiг їх навiть розхитати. I ставив на них п'яти, як на щаблi драбини…

Малий прибирав черепки вiд корчаги, витирав, вискоблював вiд олiї i посипав пiском дошки, пiдмiтав попiл та вугiлля.

На сафiнi тим часом знявся гвалт – всi лiзли з претензiями до Джафара!

Сотник тюркiв вимагав, щоб Джафар Покiйник сплатив за всi стрiли та кулi, що вони випустили по розбiйниках. Мовляв, якби вiн стримав свiй язик, нiхто б у бiйку не полiз – араби бачили, якi могутнi бiйцi сидять у лодiях. Крiм того, вiн, сотник, вимагав десять динарiв i глек вина для поранених. Капiтан вимагав грошi за попсовану повсть.

– Вона зовсiм цiла! Трошки забруднилася по краях! – репетував, обурювався Джафар.

– Мiй господине! – вiв своє капiтан. – Повсть була бiла, тепер вона чорна! Подерлась i обгорiла на цiлий лiкоть! Заплати – i можеш собi забрати!

Пiсля капiтана напосiв на Джафара збирач податкiв. Той, що перший залiз пiд паки з пряжею. Вiн вимагав неймовiрнi грошi за свою втрачену паку бавовни.

Молодий прикажчик купецький, що з Мосулу, став над малим i дивився, як той грайливо, ретельно вишкрябував дошки вiд бруду – сумiшi олiї та золи. Великi, з пухнастими вiями, очi молодика звузились, i вiн зневажливо процiдив:

– Однi полохливi шакали, другi пожадливi пси! – Вiн, не клiпаючи, подивився на малого. – А ти не боягуз.

Алi здвигнув плечима.

– Їм потрiбнi грошi. А я найбiднiший на сафiнi. Для чого їм мене чiпати?..

Тут звiдкiлясь наче виринув кухар i спитав прикажчика;

– Мiй господине! Чому гаєш час i не вимагаєш вiд Джафара плати за корчагу олiї? Дивна олiя. Не олiя – мед! А як горiла! Ще б трохи – i вона б спалила смоленi човни цих байстрюкiв. Не гай часу – вимагай своє – Джафар не збiднiє!

Молодик, не повертаючи голови, скоса зиркнув на кухаря i мовчки вiдiйшов.

Кухар забурмотiв собi пiд носа в рештки обсмалених вусiв:

– Дивний цей мосулець. Так себе тримає, немов вiн тут най родовитiший i найбагатший на всiй сафiнi… А всього лиш прикажчик!.. Багатьох я бачив подорожнiх… а цей щось собi має на умi…

Спочатку Джафар репетував, що всi його грабують, хочуть пустити жебраком по майданах. Та зрештою вiн викричався, заспокоївся, а тодi вже розплатився з усiма, виторгувавши собi кiлька дирхемiв.

Тюркам вiн купив у капiтана корчагу вина, а грошi для лiкування пообiцяв дати, коли припливуть до Басри. Спочатку тюрки обурилися, але, впившись солодкого вина, знов прийшли до Джафара i сказали, що найкращi лiки для ран – добре вино. I нема чого їм чекати до Басри. Нехай для пiдправки здоров'я виставить ще одну корчагу.

Про людське око Джафар почав сперечатись. Але всiм було зрозумiло, що друга корчага обiйдеться йому дешевше у разiв десять, нiж платня охоронцям за їхнi подряпини та гулi.

Коли судна пливли по широкiй чистiй водi, Джафар покликав кухаря. Замовив собi смажену по багдадськи курку.

– Дивись, зроби все так, як я кажу! Щоб була справжня курка. Щоб я вiдчув насолоду душi й тiла! Та скажи менi, ти добре знаєш, як пiдготувати курку для смаження?!

Кухар почав говорити, що i як треба, проте Джафар перебив його:

– Слухай, ти, син грiха й нещастя, слухай уважно! Вiзьми найкращу курку… Я плачу за неї три дирхеми.

– Але, шановний мiй володарю, зiрка багдадського базару, тут не базар-сук, а корабель. Тут кожна курка коштує п'ять дирхемiв.

– Ти, син грiха i нещастя, я куплю найкращу курку за дирхем битий, чорний, в найближчому селищi! Тобi це вiдомо?!! –волав Джафар.

– Мiй господине! Наше судно стане на стоянку лише ввечерi. До того часу капiтан не спинить.

– Грабiжник… вбивця… розбiйник… i злодюга! – прохрипiв товстун. – Ти хочеш з мене здерти шкiру i вицiдити кров!.. До речi – добре зцiди кров iз курки! До краплi!

Кухар скривив i так кривого рота в недобрiй посмiшцi.

– Хiба я божевiльний, щоб, купивши по три дирхеми курку на багдадськiм базарi, знову ж її продати на сафiнi за три дирхеми?! А добiрна пшениця i просо для курей, щоб вони неслися? А плетена клiтка з пареної лози?

– Добре, чотири дирхеми!

– Нi. Або п'ять дирхемiв, або будемо їсти рибу!

– Добре, син блудницi i смiттяра, п'ять дирхемiв. Але за них найкращу, найкращу курку!!!

Джафар витягав по черзi усiх курей з клiтки, важив у руках, роздував пiр'я на гузнi, щоб краще бачити, яка з них жирнiша.

Коди ж товстун вибрав найжирнiшу, кухар сказав, що всi курки коштують по п'ять дирхемiв, а саме оця коштує шiсть дирхемiв.

На Джафара просто стiй напав, i вiн кiлька хвилин лише ворушив губами. Але все ж заплатив за курку шiсть дирхемiв.

– Вiдвари її ,– товстун загинав пальцi,– по-друге – роздiли на частини i залий часниковим розчином. Потiм залий яйцем i засмаж на сковородi. Засип шматки вареним рисом та залий другим яйцем i доброю олiєю, та трохи пiдсмаж! Та дивися, син грiха i розпусти, щоб олiя була найкраща, iз сiрiйських оливок! Та починай швидше готувати!.. А поки треба чимось перебити голод.