Настя Горова

Смію...

Козак єси, пресвітлий князю Байдо:

Козак мене із батьківського дому,

Від роду чесного обманом вивіз

В край, де “леліють ріки медовії

І зеленіють трави шовковії”.

Козак із мене, князю, насміявся,

Продав мене в ясирную неволю...

Я вирвалась у землю християнську,

Беру з козацтва ласого данину:

То чим же я тобі від нього гірша?

Байда

Ти правду кажеш. Я твій подарунок

Пошлю на замок, а горілку вип'ю,

Як випила ти горе, до останку.

Знай, і в мене не весело на серці,

І з мене, так як з тебе, насміялись...

(П'є).

Ну, Ганжо Андибере, будеш, брате,

За християнську віру воювати.

Покликуй покликом сумним, понурим,

Що я тебе навчив про турка кликать.

Бо ворогам Христа благочестивим

Я хочу, перш ніж туркам, хлосту дати.

Нехай народи християнські знають,

Як козаки недолюдків карають.

Андибер

(почепивши шлика на ратище)

Гей, люде добрі, вбогі і багаті,

Підвусники, вусаті й бородаті!

Хто з вас охочий потерпіти муки,

Попавшись на войні в катівські руки?

Кому з вас любо за спасенну віру

Мечем утерти носа безувіру?

Кому з вас любо на колу стирчати,

На колесі чи на гаку сконати?

Хто не лякається четвертування

І шкури з тіла заживо здирання?

Таких ми кличем до своєї купи,

На муки більш, ніж на багаті лупи.

Не треба смерті козаку боятись:

Від неї й на печі не заховатись.

Козак на те, щоб злюку бити в полі,

Достерегати всюди правди й волі.

Усі

Готові, Байдо, за тебе вмирати,

Ледачих злюк за кривди їх карати!

Як Андибер виходить з хати, завіс опускається.

Перші три вірші його поклику знов чути; потім голос його никне в степовому галасі, перейшовши вкупі з музикою в зловіще завиваннє.

Табір під замком Острогом.

Увіходять Байда, Тульчинський і інші козаки-побратими.

Байда

Я думав, браттє, що нема на світі

Солодшого напою від кохання;

Аж помста ще солодша. Сим напоєм

Боги собі у серці гоять рани.

Коли б я був Зевесом, я б спустився

Із хмар в Острог з тріскучими громами

І в саме серце Василеві впився

Гаком свого орла та пазурами,

Дмитра ж обвив зубчастою стрілою,

Мов перевеслом огняним блискучим,

І гримнув прокляттєм над головою,

Страшним, як вічне полом'є жерущим.

Тульчинський

Ну, а коли б твій ворог покорився

І впав до ніг, як грішник перед богом?

Коли б у вереті [57] і попелі смирився,

Простершись ниць перед своїм порогом?

Байда

Що за картина! Князь Василь у рам'ї

І попелом присипався смиренно...

Ні, я лежачого не розтоптав би,

Хоч ненавиджу варвара смертельно.

Ну, та в Острозі ще не ждуть приходу

Мого з гарматами: ще ми застанем

Нового київського воєводу

Вбеспеченим і мовби з неба грянем.

Ще голови важкі в сіпак з похмілля;

Не ждуть мене сюди так хутко в гості,

Не ждуть від нас кривавого весілля

Ясновельможному харцизу його мосці.

Один з побратимів

Ні, князю, глянь, ворота відчинились,

Під княжим стягом козаки рушають.

Узгір'я замкові людьми окрились,

Вітряк і греблю з вешняком [58] займають.

Байда

Бо мусять, щоб не допустить обходу.

Та Ганжа обійшов уже низами.

Жду маяка від нього димового,

Та й напремо панцерними полками.

Вбігає, задихаючись од поспіху, вістовець.

Вістовець

Стій, князю! зрада!.. Ганжа з низовцями-

Нетягами в Острозі бенкетує...

Вворужився князькими ратищами

І чернь козацьку на тебе риштує...

Посел од Ганжі вже давно в Острозі:

Він заприсяг Острозькому служити,

Щоб на боярському панцернім праві

Під самоприсудом козацьким жити.

Покидали тобі й дітвору, відцурались

Жінок і вбогого свого нащадку.

Тут переженяться із міщанками

Та й чатуватимуть собі круг замку.

Байда

О бідний мотлоху! чи довго будеш

На братню долю супитися грізно,

Себе від пана пану продавати

І розповзатись по Вкраїні різно!

То і дітвори, кажеш, одбігають?

Чудовищно!

Один з побратимів

Ні, князю наш і брате.

Бо злющі знають серцем серце Байди,

Що на дітях не стане їх карати.

Другий

А як підпасками поробляться хлоп'ята,

Підпарубочими зростуть на панській ниві,

До пугачів полинуть пугачата

Шукать хижацької собі поживи.

Третій

І так із роду в рід, аж поки стануть

Не лучче їх пани панів бороти:

Тогді в харцизники до тих пристануть,

Під ким найбільш руїнної роботи.

Байда

Ні, доки рицар буде на сторожі

Добробуту народного стояти,

Боронячи права природні божі,

Не вдасться дичі перевагу взяти.

Тепер нам трудно встояти у полі:

Нас мало, тілько тисяча і двісті,

Та буде праці ворогам доволі,

Поки поляжемо усі на місці.

Чи битись, браттє?

Побратими

Битись! битись! битись!

Тульчинський

Поки рука держать меча здоліє,

Не даймо нашим ворогам хвалитись,

Що перед ними наше серце мліє!

Байда

Ні, миле браття, се не буде слава,

Що ми поляжем трупом до одного...

Нехай не ширить наша смерть кривава

Порожніх співів кобзаря п'яного.

Є в світі слава з погляду нового,

Достойна вищих дум, пісень пророчих,

Геройського натхнення огняного

І чистих, благородних сліз дівочих.

Я пороблю вас правди лицарями,

Високими стовпами християнства,-

Не тими, що втішаються кострами

І божий світ пустошать ради папства.

Ні, станьмо, без пересуду до віри,

Під бунчуком червоним Солімана,

Наслідника культурників каліфів,

Правдивостю великого султана.

Під ним свободу совісті і віри

Обороняти будемо від Риму;

Його мечем шляхи перегородим

У рідний край від Буджаків [59] і Криму...

Не биймося з братами, як на Старці.

То напад був. Комишники вломились

У табір наш, мов татарва-поганці,-

І ми кривавим боєм боронились.

Рушаймо живі, цілі і здорові!

Не мусим червоніти: се не втеки;

Се діло християнської любові...

Восхвалять подвиг наш віки далекі.

Рушаймо маршем, биймо в тулумбаси!

Коли наступлять, із гармат вітаймо!

Так утікати - честь і слава наша...

Во ім'я правди божої рушаймо!

Завіс падає. Чути бубни, тулумбаси і гарматне стріляннє.

Сад над Босфором.

Увіходить Байда.