Ну, що ж і як було? Я мушу знати

Про все, що там постало на Вкраїні.

Княгиня

Як вигнав князь Острозький Андибера...

Байда

Острозький?!

Княгиня

Князь Василь, опанувавши

Вдовицький замок, Ганжине козацтво

Хотів по всій Острожчині Волинській

На службу замкову пообертати.

Став Ганжа лука, [79] не схотів од боку

Свого нетяг по замках розпустити.

Наважились осістись у Застав'ї.

Всі вісім гулиць під себе зайнявши,

Щоб їх міщанські сотні вгонобляли [80]

І стацій, мов під войну, давали.

Зчинився бій кривавий коло церкви

Онуфрія, та не подужав Ганжа...

Тогді притіг на степ наш Вишневецький;

Кабак пожакував; бочки з пивами,

Медами й горілками порубавши,

Оселю на пожар пустив під вітер.

Аж замок освітило тим лунаннєм,

Що горілки під хмарами лунали.

Нещасна Настя, в синяках, прибігла

До мене з наймичками рятуватись...

Байда

А сердюки ж її, кабацькі чати?

Княгиня

В один клубок з нетягами змотались.

Се ж і було велике наше горе,

З того ж і сталась нам тяжка пригода.

Бо вже козацтво, лупом поживившись

В Острожчині і в Насті Горової,

До Росі двинуло, човни робити

У липових дубровах королівських.

А татарва, побачивши, що в Диких

Полях верхові не горять могили, [81]

До Вишневця підкрались чамбулами. [82]

Байда

Хіба ж під присудом замковим люде,

Міщане наші, отчичі, гербові

Дворяне, слуги по індигенату, [83]

З панцерними боярами [84] поснули

Чи в горілках та в пиві потонули?

Княгиня

Багато й тих, що дуками в них звались,

Людей статечних, добрих і тверезих,

Пішло в козацтво через ті напої,

Корми великі і страшні побої.

А хто зоставсь, ховався по затонах,

По пасіках, лугах, бобрових гонах.

Байда

То й замок наш остався без залоги?

Княгиня

Була залога в Вишневці й на замку,

Не дано клунь татарам підпалити;

Да тілько ми поїхали на прощу,

Щоб господа за вас обох молити,

І тут, під манастирським гаєм...

Байда

Проща, се, нене...

Княгиня

Знаю, що ти скажеш, сину;

Та нововірство ваше не лікарство

Для матері, що втратила дитину.

Увіходить посланець.

Посланець

Пресвітлий князю! падишах великий

Тебе з Тульчинським паном просить в раду,

На Замок Щастя, в Золотому Розі.

Потреба пильна, просить бути вборзі. [85]

Байда

На Замок Щастя... щастя... Світ гіркий вам

Розкошами солодкими сміється;

А нам, козацтву з-за сумних Порогів,

Монастирем він боєвим здається.

Посланець

Козацтву з-за сумних Порогів, князю...

Назвав єси Пороги словом певним:

Бо сумом дишуть і на наше царство,

Немов пекельним поломєм підземним.

Вас кличе падишах, щоб зміркувати,

Як з вогняним драконом воювати,

Що виплив з Січі і що ні спіткає,

Жере, пліндрує, на пожар пускає.

Байда

Га, справді?.. Є й над вами суд і сила.

Посланець

Ся, князю, сила нас із глузду збила:

Бо вже галери наші потопила

І море Трапезонтом [86] освітила.

Байда

Еге!.. Нехай, побачим, поміркуєм,

А може, й іншу річ яку прочуєм.

Посланець

Річ інша тілько та, що допливає

Ротата гідра до Босфорських замків

І полом'єм безощадним сягає

Аж до самого Сховища Коханків.

Байда

Чував ти певно на сумних базарах,

Як віщі струни стиха рокотали...

Оце ж через ясир ваш невгавущий

Козацькі душі пеклом запалали.

Іди. На раду поспішу негайно

І все зроблю по нашій руській правді,

Так як годиться князеві з варягів

І козакові між козацтвом, Байді.

(Виходить посланець).

Ходімо, нене, відпочинь у мене.

Побачим, що в тяжкій біді чинити...

Ще посланець... Не знають бусурмени,

Як полом'є козацьке погасити.

О, віруй, нене! буде суд правдивий,

За сльози, за твоє велике горе:

Турецькою ненавидною кров'ю

Ми сповнимо Босфор і Чорне море.

Княгиня

Не знаю, що за мислі в тебе, сину,

І голова не зносить... Думка думку

Жене, як хвиля хвилю, про дитину,

Про тиху, чисту, ясную голубку.

(Виходить у нетямі).

Увіходить посланець з листом над головою.

Посланець

Велика і преславная цариця

Востоку й Заходу, Хуррем-Хасеки, [87]

Всіх королів потужних королиця,

Тобі здоров'я й радощів навіки!

Байда

(взявши листа, сам до себе)

Здоров'є - може, радощів не буде.

Не радощами я живу, журбою...

Нехай ликують-веселяться люде;

Я закінчу рахунки із судьбою.

(Читає мовчки, а дещо голосно).

"Гріхи ворожих вір, ворожих націй

Аллах на небі важить справедливо,

Ми ж на землі божественні закони

Толкуємо в своїм запалі криво.

Одна наука вірі не похибна,-

Та що повчає ворогу прощати

І полонян, без окупу й тиранства,

У рідний край до роду відпускати.

Я грішну душу облегчити мушу:

Бо й я вловила золотом пташину,

Що райським голосом про рай співала

І звеселяла матір Україну.

Оддай її Тульчинському, мій князю.

Я знаю все... Я бачила черницю,

Незнана їй, і чула, що спіткало

У Вишневці княгиню-удовицю..."

Спасибі! Розв'язала ти нам руки...

Се радощі мої. Я веселюся:

Не думатиму про дівочі муки

І з ворогів од серця насміюся. -

Голубко, нене! не вдавайсь у тугу:

(Ідучи за сцену).

Безодня нам безцінний скарб вертає,-

Я до цариці поспішу з поклоном.

(Згадавши про посланця).

Нехай вона вовіки процвітає!

(Виходить посланець).

А ти, турецька земле, не спасешся

Ні Роксоланою, ні Соліманом:

Бо з Магомета вже давно смієшся,

Зробивши милосердника тираном.

(Виходить).

Боса Скеля в Босфорських Челюстях.

Увіходить Байда і семеро його побратимів під червоним бунчуком і хрещатим прапором.