Байда похитує головою.

Козаки. То ти й признався?

Костир. Ато все військо погубити? Признавсь і про інші гріхи: як і старих людей у домівці зневажав, і малих дітей конем топтав, і божим домом п'яний гордував, шапки проти церкви не здіймав, хреста на себе не клав. Ну, почали вже мені хусткою очі в'язати, щоб сердите море вгамувати. А один старий козак: "Ей,- каже,- козаки, друзі, небожата! ви сього козака не топіте, не губіте, а лучче йому мізинної пучки втніте, крові християнської в Чорне море впустіте". Що ж би ви думали, панове браттє? Скоро стало море кров християнську зачувати, зараз почало й утихати. Тим же то я вам велю й раю: нехай цей Андибер живе-поживає, милосердного бога за все військо козацьке благає.

Козаки. Згода! згода! згода! Нехай Ганжа живе-поживає, мов троянда в саду, цвіте-процвітає!

Байда

Спасибі, козаки, що Ганжу слобонили!

Хоть ви й Молоховим судом судили, [99]

А справу добру військову вчинили,

Лицарством чесним тут себе явили.

Козаки

(розбиваючи на Ганжі Андибері кайдани, співають)

Ой гук, мати, гук:

Запорожці йдуть,

І веселая ж та доріженька,

Куди вони йдуть.

Куди вони йдуть,

Береги гудуть:

Поперед себе та й облавою

Бусурменців пруть...

Байда

Прощай, Стамбуле! не вдалося Ганжу

Тобі на гак залізний почепити.

Ще він твої не раз галери буде

Посеред моря Чорного топити;

Не раз від голосу його струснеться

Твоя пещена челядь азіатська,

Не раз твоєю кров'ю обіллється

"Веселя доріженька" козацька.

Один з побратимів

Усе б гаразд, коли б не коні, князю!

Другий

Велика се, ненаградима шкода!

Байда

Моя найбільша: бо Арап мій, Буря...

Мені б за нього і півцарства мало.

Третій

Ми думали, що турчин вб'є Арапа,

А той йому, мов барс, у шию впився...

Четвертий

Як з каменя підкова креше іскру,

Із нього вибив духа копитами.

П'ятий

І півгодини турку не дозволив

На кобилиць гарячим духом дихать.

Байда

Шкода коня! Сей кінь - моя емблема.

Або мене уб'є напасть і кривда,

Або я правдою возьму над ними гору.

Товаришу моїх боїв кривавих,

Лицарської моєї честі й слави!

Я на тобі сидів, як на престолі,

І царював на бойовому полі...

Шкода коня!

Один з отамання

Пресвітлий князю й батьку!

За те, що визволив єси галеру нашу,

Ми під полки твої поставим коней.

Другий

Татарські в нас поводяться бахмати:

Вони тебе, мов буря, будуть мчати.

Третій

Дамо, дамо!

Четвертий

Ми не вірмене, князю.

П'ятий

Ми не жиди, не крамарі, не скнари.

Шестий

Все забирай, що маємо на Січі.

Семий

Не жаль оддать тобі і тих кожухів,

Що цар про люту зиму надсилає.

Байда

Спасибі, козаки. Тепер же знайте,

Що я везу стару додому неньку

З сестрою любою: то ви галеру,

Де кров лилась, кругом пообмивайте,

Турецький труп у воду пометайте,

Козацький гунями понакривайте.

На морі в кобзи ми над ним задзвоним

І в глибокостях чесно похороним.

Чути похоронну музику. Спускається завіс.

Великий Луг.

Увіходить Ганжа Андибер.

Андибер

Знов у раю!.. О батьку ти наш, Луже!

Не сподівавсь ізнов тебе вбачати...

Яка гидота лізе там у вічі,

На тім затоні, пакоснім Босфорі!

На гори гори скрізь понавертало;

Все деревом чудним позаростало.

З-за дерева будинки визирають,

Угору башти щоглами стріляють.

Блищать мечеті, мов на християнство

Пекельна пелька гострі скалить зуби...

Ти не такий, Великий Луже, друже,

Козацьке втечище, наш батьку любий!

В твоїх затонах, комишах розкішних,

Понад твоїми луками й сагами,

Не бачить око Вавілонів [100] грішних.

Пишаєшся ти, батьку, яворами,

Дубами кучерявими, вербою

Та івою, що висне над водою.

Вживає добру тут козак рибаху,

Куліш із салом, путрю, соломаху,

В твоїм просторі широко він дише,

По Дніпрових річках, вітках гуляє,

Твоє сумне, як монастир, затишшє

Бандурою та співом звеселяє

І, викохавши духа у пустині,

Шукає правди й волі на Вкраїні.

Там брату брат і рідний батько сину

На шию душманом лихим сідає.

Нема там злюкам присуду ні впину,

Убогого живцем дукач ковтає.

І той не дбає там про правду й волю,

Що має у всьому талан і долю...

О Байдо! доки ти над козаками

По-панськи будеш згорда байдувати,

Знечевля гору брать над ворогами,

Ласкаво Андибером гордувати?

Увіходить Костир.

Костир

Із ким ти гомониш тут, синку?

Андибер

З Лугом.

Костир

Із Лугом вітер тілько розмовляє.

Андибер

Се батько мій: я рідного не знаю;

А Січ у мене, заволоки, мати.

Мені із ними любо розмовляти,

Мені про них одрадосно співати.

(Співає).

Ой Січ мати, ой Січ мати,

А Великий Луг - батько.

Ой що в Лузі добре заробити,

Те й у Січі пропити.

Та літає орел, та літає сизий

По високій високості:

Ой плаче, плаче та козак старенький

А по своїй молодості.

Ой ти, молодосте, одрадосте!

На серденьку своя воля...

Ой що люде п'ють та гуляють,

Тілько моя гірка доля.

Костир. Ну, тобі, синку, ще рано плакати по молодощах, та й чим твоя доля гірка?

Андибер

(співає)

Влучи, мій батьку, добру годину,

Заложи руку за пазушину,

Одірви д серця люту гадину.

Люта гадина бока проїла,

Під самим серцем гніздечко звила.

Костир. Скажи ж мені, синку, про що се ти мені так сумно співаєш? Що се в тебе за гадина така під самим серцем?

Андибер

Ся гадина така ясна-блискуча,

Як та, що перву жінку спокусила,

А праотцеві нашому, Одаму,

Та й нам усім турботи наробила.

Вона вповзла в наш рай з двома жінками,

Щоб начинити колоту між нами.

Костир. Невже се мова про Байду, синку?

Андибер

Ой батьку! ти в спасенності не знаєш,

Куди сей дука осяйний прямує:

З козацьких подвигів, боїв кривавих