А в них сіренький супісок та гли­на,

Корпають, мов на глум людський, со­хою,-

І плуг наш до со­хи го­ло­ден прий­де:

"Дай, ку­мо, Хрис­та ра­ди, скиб­ку хліба!.."

Уф! уто­мивсь, не­на­че від ро­бо­ти

З во­ла­ми в плузі щи­рий кінь ли­царський.

А тур­чин сте­ле нам постіль м'якенько,

Да як-то вис­па­тись би до­ве­ло­ся!

Загарбавши під се­бе патріархів,

Торгує їх пе­ре­купст­вом ле­да­чим.

Самі прибільшу­ють невіри пла­ти,

Аби з дур­них дурнії гроші дра­ти.

Мої ко­хані друзі-поб­ра­ти­ми!

Шануйте щи­ру прав­ду, а не віру.

Нехай у вас та віра луч­ча бу­де,

В котрій доб­ра най­більше роб­лять лю­де…

Чути знад­во­ру га­лас.

Що се та­ке? Що се за гомін ди­кий?

Тульчинський

(позирнувши в вікно)

Ой ле­ле! се по­сел пос­ла воює,

І Боч­ку вже у су­точ­ки за­пер­то…

Байда

Вхопи, мій хло­ню, бун­чу­ка князько­го,

Біжи, пос­куп­люй чер­го­ве ко­зацт­во

Та розійми сих во­рогів за­пек­лих…

Гледи ж, не виціди крові і краплі.

Тульчинський

Біжу, мій кня­зю. Як не розійму їх,

То розіллю хо­лод­ною во­дою

(Виходить).

Один з поб­ра­тимів

Ні, доб­ре Ту­лум­бас воює!

Він го­ло­сом і мерт­во­го підняв би.

Бач, як ре­ве! Мов та ста­ра гар­ма­та,

Що ко­за­ки Грізною про­зи­ва­ють.

Другий

Пресвітлий кня­зю, я тобі не рад­жу

Коня ту­рецько­го в та­бун пус­ка­ти:

Бо він уб'є тво­го Ара­па, Бу­рю.

Шкода та­ко­го же­реб­ця вте­ря­ти!

Байда

Нехай уб'є: сим ділу не заш­ко­дить:

Не ко­ней він, левів мені нап­ло­дить.

І між ор­ла­ми, бра­те, бій бу­ває,

І цар ца­ря по­ту­гою воює.

В бо­ях сер­ця гар­ту­ються ли­царські,

В бо­ях рос­те і кріпне дух ко­зацький.

Третій

Се не сідло, прес­тол тобі блис­ку­чий,

Наш кня­зю Бай­до, Соліман [17] спо­ру­див.

На тім коні-огні, на сім прес­толі

Рівен ти бу­деш си­лою з ца­ря­ми.

Байда

Мене рівня­ти­ме з ца­ря­ми прав­да,

Котрої по світах з ме­чем шу­каю…

Дивись, ди­вись! ого! мій чу­ра виріс,

Орудує ко­зацт­вом по-гетьманськи.

Четвертий

Тульчинських рід підбивсь аж геть уго­ру,

Пасе пе­ред­ню й у князів ста­рин­них.

П'ятий

Я ба­чив путь іще тогді в нім, кня­зю,

Як він ко­ня до­павсь упер­ше хлоп­цем.

Так бу­ря крил в Бо­рея [18] по­зи­чає,

Так гур­ри­кан [19] сте­пом ле­тить-гу­ляє,

Не зник­не чу­ра твій Са­мусь без сла­ви:

Співатимуть ко­лись про нього ду­ми.

Байда

Глянь, бра­те, що він з ни­ми ви­роб­ляє!

Розвів обох, мов дві ота­ри, різно.

Шестий

Се, кня­зю, справді зроб­ле­но мис­тецьки:

Твого Са­мусь клей­но­да не по­ни­зив.

П'ятий

Незгірш і се, що мос­ка­ля при­дер­жав,

А тур­чи­на у чис­те по­ле випх­нув.

Шестий

Дивись, ди­вись! уже по згір'ю гра­ють,

Долманами, [20] ка­зав би крильми, ма­ють.

Другий

Скотили вже дя­ки на во­за й Боч­ку…

Мовчить; як міх ко­вальський, важ­ко ди­ше.

Четвертий

Сей воєво­да уло­мив би спи­ну

І ма­ке­донсько­му ко­неві, Бу­ке­фа­лу. [21]

Другий

Не всто­яли б во­ро­та римські, пев­но,

Коли б та­ких сло­няк дать Ганніба­лу. [22]

Третій

А я б йо­го пос­лав наз­до­га­ня­ти

По го­рах та бай­ра­ках Мітріда­та. [23]

Другий

Не хут­ко б вітро­но­го­го дог­на­ла

Московська го­во­ру­ха че­ре­ва­та.

Шестий

Ся Боч­ка, по царсько­му по­велінню,

Скотилась би і на Кав­казькі го­ри.

Москаль таківський: він із кожі рветься,

Догоджуючи волі са­мо­держ­ця.

Байда

Коли б у нас був сан та­кий ви­со­кий,

Ми б зво­юва­ли увесь світ ши­ро­кий.

Коли б ми всі до од­но­го гор­ну­лись,

Під на­ми б і царі, й на­ро­ди гну­лись.

Ми хва­ли­мо­ся, вбогі сіро­ма­хи,

І во­лею і ду­мою од­ною,

А ще не­дав­но на кри­вавім Старці [24]

З'єднали Ган­жу Ан­ди­бе­ра боєм.

Під са­ме не­бо си­па­ло гультяй­ст­во

Вали стра­шенні, а са­мо ври­ва­лось

До пек­ла в зем­лю, на по­ги­бель брат­ню.

Річками кров ко­зацька роз­ли­ва­лась,

Теряли ми свою сна­гу ос­тан­ню.

Тепер наш Ган­жа в корч­мах гетьма­нує

Чи в ка­баці у Насті Го­ро­вої,

Та ще й не ки­дає своєї дум­ки -

Звести до бою ко­заків зо мною.

Химерна дум­ка! Я вже не бо­юся

Його по­ту­ги: по­ляг­ла на Старці.

Кому фор­ту­на слу­жить у по­хо­дах,

До то­го й пе­ре­ки­нуться за­тяжці. [25]

Ще дав йо­му й князько­го не­до­лим­ка,

Щоб не жу­рив­ся, не вда­вавсь у ту­гу;

Дав че­рес і срібла, щоб поз­би­ра­лись

На йо­го пок­лик сиві ко­зар­лю­ги,

Ті, що з нудьги, з жур­би поп­ро­пи­ва­лись,

Кабачній Насті все по­зас­тав­ля­ли.

Бо я за­ду­мав од­ру­жи­тись чес­но,

Щоб не пор­вав­ся Бай­дин рід ве­ли­кий,

Не осяг­ли мої ва­рязькі доб­ра

Князькі підли­зи, римські ка­то­ли­ки.

А без ко­зацт­ва в кня­зя Конс­тан­ти­на,

У Ва­си­ля, не вис­ва­тать не­бо­ги.

І князь Вла­ди­мир, [26] київський мій пре­док,

Лицявсь се­ред по­ход­ної три­во­ги.

Як роз­пу­щу прис­тавст­ва по містеч­ках,

По се­лах, го­ро­дах, ма­нас­ти­ри­щах,

Та поїдять во­ни у ску­пер­дя­ки

Скирти дав­няшні й сте­пові до­бут­ки,

То му­сить з Бай­дою Ва­силь ми­ри­тись,

Йому Ост­ро­гом пиш­ним пос­ту­пи­тись.

Тогді ми за­раз дви­не­мо на мо­ре:

Нехай і тур­чин знає людське го­ре;

Нехай ор­ди в Моск­ву не по­си­лає.

І Бай­ди зо­ло­том не засліпляє.

Вертається Тульчинський.

Тульчинський

Пресвітлий кня­зю Бай­до, па­не й батьку!

Розняв пос­ли я по твой­му на­ка­зу;

Не дав крові у заїди то­чи­ти,

Твоє жит­ло ли­царське пля­му­ва­ти.

Байда

Я ба­чив, хло­ню. Ти справ­лявсь ро­зум­но,

І се твоя зас­лу­га най­славніша.

Ти вже мені дев'яту вес­ну слу­жиш,

Покинувши Тульчин, ко­лис­ку предків,

Отця, і неньку, і братів ко­ха­них

Задля мо­го ли­царст­ва за­нед­бав­ши.

З то­бою ми бу­ва­ли і на Рейні,

І по­за го­ра­ми лю­дей ви­да­ли,

Звичаї добрі, ри­царську на­уку

В бо­ях за прав­ду досвідом уз­на­ли.

Ти всю­ди був мені слу­гою вірним,-

Як братнє сер­це, чу­рою при­хильним.

Тепер не бу­деш більше чу­ро­ва­ти,