Поиск
IX
Стара яго! В мою гли­бо­ку ду­ту
Ти сер­цем ма­тері чуй­ним прозріла,
Що сло­ва я сво­го до­дер­жать му­шу,
Хоч би, мов лю­тий ад, у ме­не кров кипіла».
«Невіро! - знов рек­ла не­щас­на ма­ти, -
Щоб знав єси, що в нас Ісус наш зна­чить
І з ним со­суд пре­чис­тий бла­го­да­ти,
То дай мені доч­ку мою по­ба­чить,
Тоді го­то­ва й я від те­бе смерть прий­ня­ти». -
X
«О ро­де лю­тий, ро­де не­щас­ли­вий! -
Промовив Кан­те­мир, з гніву поблідши, -
Нехай те­бе ти­ран не­ми­лос­ти­вий
У ру­ки візьме, у залізні кліщі!
Живи, як пес у нього на при­кові,
Вищи та скиг­ли, пот­ва­ре пе­кельна!
Не мав­ши волі і в людсько­му слові
Біснуйся, мов за ґра­та­ми гієна,
І мук твоїх не­хай жа­хається все­лен­на!
XI
Заїро, сон­це лю­бе, рай­ське, ти­хе!
Пожалься над дур­ною по­па­дею:
Вона зро­би­ла діло в нас ве­ли­ке
З Ма­ру­сею врод­ли­вою своєю.
Увесь па­рад­ний шмат своїх га­рем­ниць
Порозсилав Ос­ман, ку­ди схотіли;
Зоставив тільки трид­цятьох слу­жеб­ниць,
Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли
І ви­пов­ня­ти все, що по­ве­лить, летіли.
XII
Хасеки-Хуррем [58] се но­ва в нас бу­де;
Нові зви­чаї пійдуть у се­ралі;
Нові за­ся­дуть у ди­вані лю­де;
Нові по­ряд­ки за­ве­дуться в краї.
Одна біда: ся дру­га Рок­со­ля­на
Х а с е к и - Х у р р е м наз­вою гор­дує,
Без лас­ки по­зи­рає на Ос­ма­на,
їсть не­хо­тя і знай су­мує;
Но су­мом тим ще більш ви­со­кий дух ча­рує.
XIII
При ній він, ка­жуть, мов ди­ти­на смир­на,
До неї до­торк­ну­ти­ся не сміє,
І, мов убо­га, бо­яз­ка лю­ди­на,
Перед ца­ри­цею по­туж­ною німіє.
Коли б ти ба­чи­ла, як зве­се­лив­ся,
Як став ме­не при­люд­но обійма­ти,
Довідавшись (Ред­шид мені хва­лив­ся),
Що у ме­не Ха­се­ки-Хур­рем ма­ти… -
«Вези її, ве­зи в Ца­ри­цині Па­ла­ти!»
XIV
І, мов за пок­ли­ком гуч­ним Ос­ма­на,
Галера зо­ло­та під бун­чу­ка­ми
Назустріч прип­лив­ла і привіта­ла
З гар­мат гетьма­на із дво­ма жінка­ми.
«Одна яса гетьма­ну та гетьманші,
А дру­га - рідній ма­тері Ха­се­ки,
Великої й мо­гу­щої сул­танші». -
Так до­нес­ли га­лерні гре­ки,
Хибкі по­тур­на­ки, в ісламі не­до­пе­ки.
XV
Босфорські во­ди, мов срібло, кипіли
Під вес­ла­ми га­ле­ри зо­ло­тої,
І очі оча­ро­вані гледіли
На го­род Софії, ко­лись свя­тої, [59]
Тепер слу­жеб­ки грішної про­ро­ка,
Покутниці за лжу на аріанство, [60]
На ту звізду ту­ман­но­го Вос­то­ка,
Та за го­неннє на нес­торіанство, [61]
Котрим спас­ти свій ум хотіло хрис­ти­янст­во.
XVI
«Заїро! На всьому ши­рокім світі
Нема й не бу­де дру­го­го Стам­бу­ла.
Мов зо­лоті Ал­лах розвішав сіті
Вподовж сво­го квітчас­то­го аву­ла.
Крізь зо­ло­то са­ди бла­го­уха­ють.
Понад сніга­ми мурів зе­леніють,
І міна­ре­ти, міся­цем вінчанні,
На го­рах рай­ських, бла­го­дат­них мріють!»
А во­ди дзер­ка­лом про­зир­час­тим леліють!» -
XVII
«Благословен Ал­лах! - ре­че Заїра, -
Вінець землі віддав він пра­вовірним.
Хранителям прав­ди­вості і ми­ра,
Служителям своїм не­ли­цемірним». -
«Так, міч наш прав­ду й мир обо­ро­няє;
Жезлом желізним па­се­мо на­ро­ди,
І покіль він в ру­ках у нас сіяє,
Не хли­нуть із не­бес по­топні во­ди
І за людські гріхи не зніве­чать при­ро­ди.
XVIII
Коли ж підіймуться джа­ву­ри з пра­ху
Та зав­да­дуть Ос­ман­ли­сам зне­ва­гу
Мечем і прав­дою, тогді Ал­ла­ху
Зістанеться од­дать їм пе­ре­ва­гу.
І ска­ла­му­титься Ду­най ши­ро­кий
Від на­шо­го без­чес­но­го втікан­ня…
І Пор­ти пиш­ної поріг ви­со­кий
Страшенного доз­нає по­ру­га­ния…
Аллаху! Не впи­няй тво­го ме­ча-ка­ран­ня!
XIX
Нехай над світом той гос­по­да­рює,
В ко­го ду­ша міцна в міцно­му тілі,
Хто прав­ду сер­цем чис­тим, чес­ним чує,
Хто в слові вірен, не­по­хи­бен в ділі.
А ви, фальшиві мідя­ки-червінці,
П'яниці, бабії та ле­же­бо­ки,
Блудні з пар­ши­вої ота­ри вівці,
Занепаду Ос­ман­лисів про­ро­ки!
Да бу­де ваш уділ кри­ва­вий і жорс­то­кий!» -
вернуться

58

- Хасеки-Хуррем - Так називали Роксолану, дружину султана Сулеймана II. Див. примітку П. Куліша у тексті нашого видання.

вернуться

59

- Йдеться про Константинополь, захоплений у 1453 р. турками і перейменований ними у Стамбул. У 532-537 pp. за вказівкою імператора Юстиніана І (бл. 482-565) був споруджений храм Софії. Вважався святинею християнської церкви до 1453 р. Згодом турки перетворили храм Софії на мечеть, а у XVI-XVIII ст. добудували чотири мінарети.

вернуться

60

- Аріанство - течія в християнстві, засновником якої був александрійський священик Арій (кінець III ст.- 336). Аріани заперечували, зокрема, єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (тобто Ісуса Христа). Вселенські собори 325 і 381 pp. засудили аріанство як єресь. У дещо зміненому вигляді аріанство (як соцініанство) було відоме у Польщі, а також на Україні і Білоруси в XVI-XVII ст.

вернуться

61

- Несторіанство - християнська єретична секта, заснована константинопольським патріархом Несторієм у першій половині V ст.

Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: