Поиск
І справді, навк­ру­ги мов бу­ря за­шуміла,
Мов ви­хор-гур­ри­кан в мо­нас­тирі підняв­ся…
Якийсь не­пев­ний гук мно­го­го­ло­сий щав­ся…
Злякалась братія і мов пот­ве­резіла.
Та се був гур­ри­кан ве­се­лості свя­тої:
Вітали но­ви­ну ве­ли­ку бла­го­дат­ну,
Що з за­по­розької фор­теці ни­зо­вої
Принесено чен­цям, мов жерт­ву аро­мат­ну.
Святе Ус­пеніє знов чу­до сот­во­ри­ло:
Козацьку стар­ши­ну з не­волі сло­бо­ни­ло.
ІІ
Іде п'ять ко­заків, чуп­рин­дирів уса­тих,
Блищать од­да­ле­ки в ту­рецьких зла­тог­ла­вах,
В кар­ма­зи­нах ряс­них, при пірна­чах-бу­ла­вах,
У хут­ря­них шли­ках, пре­пиш­них, пре­ба­га­тих…
Покидали шли­ки на зем­лю і бу­ла­ви,
До ніг ігу­ме­ну сми­рен­но при­па­да­ють
І для ве­ли­кої мо­нас­ти­реві сла­ви
Чубами си­ви­ми долівку заміта­ють.
Стоять нав­колішках, чен­цям цілу­ють ру­ки
І оповіду­ють свої при­го­ди й му­ки.
III
«П'яних нас мов п'яна хур­то­ви­на но­си­ла
Та й за­нес­ла бу­ла в те пек­ло бе­сур­менське,
У те вла­ди­чест­во без­бож­ницьке ту­рецьке,
Котрим ору­дує са­ма пе­кельна си­ла.
Сиділи, братія свя­та, ми на при­кові,
У смо­роді, в багні, в тісноті мно­го­люд­но,
І до­ве­лось та­ке там зна­ти ко­за­кові,
Що в Бо­жо­му до­му і ви­мо­ви­ти труд­но.
Щодня по од­но­му нас на га­ки во­ди­ли,
На Бай­дині га­ки, і страш­но там гу­би­ли.
IV
І, ги­ну­чи ми так, що­ден­но сповіда­лись
В своїх пе­рес­ту­пах чес­но­му ота­ман­ню
І нуж­ди, го­ло­ду, тяж­ко­му без­та­лан­ню
Спасенного кон­ця від Бо­га сподіва­лись.
Нас п'яте­ро бу­ло пол­ков­ників ста­рин­них,
Таких, що про ди­ва ве­ликі пам'ята­ли,
Які, бу­ва­ло, нам ченці на бо­гоміллі
З кни­жок своїх свя­тих чи­та­ли й тов­ку­ва­ли.
І що мо­лодші там про се­бе не ка­за­ли,
Ми знай Ус­пеніє на поміч при­зи­ва­ли.
V
І се… О Гос­по­ди! Чу­дов­на в те­бе си­ла!..
Отверзлись двері в нас ду­бові у хур­дизі…
Явилась Прес­вя­та у світо­зарній ризі
І сяєвом своїм нам очі посліпи­ла;
Попадали ми ниць і чу­ли чу­дот­вор­ний
Небесний глас її, мов ян­гольське співаннє,
І смо­род, і баг­но, і мрак вер­теп­ний чор­ний -
Почезло все, мов сон; і чес­не ота­маннє
З при­ковів і кай­дан, мов з сміття, от­ру­си­лось,
І, на­че на сте­пу, на морі опи­ни­лось.
VI
Не ска­жем до­ла­ду, як чу­до со­вер­ши­лось:
Бо ми всі п'яте­ро без пам'яті ле­жа­ли,
Козацьких го­лосів і лиць не впізна­ва­ли:
Усе за­по­ми­ном і не­тя­мом ок­ри­лось.
Аж чуєм, віте­рець над на­ми по­ди­хає…
Поглянемо - кру­гом на морі хви­ля грає…
Над мо­рем сон­це, мов бро­вар­на піч, па­лає
І хма­ри зо­ло­тить, не­мов по­жар лу­нає;
А той страш­ний Стам­бул над синьою во­дою
Увесь по­чер­вонів, не­мов об­лив­ся кров'ю.
VII
Перехрестились ми і за­раз обіця­ли
Два тижні на свя­те Ус­пен­ня ро­бо­та­ти.
Про се ми під свої здо­бичні пишні ша­ти
Полатані свит­ки те­пер по­на­да­ва­ли…»
І тут же по­ча­ли «оброч­ни­ки» ски­да­ти
Кармазини рясні, саєти, зла­тог­ла­ви,
І все, мов прах зем­ний, но­га­ми по­пи­ра­ти,
Ченцям на ша­ну й честь, Ус­пенію для сла­ви.
І, обер­нув­шись так із дуків у го­ло­ту,
Просили од­вес­ти їх за­раз на ро­бо­ту.
VIII
Тим ча­сом як ченці із служ­ка­ми своїми
Кругом пол­ков­ників, мов гай гус­тий, сто­яли,
Їх гості з-за сто­ла ти­хенько повс­та­ва­ли
І зник­ли, як ма­ра, з тра­пе­зи по­за ни­ми.
Побачив єзуїт, що тут і без на­уки
Незгірша у ченців дав­но ве­деться мушт­ра,
Що доб­ре куд­лаї заб­ра­ли Русь у ру­ки,
І сам собі шеп­тав: «Ні, па­по, frust­ra! [100]
Тут схиз­ма гли­бо­ко в ко­зацт­во вко­ре­ни­лась,
Його роз­бо­ями в ве­ли­ку сла­ву вби­лась.
IX
Ні-ні! Тут, Ри­ме, ти з ро­бо­тою спізнив­ся…
Даремно тра­ти­ти ро­зумні з ни­ми речі.
Хоч би й по­роз­би­вав макітри сі чер­нечі,
Нічого путнього від них би не до­бив­ся.
Тут ан­гел тьми вра­та міцні спо­ру­див аду:
Сих врат намісни­ку Хрис­та не одоліти,
На радість са­тані, а папі на до­са­ду
Впотужнились навік ди­яво­лові діти.
Єдиний пас­тир душ, єди­не ста­до вірних
Противні ро­зу­му ченців сих бе­зувірних.
X
Ні, Ри­ме, ні! Шко­да про се вже й го­во­ри­ти…
Коли б ти хоч на рік воск­рес­нув, Торк­ве­ма­до, [101]
Грозо єре­тиків, спа­сен­них душ од­ра­до,
Та попід Лав­рою по­чав кост­ри па­ли­ти,
То б, мо­же, тим ог­нем сі душі просвіти­лись,
Ся тьма кромішня, се геєнство пра­вос­лав­не, -
Наміснику Хрис­та сми­рен­но пок­ло­ни­лись,
Покинули своє вер­зя­каннє безс­лав­не
Про чу­де­са мо­щей пе­черських, про Ус­пеннє
І виб­ра­ли собі Лой­олу [102] на хва­леннє».
вернуться

100

- Даремно (лат.). - Ред.

вернуться

101

- Торквемада Томас (бл. 1420 - 1498) - домініканський монах, керівник іспанської інквізиції. Відзначався винятковою жорстокістю. Головним у діяльності Торквемади було об'єднання Іспанії, для чого він реорганізував і розширив діяльність єзуїтів. У 1492 р. домігся вигнання з Іспанії євреїв і маврів.

вернуться

102

- Лойола Ігнатій (бл. 1491-1556) - іспанський теолог, засновник у 1534 р. ордену єзуїтів - католицького чернечого ордену «Товариства Ісуса» для боротьби проти Реформації і за зміцнення папської влади. Його девіз: «Мета виправдовує засоби».

Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: