По дорозі до моїх героїв підійшов Методій Кирилович, і скоро вони входили до залу засідань комосередку.

Зал засідань комосердку, а також і про те, як проходили збори.

Це - досить-таки симпатично-декорована кімната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стіні мало не всі вожді революції.

Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами - профсоюзного, комсомольського та іншого походження. Тексти страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!) і такі переконуючі, що погляд ніколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозуміло. На правій стіні в ореолі «монументального реалізму» висить місцева стінгазета. Це надзвичайно цікава газета. Там вам і оригінальні відділи, як от: «маленькі дефекти великої машини», тут вам і їдкі сатири на місцеве начальство, як-от: «шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько».

...Іван Іванович сів на першому стільці у першому ряду. Поруч його сіла Марфа Галактіонівна, а далі - Методій Кирилович.

Було тихо. Тільки зрідка прокидалось то тут, то там стримане шепотіння. Раз у раз рипали двері, і зал потроху залюднювавсь. За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять перед лампадками і думають про ідеалістичні катакомби перших християнських мучеників, а тут ніяких лампад нема, світить цілком матеріалістична електрика і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди.

- Ти пам'ятаєш, яку поставлено сьогодні доповідь? - спитав тихим голосом Іван Іванович і подивився на Марфу Галактіонівну.

- Хіба ти забув? - сказала товаришка Галакта.- Та сьогодні ж доповідь про останню вилазку проти самокритики.

- О! - сказав Іван Іванович і підняв свій ніжно-білий вказательний палець.

І він мав рацію саме так підняти палець. Це значило, що мій герой сьогодні буде уважно ловити кожне слово і ні разу не задрімає тією безм'ятежною дрімотою, коли певний, що можна спокійно трохи поспати, бо, по-перше, в потрібний момент (коли голосують одноголосне) Марфа Галактіонівна легенько штовхне його під бік, і, по-друге, Іван Іванович певний був, що його комосередок «ніколи не зрадить інтересів пролетаріату».

- Інтересно послухати! - сказав мій герой і подивився на Методія Кириловича.

- Надзвичайно інтересно! - сказав Методій Кирилович і, підсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: - у нас... теж єсть!..

- Що єсть? - не зрозумів Іван Іванович. Методій Кирилович подивився бистрими очима по сторонах - праворуч, ліворуч, назад - і нарешті прошепотів чітко і рішуче:

- Дискусійщик! Ви розумієте? Справжній дискусійщик... От вгадайте, де він?

Іван Іванович від такої несподіванки аж одкинувся назад.

- Що ви говорите? - сказав він схвильовано.- В нашій примірній ячейці єсть дискусійщик?.. Галакточко, ти чуєш?

Але Марфа Галактіонівна вже почула цю сенсацію і уважно розглядала обличчя присутніх членів.

- Чи не кур'єр? - спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фігуру, що самотньо сиділа в останньому ряду.

- Нє! - рішуче одрубав Методій Кирилович. Тоді Марфа Галактіонівна знову забігала очима по стільцях.

Комосередок явився вже, так би мовити, іn соrроrе: прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й організаторша жінок і її організація: секретарша головного начальника, секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей). Словом, не прийшли ще тільки секретар комсомолу і сам головний начальник, що мусів сьогодні робити доповідь.

...Товаришка Галакта губилась в догадках і ніяк не могла вгадати, хто ж цей дискусійщик.

- Ага! - сказав нарешті Іван Іванович.- Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!

- Нічого подібного! - сказав Методій Кирилович.- Уборщиця не може бути дискусійщицею, бо вона тільки кандидатка в партію.

- Ну, так хто ж такий? - мало не скрикнула Марфа Галактіонівна.- Ну, не мучайте мене!..

Методій Кирилович побачив, що далі він і справді не має комуністичного права мучити своїх товаришів і, скосивши очі, сказав іронічно:

- От він!.. Товариш Лайтер!

- Товариш Лайтер? Що ви кажете! - розвів руками Іван Іванович.- Ніколи б не подумав. Такий тихенький і лагідний - і на тобі! Воістину: в тихому болоті завжди чорти водяться.

Марфа Галактіонівна вп'ялась очима в маленьку фігурку товариша Лайтера (він сидів далеко ліворуч).

- Так,- сказала вона, зідхнувши,- він може! Він може бути дискусійщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя - воно страшенно бліде і, я б сказала, майже дегенеративне. Мені чомусь завжди здавалось, що він анархіст-індивідуаліст.

- Ви, може, думаєте, що він і справді якісь ідеї найшов? - сказав Методій Кирилович, бігаючи очима по підлозі.- Нічого подібного! Свій! Свій свого, так би мовити... От в чому сіль!

- Що ви цим хочете сказати? - спитав недогадливий Іван Іванович.

- Та то я... так! - байдуже махнув рукою Методій Кирилович. Але це таємне «свій» заінтригувало Марфу Галактіонівну, хоч вона і розуміла, в чому справа.

- Ви вічно говорите натяками! - незадоволено сказала вона.- При чому тут «свій»?

- Та то мені просто жалко товариша Лайтера,- сказав Методій Кирилович.- Це буде ще одна зачіпка для антисемітів: знову, скажуть, єврей!

Потім Методій Кирилович почав розповідати, як його колись до глибини душі обурювало «діло Бейліса» і як він взагалі страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навіть більше того: він вважає, що найгеніяльніших людей дала саме ця нація.

- От, приміром, візьмемо Христа,- сказав він.- Наш народ і досі не знає, що Христос був єврей.

- А де він тепер працює? - спитав Іван Іванович.

- Христос? - здивовано подививсь Методій Кирилович.

- Та який там Христос! Товариш Лайтер!

Мій герой вже давно надів другу пару окулярів і уважно розглядав дискусійщика. Його зовсім не обходить, що товариш Лайтер єврей: соціальна боротьба не знає національних рамців, і він, як витриманий партієць, мусить бити всякого, хто так чи інакше піде проти самокритики і, значить, проти пролетаріату. І, коли Іван Іванович узнав, що в останній час товариш Лайтер завідує трестівською бібліотекою, він тут же вирішив: «інтелігент! деморалізований член партії»!

Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всі члени комосередку. Марфа Галактіонівна передала новину сусідці, сусідка сусідові і т. д. Погляди були пронизливі і такі ідеологічно-витримані, що «дискусійщик», здається, ще більш зблід.

...Нарешті на дзвіниці покинули дзвонити. Вечірня почалась. Тоді до залу увійшов головний начальник і секретар комячейки. В залі ще тихше стало, навіть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженні: дисципліна в комгуртку була зразкова, і члени осередку організовано і по-товариському поважали свого начальника.

- Товариші,- сказав секретар, сходячи на трибуну.- Прошу намітити кандидатуру на голову даного зібрання.

- Семена Яковича! - скрикнуло одразу кілька голосів.

Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усміхнувся й розвів руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разів дякую за таке зворушливе довір'я, але - не можу! Він зрідка показував на своє горло, і присутні могли подумати, що справа в задусі (головний начальник теж страждав на зажиріння серця), але ці припущення (правда, їх і не було) одразу ж розвіяв секретар.

- Семен Якович сьогодні не може головувати,- сказав він,- бо сьогодні Семен Якович робить доповідь.

- А... а... це інша справа,- загуло в залі, і комосередок, добре пам'ятаючи вирішення партії про середпартійну демократію, запропонував кандидатуру з низів.