А Кат­ря стоїть ко­ло стi­ни, са­ма як стi­на бi­ла, - ба­чу - зо­млiває. До­ба­чає те й ма­ти, хо­че мо­ву по­ча­ти з батьком, та го­ло­су не­ма сло­во ви­мо­ви­ти.

- Втомився я, - ка­же батько.

- На доб­ра­нiч вам, - кла­ня­юся йо­му; узя­ла Кат­рю за ру­ку та й ви­ве­ла за со­бою з ха­ти у свiт­ли­цю. Во­на сi­ла i трусила­ся­ уся.

- Що то­бi, Кат­ре? - пи­таю. - Чи ти батька iз­ля­ка­ла­ся?

- Нi, нi… я тiльки спо­га­да­ла… як то­дi бла­га­ла я батька, як на­рi­ка­ла!.. то­дi в ме­не бу­ло щас­тя… те­пер вже нi об чiм ме­нi про­си­ти до­ма, нi­чо­го спо­дi­ва­тись з сто­ро­ни… Не­ма в ме­не нi­чо­го, - я са­ма не­щас­ли­ва!

- Втихни, Кат­ре, втих­ни для батька, батько по­чує, - го­дi! - вго­во­ряю її.

- Втиши ж ти перш моє сер­це! - од­мо­ви­ла ри­да­ючи. Нiч iш­ла в ту­зi та в жа­лю.

- Темна нiч яка! - про­мов­ля­ла Кат­ря су­му­ючи, - яка тем­ная та дов­гая! - А ста­ла зо­ря розс­вi­та­ти, ста­ло со­неч­ко яс­ненько схо­дить, - ка­же: - Вже й зо­ряється! Вже сон­це; день, як йо­го пе­ре­бу­ти до но­чi - бо­же ми­лий!

Мати тим тiльки свою жур­бу тi­шить, що сеє без­та­лан­ня Кат­ри­не бу­де батько­вi вгод­не; хут­ко й пос­пi­ши­ла­ся сказа­ти йо­му:

- Катря вже не хо­че са­ма за Чай­чен­ка.

Дуже батька сло­ва її зру­ши­ли.

- Повiсти, як усе бу­ло, - не вми­ни нi­чо­го! - ве­лить. I усе йо­му ма­ти по­вiс­ти­ла, що бу­ло.

- Зглянься на ди­ти­ну бiд­ну, дру­же мiй, - про­сить батька: - во­на пос­лу­ха­ла, по­ко­ри­ла­ся, а не­щас­ли­ва.

- Вона не ме­не пос­лу­ха­ла, - од­мо­вив батько та й заду­мавсь.

Мати бо­яз­ко на йо­го спог­ля­да­ла - гнi­ву не вба­ча­ла, тiль­ки ду­му-ду­му на чо­лi ви­со­кiм пох­му­рiм.

Далi вiн пi­шов со­бi iз дво­ра - так, як iк гаю поб­рав­ся, - а тiї по­ри вже не бу­ло нi­яко­го дi­ла в по­лi…

- Як вiн прий­няв теє, - не знаю, - го­во­ри­ла ма­ти, смут­но виг­ля­да­ючи йо­го до­до­му.

Вiн по­вер­нув­ся уве­че­рi пiз­но.

Увечерi всi у ха­тi зiб­ра­ли­ся, усi вку­пi пе­ре­бу­ли йо­го, дов­гого ве­чо­ра то­го. Усi ро­би­ли ко­жен своє дi­ло.

I ба­га­то тих ве­чо­рiв дов­гих пе­ре­ве­ло­ся в нас без розмов­и, без го­мо­ну, - от як, бу­ва, при не­ду­жо­му, що к смер­тi не­дугує, си­дять лю­ди, не згля­нуться, бо смут­ний ко­жен пог­ляд, не роз­мов­ляться, бо не­ма їм у сло­вi по­ра­ди, а час iде, ти­хо йде, ду­же ти­хо, - то нi­би ра­зом як про­миг­не кiлька го­дин i знов лед­ве то­читься, а кож­на хви­ли­на важ­ко приля­гає на ду­шi.

Що да­лi, то гiрш су­му­ва­ла Кат­ря. Жа­лю сво­го збу­ла­ся, а об­няв її са­мий сум. То бу­ло ко­ли оз­веться до нас iз Мару­сею сло­вом сер­деч­ним: "Ой важ­ко, Ма­ру­сю! Ой важ­ко, Хи­мо!", а то зов­сiм од­цу­ра­ла­ся усiх. Лас­ку прий­ма, не вважа­ючи; що спи­таєш в неї, за­го­во­риш - "що тре­ба? чо­го хочет­е?" До ма­те­рi як не­рiд­на ди­ти­на; вiд батька да­ле­ко сторо­ниться­… Де там в се­лi при­го­да, дос­лу­хається: яка, хто жу­риться, пла­че - i їй на­че лю­бо вдив­ля­ти­ся, об­мiр­ку­ва­ти тут - i ди­виться i слу­хає во­на так, що нi­би їй не жал­ко, що сер­це бо­лить, а жал­ко, що чо­ло­вiк нiк­че­мен у свi­тi, i го­во­рить, бу­ло: "Отсе лю­ди! Що той ро­зум людський!"

Стала во­на якась хо­лод­ну­ва­та, спо­кiй­на, хоч i сум­на, i смут­ная.

- Боже мiй, Кат­ру­сю! - зга­даю їй: - як ко­лись - що ти за ве­села бу­ла!

- Була ве­се­ла, - од­ка­же, - бо пер­ше бу­ло жи­ти лег­ко у свi­тi, як дур­но­му з го­ри бiг­ти… Тут ме­нi де­що нах­ва­ти­ло­ся - зу­пи­ни­ло ме­не… Спи­та­ла я то­дi: що то за жит­тя на­ше? I на­що чо­ло­вiк жи­ве? По­що у свiт ро­диться? Жи­ве ыа му­ку - ро­диться на смерть. Нi­чо­го шу­ка­ти, нi по чiм бо­лi­ти - усе про­хо­дить, як дим, усе ми­нає, як зi­ли­на…

Почне бу­ло та­кеч­ки го­во­ри­ти, тiльки слу­хаємо з Мару­сею. На­го­нить бу­ло хо­ло­ду своїми сло­ва­ми.

- Скажи ме­нi, Кат­ру­сю, - пи­таю од­но­го ра­зу, слу­ха­ючи тiї мо­ви її су­во­рi, - чи ти вже не лю­биш?

Та й са­ма зля­ка­ла­ся, що на­га­да­ла їй, а во­на всмiх­ну­ла­ся.

- Не бiй­ся, не бiй­ся, - ка­же, - я вже не пла­чу те­пер, я вже не рев­ную, та й не ко­хаю…

- Як? Вже за­бу­ла?

- Ой, Хи­мо, - про­мов­ляє, - як усе свi­то­ве ми­нає! I ко­хан­ня, i ра­до­щi, i го­ре - як усе ми­нає! Що бу­ло нам до­ро­ге, над ду­шу, - ба­чи­мо, аж по­ро­шин­ка пильна!..

Змагається з на­ми, що не­ма у свi­тi анi доб­рих лю­дей, анi прав­ди у лю­дей.

- А де тi прав­ди­вi? Ку­ди гля­нуть, що ступ­лять, то все не по прав­дi. А де тi доб­рi?

- Мати ж на­ша? - ка­жу…

Перехопила ме­не:

- Мати, батько, ро­ди­чi? Та свiй своєму по­не­во­лi вже брат! А не­хай-но в од­ну рiч вко­ха­ються та вда­дуться, - по­ба­чиш то­дi, якi доб­рi i яка прав­да!

- О, є у свi­тi доб­рi лю­ди, є прав­да! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Хiба у на­ших мис­лях iз то­бою!

- А що се, Кат­ре, - ка­жу, - се вже ти од­на, ма­буть, са­ма од­на пев­на лю­ди­на на свi­тi?

- Що пев­но­го у свi­тi? От ме­нi пев­но те тiльки, що я без­щас­на…

Непорушимо ви­мо­ви­ла свої сло­ва… Зга­ду­ють та­кеньки давнього дав­на по­хо­ва­не i прид­ла­ка­ие. А ми iз­мовк­ли. I от­се нi лас­кою, анi жар­том не виз­во­лить її i на хви­ли­ну з то­го льоду­ва­то­го су­му…

Мати тер­пi­ла та пла­ка­ла мовч­ки; дар­мо бу­ло ози­ва­ти­ся до Кат­рi… Батько теж сло­ва не ро­нив; тiльки батько од­мiннвся якось… Який­сь пог­ляд у йо­го ча­сом був, що я ще в йо­го нi­ко­ли не ба­чи­ла… Не пос­те­рег­ла то­го ма­ти, i вже ж нi Кат­ря, а щось у йо­му од­мi­ни­ло. Се я, цi­ка­ва, са­ма тiльки я зав­ва­жи­ла. Став вiн нi­би на ви­ду пох­мур­нi­ший, а ласкав­ший; мов­чу­щий як пер­ше, а унят­ли­вий; став пiк­лу­ва­тий та­кий; ка­зав би, нiж­ний… Якось Кат­ря, див­ля­чись у вiкон­це, про­мо­ви­ла:

- Усе хма­ри, усе не­го­да! Ко­ли вже те яс­но бу­де? Ко­ли теп­лiш ста­не! - То як вiн виг­ля­дав то­го яс­на! Як ждав на те теп­ло! Як ще зве­чо­ра ви­хо­див i ди­вивсь пильно та вважли­ве ок­ру­ги на не­бо!

Катря лег­ко спа­ти ста­ла, не до­си­па­ла уно­чi; а, лу­ча­ло­ся, удень зас­не ко­ло сво­го вi­кон­ця. Увiй­шов од­но­го ра­зу бать­ко - две­ри­ма грюк­нув­ши, Кат­ря iзд­риг­ну­ла­ся… Як вiн пi­сля то­го ти­хенько ус­ту­пав зав­сi­ди або пе­ре­жи­дав над­во­рi, на пе­ку­чо­му мо­ро­зi, щось нi­би там роб­ля­чи, а ну­дя­чись без дi­ла, по­ки до­вi­дається, що Кат­ря обу­ди­ла­ся!

Якось при­нес­ла до нас Пи­ли­пи­ха ко­жу­ша­ноч­ку - хвалилас­я, що доб­ра.

- А справ­дi доб­ра, - ка­за­ла Кат­ря.

- Добре, ко­ли б i то­бi та­ку, - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Добре б i ме­нi, - ка­же Кат­ря.

На дру­гий день ра­но батько iз дво­ру поїхав, - у тиж­день по­вер­нув­ся - аж у дру­го­му по­вi­тi був: при­вiз нам усiм но­вi ко­жу­шан­ки. Дає Кат­рi - яке по­ну­ре йо­го об­лич­чя бу­ло i як тру­си­ла­ся ру­ка да­ючи! Як вiн прий­няв якось по­кiр­но, що во­на бра­ла, не гля­дя­чи, що бе­ре, i дя­ку­ва­ла… Як вiн пос­пi­шив­ся у мiс­то, ко­ли во­на ска­за­ла, що там кра­щi че­ре­ви­ки, нiж у нас!

Чайченка ми не ба­чи­ли, анi ста­рої йо­го ма­те­рi. Ча­сом бу­ло пе­ре­чуєш че­рез дiв­чат, що зуст­рi­ли де, або так їх на iм'я зга­да­ють - тiльки ми й зна­ли.

Чую, той ме­нi ка­же: "Ма­ру­ся з ли­ця спа­ла", той ме­не пи­тає: "чи Ма­ру­ся нез­ду­жає?" Пи­ли­пи­ха прий­де, го­во­рить, що доч­ка в неї в'яне, i хва­литься, що хут­ко їй по­мо­жеться, а ча­сом по чван­ли­во­му об­лич­чю бi­жать сльози дрiб­нi… I са­ма я ба­чу, що Ма­ру­ся за­не­па­дає.

- Марусе, що то­бi? Ти чо­гось жу­риш­ся? - ка­жу їй.

- Нi, - го­во­рить, - ме­нi нi­чо­го, i я не жу­рю­ся.

Катря ба­чить, слу­хає - i все їй бай­ду­же. Од­но­го ж ра­зу ми си­дi­ли з нею са­мi, я по­ча­ла про Ма­ру­сю їй зга­ду­ва­ти: що се їй та­ке ста­ло­ся, що во­на та­ка, а нi­ко­ли не жа­литься, i не ба­чила зро­ду я, щоб во­на пла­ка­ла. Ду­ма­ти б, ма­ти не­лас­ка­ва, так ма­ти й пер­ше бу­ла та­ка са­ма - а те­пе­реньки тiльки що ра­ди не про­сить - жал­ко доч­ку. Я отак го­во­рю, Кат­ря заду­малася. Ду­має, ду­має, мов що при­га­дує, - та обер­та­ючись до ме­не: