Знов на­пи­сав лист свя­ще­ник, знов ту­ди гро­шi пос­ла­ли.

- Отсе, не їде Кат­ря! - му­титься ма­ти. - Хто ж ме­не оплач­е! Ма­буть, не пус­ка­ють її там; ко­ли б я ви­ду­жа­ла, то б я вже са­ма до неї поїха­ла од­вi­да­ти, по­ба­чи­ти… Чи по­ба­чу її вже ко­ли? Ко­ли б я оду­жа­ла, то б я її од­шу­ка­ла, де во­на… Чи я вже її не по­ба­чу?

Од Кат­рi та­кий са­мий лист одiб­ра­ли, що: "мо­ли­ти­му­ся за ма­те­ри­ну ду­шу, а гро­шi на по­ми­нан­ня вiд­да­ла - бу­дуть по­минать, грi­хи бу­дуть одп­ро­шу­ва­ти".

- О, ди­ти­но ми­ла! Не по­ба­чу вже я те­бе! - про­мо­ви­ла ма­ти i зап­ла­ка­ла. - По­хо­вай ме­не, Хи­мо, - го­во­рить ме­нi. - По­ховай ме­не гар­ненько. То­бi бу­де не­хай на­ша ха­та, се то­бi не­хай бу­де. Пом'яни ме­не, го­луб­ко. Сядь до ме­не ближ­че, люб­ко! Бли­зенько сядь! - усе про­ха­ла ме­не.

Перед смер­тю го­во­ри­ла:

- Може, ко­ли по­ба­чиш Кат­рю мою, мо­же, бу­де нез­ду­жа­ти, бо­лi­ти, - пос­лу­жи їй, сер­це, не по­кинь!

Усе бо­гу мо­ли­лась, все мо­ли­ла­ся - до ос­танньої го­ди­ни. Ти­хо i сум­но вмер­ла.

Як її по­хо­ва­ли, то знов Кат­рi зна­ти да­ва­ли, що ма­ти вже вмер­ла, що зос­та­ли­ся їй ла­ни, сте­пи i гро­шi. То­дi од­пи­са­ла Кат­ря, що бу­де са­ма, приїде са­ма опо­ряд­жа­ти, що їй у спад­ку дiс­та­ло­ся. Ми ста­ли її до­жи­да­ти.

Дiждали.

Як ба­чу той вiз, кри­тий, па­луб­час­тий, що при­тя­гає до на­шого дво­ру. Бу­ло се ран­ком, - ра­нок слав­ний, яс­ний, паху­чий: уно­чi дощ пе­ре­пав.

Я ви­бiг­ла за во­ро­та.

- Катренько, де ти?

Нiхто не обiз­вав­ся ме­нi. Ви­ла­зи­ла пер­ше з во­за опо­лис­та, рум'яна чер­ни­ця i хрес­ти­ла ме­не. За нею Кат­ря.

Катря теж ме­не пе­рех­рес­ти­ла - лед­ве на ме­не гля­ну­ла во­на - i за чер­ни­цею у ха­ту увiй­шла. Я за ни­ми всту­пи­ла. Чи ж во­на ме­не не пам'ятає - за­бу­ла? Сер­це, що бу­ло стре­пенулося, то при­тис­ну­ло йо­го тяж­ко…

- Ох, як же вто­ми­ли­ся ми, - по­ча­ла рум'яна чер­ни­ця, ски­даючи з се­бе чор­нi свої ря­си од­ну по дру­гiй. - Вже їха­ли ми, їха­ли, та й го­дi ска­за­ли.

Глас в неї був та­кий, що для глу­хих доб­рий. Кат­ря сто­яла у сто­ла, роз­би­ра­ючи чот­ки у ру­ках. Бу­ла ще во­на з се­бе ду­же хо­ро­ша, хоч як змар­нi­ла, i очi впа­ли, i са­ма, як нит­ка, бi­ленька ста­ла. Во­на якось за­хо­ло­дi­ла… На дух-ма­ру во­на по­хо­ди­ла з своїм незд­ви­же­ним об­лич­чям, iз своїм погля­дом безп­ри­час­ним… А ще в тiй дов­гiй ря­сi чор­нiй, у тiй чор­нiй пок­ри­вальни­цi!..

Хоч би во­на що в ме­не спи­та­ла! Хоч би до ме­не сло­во про­мо­ви­ла!

Черниця знов го­во­рить:

- Втомилися як, бо­же ми­лий! Лед­ве ди­хаємо! - А там до­дає: - Вже со­неч­ко пiд­би­ло­ся на снi­дан­ня…

Глянула на Кат­рю - Кат­ря стоїть, не чує i не ози­вається.

- Сестро! - до Кат­рi, пос­ми­ка­ючи її мiц­ненько за ру­ка­ва. - Тре­ба нам пiд­жи­ви­ти­ся?

- Як зав­во­ли­те, сест­ро Ме­ла­нiя, - од­ка­за­ла Кат­ря. Я лед­ве до­чу­ла: бе­зод­го­лос­но та­кеч­ки во­на го­мо­нi­ла.

- Дiвчино! - прик­ли­кає ме­не сест­ра Ме­ла­нiя. - Хо­ди ли­шень ближ­че, - як на iм'я?

- Химою звуть, - ка­жу.

- Химо, чи не да­ла б ти нам пос­нi­да­ти?

- Зараз iз­го­тую, - ка­жу.

Почала я го­ту­ва­ти снi­дан­ня, а чер­ни­ця за мною у ко­мо­ру, пшо­на од­мi­ряє у гле­чик, од­си­пає му­ки у мис­ку, сме­та­ни у по­лу­ми­сок; слив'янку на­би­рає; хлiб крає; по­роз­чи­ня­ла сто­ли, дос­та­ла ска­тер­ку, стiл зас­те­ляє, - жва­ва та хап­кая. Гос­по­ди-свi­те!

Катря усе сто­яла са­ма. Сест­ра Ме­ла­нiя од­хи­ли­ла її ру­кою од сто­лу, нак­ри­ва­ючи, - Кат­ря сi­ла на лав­цi то­дi.

Готове снi­дан­ня - ста­ли снi­да­ти. Сест­ра Ме­ла­нiя Кат­рю ближ­че по­са­ди­ла. Кат­ря пос­лу­ха­ла, бли­зенько присуну­лась, а їсти нi­чо­го не їла во­на, ок­рiм ма­ле­сенький шматоч­ок хлi­ба iз во­дою. Сест­ра Ме­ла­нiя снi­дан­ня впо­ра­ла. Ма­ла во­на трид­цять i два зу­би бi­лi та здо­ро­вi, та ро­бо­тя­щi. О, якi ж зу­би! Усе мо­ло­ла ни­ми, як жор­ном доб­рим.

По снi­дан­ню ста­ла сест­ра Ме­ла­нiн до Кат­рi го­во­ри­ти:

- Сестро! Тре­ба усе те­пер доб­ре впо­ряд­жа­ти, тре­ба хут­че, щоб тут нам не за­ба­ри­ти­ся… - А очi в неї по­ча­ли прижмурюв­атись; го­во­ря­чи якось ми­мо­вiльно, мос­ти­ла во­на ближ­че до се­бе двi ве­ли­кi по­душ­ки у крап­лис­тих тем­них по­шивках, що з во­за я внес­ла.

- Не тре­ба ба­ри­тись, - ще про­мо­ви­ла зiт­ха­ючи, - о… о… - ви­мо­ви­ла ще раз, вже зов­сiм на по­душ­ки схи­лив­ши­ся го­ловою…

Спала. Му­хи по­над нею гу­ли, му­хи її ку­са­ли - спа­ла. Ка­тря си­дi­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. Чи мо­ли­ла­ся во­на? Бо шепта­ла щось i рум'янцем зак­ра­си­ла­ся жи­вим. Я до неї близько пiдс­ту­пи­ла i ка­жу:

- Катре, чи ти вже ме­не зов­сiм за­бу­ла? Чи не пiз­наєш? - Рум'янцi од­ра­зу збiг­ли з її об­лич­чя; обер­ну­ла на ме­не вже безп­ри­час­нi очi свої i од­ка­за­ла ме­нi:

- Я те­бе пам'ятаю.

- Чому ж се та­ка до ме­не не­лас­ка­ва? Чом не за­го­во­риш до ме­не?

- Усi сло­ва праж­нi. Тре­ба мо­ли­тись…

- Катре, чи ти знаєш, що Ма­ру­ся за­мiж пiш­ла?

- Боже бла­гос­ло­ви.

- За Чай­чен­ка пiш­ла.

- Боже бла­гос­ло­ви.

- Вона не­щас­на ду­же.

- Божа во­ля.

Усе ме­нi од­ка­зує, як на­че по псал­ти­рю чи­тає.

- Чи ти ко­ли зга­ду­ва­ла нас? Зга­ду­ва­ла лю­дей?

- Я мо­лю­ся за вас i за всiх лю­дей.

- Спасибi. А ти вже ме­не те­пер i тро­хи не лю­биш?

- Господь по­ве­лiв усiх лю­би­ти, - i во­ро­гiв.

- То ти ме­не як во­ро­га жа­луєш, чи що? Чи ж у те­бе вже не­ма i в свi­тi нi­ко­го лю­бо­го? Не­ма нi­чо­го ми­ло­го?

- Менi усi рiв­нi, за всiх мо­лю­ся.

- І усi во­ро­ги то­бi?

- Кожен чо­ло­вiк дру­го­му во­рог ве­ли­кий, во­рог ли­хий, - про­мо­ви­ла з опа­лом: очi за­iск­ри­лись, зад­ри­жа­ли ус­та: пiз­на­ла­ся ме­нi дав­ня Кат­ря. Ог­нем да по­лум'ям од неї пахнул­о - як ко­лись.

- А сiм'я? А ро­ди­на? - ка­жу.

- Усi! Усi! При­хи­ля­ють до се­бе ду­шу, бо­ро­нять до бо­га!

- Так усiх ки­да­ти?

- Кидати, ки­да­ти! В бо­зi спа­се­те! Бо­же мiй! Бо­же мiй! По­милуй нас! - пок­лик­ну­ла сум­но.

- Амiнь, - од­ка­за­ла з лав­ки сест­ра Ме­ла­нiя глу­хо. Пере­спала во­на свiй дзвiн­кий го­лос. - Амiнь, - ще раз ка­же та й по­зiх­ну­ла та­кеньки, що в ме­не ру­ка­ва за­ма­яли, а якi му­хи по сто­лу ла­зи­ли, то пос­ко­чу­ва­ли­ся, як на­сiн­ня од вiт­ру. Дов­го ще по­тя­га­ла­ся на лав­цi. Да­лi ста­ла, приб­ра­лась у ря­си: - Хо­дiм вже до ба­тюш­ки, - при­ка­зує Кат­рi.

I пiш­ли. I ме­нi ве­лi­ла йти iз со­бою сест­ра Ме­ла­нiя, до­ро­гу по­ка­зу­ва­ти.

Поки ми дiй­шли до свя­ще­ни­ко­во­го дво­ру - бi­ля церк­ви сто­яв з дво­ма ко­ми­на­ми i з рун­дуч­ком пiд пiд­даш­шя, - по­ки дiй­шли, ка­жу, то вже сест­ра Ме­ла­нiя зов­сiм чуй­на бу­ла: хоч очi од спан­ня по­ма­лi­ли, та ди­ви­ли­ся гус­то i жва­во.

Священик стрiв нас, увiв у кiм­на­ту. Сест­ра Ме­ла­нiя по­сi­ла у яко­мусь ве­ли­ко­му крiс­лi, що в ньому ма­ло бу­ло при­доби, а ба­га­то цвя­хiв. Кат­ря ста­ла бi­ля неї, а я по­за Кат­рею.

- Сiдайте ж бо, ба­тюш­ка! - про­сить йо­го сест­ра Ме­ла­нiя.

Батюшка сiв про­ти неї та й за­каш­ляв­ся.

- А що се - ка­шель вас на­пав, ба­тюш­ка? - пи­та сест­ра Ме­ланiя. - Ли­по­во­го цвi­ту на­пий­те­ся уве­че­рi, на нiч. Та чо­го се ви та­кi на ви­ду жов­тi? Чи не жов­тя­ни­ця? Й по­си­вi­ли ви зов­сiм, а, ма­буть, ще не ду­же й ста­рi, - бо­лi­ли на го­ло­ву?

Батюшка сам був ро­зум­ний i роз­суд­ли­вий, та смир­ний - сто­ро­пiв, слу­ха­ючи її та на неї див­ля­чись - тiльки го­ло­вою ки­вав.

- Отсе ми до вас приїха­ли з ва­шою давньою парафiян­кою­, - по­чи­нає дру­гу вже рiч сест­ра Ме­ла­нiя. - Во­на ме­нi при­ру­че­на. Спа­док їй од ро­ди­те­лiв, як знаєте; во­на усе од­жа­лу­ва­ла на мо­нас­тир. Ми приїха­ли усього то­го роздиви­тися, опо­ря­ди­ти. Вам звiс­но, що тут їй на­ле­жить, - по­кажiть ме­нi, ко­ли лас­ка ва­ша бу­де. Ра­зом вку­пi з на­ми для гос­по­да бо­га на­шо­го пот­ру­дi­мось.