А Чай­чи­ха що­да­лi, усе во­на хмур­нi­ша - от мов хма­ра чор­на. I за­мi­ча­ти я ста­ла, що во­на по­ча­ла ку­дись хо­ди­ти. Уве­черi пiз­но якiсь до неї лю­ди при­хо­дять, i дов­го во­на з ни­ми го­во­рить. Я со­бi мов­чу, в неї не пи­таю. Ко­ли од­но­го дня - ба­чу, iде у двiр чи мос­каль, чи хто йо­го зна, - з чер­во­ним ко­мi­ром, та­кий пи­ка­тий, уса­тий, i пи­тає, чи до­ма па­нi. От я ка­жу: "до­ма", а са­ма - зирк: Гор­пи­на стоїть на хатньому по­розi бi­ла як хуст­ка i про­во­дить то­го мос­ка­ля очи­ма. Я аж зля­ка­лась. До неї: "Що вам, Гор­пи­но?" Во­на тiльки ме­нi ру­кою мах­ну­ла.

Оддав той мос­каль бу­ма­гу якусь па­нiї. Во­на ж, як про­читал­а, розг­нi­ва­лась, стри­во­жи­лась. На­пи­са­ла щось i да­ла то­му мос­ка­ле­вi. Вiн по­нiс. Не­за­ба­ром прий­шов який­сь пан-че­ре­вань, i ста­ли во­ни уд­вох iз па­нiєю ра­ди­тись. Па­нi так i сип­ле сло­ва­ми, i хус­точ­кою очi обiт­ре, i ру­ка­ми сплес­не. Да­ла йо­му гро­шi. А вiн усе слу­хав, бро­ви пiднiмаюч­и та по крiс­леч­ку нiг­тя­ми сту­ка­ючи. Гро­шi взяв i, схо­вав­ши в ки­ше­ню: "Не бiй­тесь, - ка­же, - нi­чо­го не бiй­тесь!" Па­нi йо­му дя­кує, до во­рiт про­во­дить i там дя­кує. При­ход­жу я та й роз­ка­зую Гор­пи­нi.

- Що се та­ке?

А во­на тiльки зу­би зцi­пи­ла та прос­тог­на­ла нi­би: "Зна­ла я, зна­ла!" Я нi­чо­го не ро­зу­мiю. А тут при­хо­дять якiсь су­довiї два пан­ки.

Велiли Гор­пи­нi ста­ти пе­ред се­бе, а са­мi сi­ли.

Один та­ба­ки по­ню­хав, дру­гий хус­точ­кою об­тер­ся, та й пи­та­ють.

- Ти, мо­ло­ди­це, вiльнос­тi шу­каєш?

А во­на:

- Я.

- Попадешся у бi­ду, дур­на! Луч­че слу­жи своїй па­нiї та ро­би.

Вона мов­чить.

- Чуєш? Ро­зу­мiєш?.. Гля­ди ж, ша­нуй­ся! Не зводь на­пас­тi на се­бе! По­чуємо iще - не­гар­но бу­де!

Та й пiш­ли.

Хочу я їй сло­во ска­за­ти… та гля­ну на неї - не ви­мов­лю. Сi­ла во­на та го­ло­ву на ру­ку схи­ли­ла. Не пла­че, не ту­жить - як за­мер­ла!

I Нас­тя тут стоїть; за­ду­ма­лась i на ли­цi мi­ниться.

Господи, як вже сва­ри­лась па­нi на Гор­пи­ну! I на очi її не пус­ка­ла тиж­нiв iзо два. А Нас­тя ме­нi якось i ка­же:

- Так от чо­го ма­ту­ся та­ка дум­на хо­ди­ла!.. Ось чим жури­лась! Отож во­на ме­нi, ма­ленькiй, бу­ло, роз­ка­зує про на­ших батькiв вiльних, та й са­ма во­лi за­ба­жа­ла! Ве­се­лi­ша во­на то­дi бу­ла, - ка­же, а са­ма за­ду­ма­ла­ся, за­жу­ри­ла­ся, - не та­ка, як те­пер… Роз­ка­зує, бу­ло, ме­нi пря­ду­чи каз­ки, як на­шi батьки вiльни­ми ко­за­ка­ми по Днiп­ру жи­ли, i пi­сень гар­них про ту ста­ро­ви­ну спi­ва­ла.

А я їй го­во­рю:

- То чо­го ж се ти й со­бi, Нас­ту­сю, усе ду­маєш?

- Та все ме­нi, - ка­же, - дав­ня во­ля сниться, чо­гось ме­нi не­впокiйно: усе чо­гось до­жи­даю, са­ма не знаю чо­го… I дум­ки мої мi­ша­ються, i сон ме­не не бе­ре; а зас­ну - все сниться, що на во­лi!..

А Нас­тя вже шiст­над­ця­тий ро­чок по­чи­нає. Па­нi гаптува­ти­ її учить, ши­ти: ро­зум­на, жва­ва во­на, швид­ко й навчил­ась - на свою го­ло­ву: па­нi зра­дi­ла та чу­жу ро­бо­ту по­ча­ла бра­ти. Бу­ло, ко­му тре­ба, во­на по­го­диться: "Маю тут сусiдк­у-молодицю; во­на гар­но шиє", та й дасть Нас­тi по­шити. I доб­рi гро­шi во­на бра­ла, й ба­га­то ро­бо­ти їй да­ва­ли. Нас­тя си­ди та ший. А во­но та­ке мо­ло­де, юна ще та­ка, а в неї ще сер­це од кож­но­го сло­ва ки­пить, в неї ще дум­ки ро­яться ве­селi дi­во­чi, ще б мо­ло­денькiй по­роз­ко­шу­ва­ти, по зе­ле­них сад­ках ти­хи­ми ве­чо­ра­ми, крас­ни­ми зо­ря­ми побiг­ати, лю­бих ре­чей, про­ти мi­ся­ця стоя, пос­лу­ха­ти. Ну, що ж ро­бить! Iн­ша, ка­жу, поп­ла­ка­ла б та й су­ми­ри­лась. Нас­тя не та­ка вда­ла­ся. Скiльки во­на слiз ви­ли­ла, бо­же мiй, свi­те мiй! Ста­нула як вiск. Яс­нi очi ве­се­лi стем­нi­ли, i ста­ла во­на по­хмура, як її ма­ти.

Якось па­нi пiш­ла в гос­ти­ну i нi­ко­го з сто­лов­ни­кiв до­ма не бу­ло. Ми з Чай­чи­хою, упо­рав­шись у ха­тi, пiш­ли до Нас­тi. А Нас­тя ши­ла у па­ни­но­му по­кої. Увiй­шли, а дiв­чи­на, зату­лившись ру­ка­ми, ри­дає-ри­дає! аж за­ди­хається.

- Що то­бi, Нас­те? - пи­таю.

А Чай­чи­ха тiльки гля­ну­ла на доч­ку, нi­чо­го не ска­за­ла й сi­ла.

- Що то­бi?

Настя ме­нi в вiк­но по­ка­зує, на ули­цю ки­ває.

- Що там, го­луб­ко?

- Там лю­ди! - пок­рик­ну­ла. - Жи­вуть, хо­дять со­бi, на бо­жий свiт див­ляться, а я отут над чу­жою ро­бо­тою пропа­даю.

- О, пташ­ко! - я вмов­ля­ти. - Хi­ба в їх го­ря не­має, в тих лю­дей!

- То що - го­ре? Я го­ря не бо­юся… Ме­нi гiрш: я не знаю нi го­ря, нi ра­до­щiв; я мов ка­мiнь тут ка­ме­нiю!

Гляну на Гор­пи­ну, а во­на си­дить, слу­хає, на­че їй ся пiс­ня вi­до­ма, - i го­ло­вою не по­ве­де.

Зiтхнула Нас­тя важ­ко, об­тер­ла сльози дрiб­нi та й ка­же:

- Сядьте ближ­ченько, ма­мо! По­го­мо­нiть, тi­точ­ко, розго­ворiть ме­не.

Що тут ме­нi їй го­во­ри­ти!

- Ти, Нас­те, не жу­ри­ся, не плач… А во­на, не вва­жа­ючи, не слу­ха­ючи, як ки­неться до ма­те­рi, як ухо­пить її за ру­ки:

- Мамо, ма­мо! Ска­жiть ме­нi сло­веч­ко, ска­жiть! Моя ду­ша пе­ре­бо­лi­ла… моє сер­це схне!

- А що я то­бi ка­за­ти­му, доч­ко? - за­го­во­ри­ла Чай­чи­ха по­хмуро. - По­ра­ди не­ма! Ко­ли тут хтось - шам, шам!

- Панi, - ка­жу, - па­нi!

А во­на в две­рi.

- От, - крик­не па­нi, - який со­бор! Аби я з дво­ра, то й не пи­тай ро­бо­ти!

Бере со­роч­ку в Нас­тi, ди­виться:

- Та ти й не ши­ла, ма­буть, нi­чо­го, га?

- У ме­не го­ло­ва бо­лить, - од­ка­зує Нас­тя по­ну­ро.

- А гав ло­ви­ти, то в те­бе й не бо­лить то­дi го­ло­ва?.. Леда­щице! У ма­тiр уда­ла­ся! Мо­же, й то­бi на во­лю замануло­сь? Ось я вам дам во­лю!..

А са­ма на по­ро­зi стоїть, не дає й нам з Чай­чи­хою прой­ти.

- Я її го­дую, я зо­дя­гаю, я її на свi­тi дер­жу, а во­но, ле­да­що, ме­нi ро­би­ти не хо­че!

- Може, со­бi роб­лю? - ка­же Нас­тя, да так-то вже гiр­ко ка­же тiї сло­ва. - Мо­же, со­бi за­ро­би­ла що?

- Ти ме­нi смiєш так од­вi­ту­ва­ти? Я ще те­бе не вчи­ла! - та й ста­ла її би­ти.

- Бийте, бий­те, - пок­рик­ну­ла Нас­тя, - та й за се ка­жiть дя­кувати!

- Мовчи ж! Мов­чи! А то бу­де на ввесь вiк то­бi ли­ха!

- Нехай бу­де!

Гляну я - па­нi у гнi­ву, роз­го­рi­лась. Гля­ну на дiв­чи­ну - блi­да, грiз­на, са­ма роз­пач гiр­кая! Гля­ну на Чай­чи­ху - хма­ра хма­рою!

Та, на на­ше щас­тя, сто­лов­ни­ки на­дiй­шли. Па­нi вип­ха­ла то­дi Нас­тю за две­рi.

- От жит­тя моє! - жал­кується. - Яке ле­да­що, та й те гру­бить ме­нi. А за що? Що не шко­ле­но по-ха­зяй­ськiй, не би­то, як у iн­ших. О, мiй та­тонько! - зир­кав на мальова­но­го кня­зя, а в са­мої очi та­кi зро­би­лись, як у йо­го, в са­мої та­ка морщи­на мiж бро­ва­ми. - Чи ду­мав ти, чи га­дав, що твоя до­ня - княж­на - му­сить iз тою не­гiд­дю по­га­ни­тись, клопотати­сь!

А сто­лов­ни­ки їй:

- Та го­дi вам кло­по­та­тись! Чи стоїть то­го ле­да­що, щоб ви се­бе тур­бу­ва­ли? Ну­мо ве­че­ря­ти!..

Життя на­ше, жит­тя! Мо­ло­до­го вi­ку ро­биш-ро­биш, а сам в убо­жест­вi, в га­ни­бi, - i та­кеньки ста­рiсть на­хо­питься… По чiм вас, мо­ло­дi лi­та, зга­ду­ва­ти?..

I вже в нас у ха­тi нi мо­ви, нi го­вiр­ки. Чут­но з по­коїв, як там смi­ються, го­во­рять, жар­ту­ють го­лос­но.