Від міста шляхом надходила молодиця, й стрічалися вони з дівчинкою, й разом додому поверталися, вірнесенько розмовляючи, згадуючи, чи сподіваючись, чи горюючи…

А тим часом Картелеві вороги не всипляли: казано взброїти шукачів іслідців, повелено стріляти, якщо не можна буде живцем взяти.

Багато-багато тих днів минуло, що кожного дня молодиця й дівчинка стрічали кожне обличчя, чи не несе воно страшної віди, прислухали до кожного слова, чи не промовиться гірка вість. Багато-багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина. як стріла, пролетіла: Кармелюк ранений, Кармелюка везуть!

І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важчі та кріпші кайдани і зсилка дальша та скрутніша; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшла ся його жінка й дочка. Як першого разу - вони тепер його проводжали, як першого разу - вірна дружина знов промовила до його: «Буде, як кажеш», а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано зсильним рушати, й рушили, й зник він знов з очей, і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю…

Його гнали усе далі й далі, а вони, зоставшися - тяжче та тяжче заробляли та… та дожидали. І зникли вони усі.

Востатнє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як востатнє чутка була розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувсь,- чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його, ані дитини вже не знайшлося повік.

Де вони поділися? Як загинули? Не зна ніхто й досі.

Зникли вони і згинули, як багато дечого зникає та страчується доброго й лихого, благого й злого, кохання й ненависть, сила й слава - тільки де-не-де зостається пам’ять живлюща.