- Не плач, ма­мо, - ка­же стар­ший син. - Як знай­деться ха­зя­їн де, ви­шу­кається яка служ­ба, я знов слу­жи­ти пi­ду.

- Ох, ди­ти­но моя! Ди­ти­но моя! - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че сер­це в неї роз­ри­ва­ли.

Потiм во­на знов йо­го при­тяг­ну­ла до се­бе, до вiк­на, знов на йо­го ди­ви­ла­ся… По­тiм вiд йо­го од­хит­ну­ла­ся, одiрвала­ся­, за­то­пи­ла у пе­чi, пос­та­но­ви­ла ве­че­рю ва­ри­ти i знов до йо­го при­су­ну­ла­ся. Во­на роз­че­са­ла спат­ла­не во­лос­ся, да­ла бi­лу со­ро­чеч­ку, да­ла во­ди­цi вми­ти­ся, i ко­ли вже вiн си­дiв вми­тий, роз­че­са­ний i в бi­лiй со­роч­цi, во­на знов-та­ки на йо­го ди­ви­ла­ся - i усi ди­ви­ли­ся на йо­го. I во­на й усi ба­чи­ли, як вiн прив'яв i не той став, що ко­лись був.

От i ве­че­ронька на сто­лi - усi сi­ли ве­че­ря­ти й усi примiча­ли­, як вiн пот­ро­ху їсть те­пер­ки-й усiм не сма­чи­ла якось ве­черя. Ма­ти очей з йо­го не мо­же звес­ти, бра­ти й Га­ля теж на йо­го пог­ля­да­ють.

Смутно, страх як смут­но бу­ло, а ра­зом до то­го якось мов­би знай­шов­ся скарб, що йо­го бу­ло тре­ба, що був вiн доро­гий, - i хоч сму­ток кру­шить, а та­ки скарб ту­тонька, маємо йо­го. Здається, та­ке усi очi про­мов­ля­ли, див­ля­чись на ста­р­шо­го бра­та, - i з та­кою дум­кою спа­ти по­ля­га­ли.

У хат­цi тем­но й ти­хо; в вi­ко­неч­ко скрять двi пло­ме­нис­тi зi­роч­ки iск­ряс­тi з не­ба го­лу­бо­го, i бi­лий снiг лис­нить; у ха­т­цi ду­же ти­хо й тем­но. I чує стар­ший брат, що хтось не­чу­тно до йо­го пi­дiй­шов i над ним схи­ливсь; вiн пiз­нав ру­ку, що до­торк­ну­лась до йо­го пле­ча, й ше­пiт ро­зiб­рав.

Мати схи­ли­ла­ся i ма­ти пи­та­ла­ся:

- Дитя моє, -пи­та­ла во­на, - чи ба­га­то там тер­пiв?

- Еге, - од­ка­зав вiн теж по­шеп­том. Дов­генько нi­чо­го не чу­т­но, мов усе змер­ло.

- Мамо! Ма­мо! - ше­по­че Га­ля, та нiх­то Галi не чу­є, так уже ти­хенько ше­по­че во­на. - Ма­мо! Ма­мо! - ше­по­че во­на усе тихш та тихш та й змов­кає.

- Ох, моє ди­тя ко­ха­не! - знов, чут­но, ма­ти ше­по­че. - Ти моє без­щас­не ди­тя!

I знов усе на­че змер­ло - ти­хо.

- Мамо! Ма­мо! - знов ше­по­че Га­ля, i знов Га­лi нiх­то не чує: i не ба­чить нiх­то доб­ро­го жур­ли­во­го ли­ченька.

- Чи в те­бе не бо­лить де, си­ноч­ку? Ска­жи ме­нi, сер­денько моє! - пи­та ще ма­ти.

- Нi, ма­мо, в ме­не нi­що те­пер не бо­лить, а як ха­зяїн вишу­кається, я знов слу­жи­ти­му. Ти, ма­мо, по­шу­кай ме­нi служ­би, - про­сить стар­ший син.

- Душе ти моя, сер­це ти моє! - чується унят­но, й на­чеб сло­ва тi з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця ви­шар­па­нi, з бо­лю­чо­го сер­ця й з бо­лю­чої ду­шi та й ос­тат­нi вже сло­ва.

Усе знов ти­хо й тем­но. Дар­ма Га­ля нас­то­ро­жає уш­ко i дов­го-дов­го-дов­генько слу­ха й прис­лу­ха - усе ти­хо й тем­но - й, прис­лу­ха­ючи, Га­ля са­ма зiт­хає.

Знов по­ча­ли жи­ти та по­жи­ва­ти з стар­шим бра­том уку­пi, та при­мi­ча­ли, що стар­ший брат вже не той став, що ко­лись пер­ше був. Був вiн зро­ду по­важ­нiй од усiх їх, пох­му­рiй - те­пер став ще по­важ­нi­ший, ще пох­мур­нi­ший. Кiлька раз пи­тавсь вiн неньки, чи не­ма де йо­му служ­би, кiлька раз i сам хо­див шу­ка­ти й пи­та­ти по мiс­тi, й усi ду­же бо­яли­ся, що знов вiн пi­де вiд їх, та ха­зяїна усе-та­ки не знай­шло­ся, i по­троху ми­нувсь той страх i жах.

Дожили во­ни зи­му до кiн­ця й пер­шу ве­сiн­ню теп­ли­ню стрi­ли з ве­ли­кою ра­дiс­тю усi. Хат­ка спус­тi­ла на цi­лi днi, i як тiльки очи­ма сяг­ну­ти ши­ро­кої лу­ки, усю­ди очi ба­чи­ли удо­ви­них дi­тей, що гра­ли­ся та бi­га­ли, та тi­ши­ли­ся тамеч­ки.

Настало ве­ли­ке свя­то… Вдос­вi­та у Києвi задз­во­ни­ли у дзво­ни, i на­род зас­ну­вав ту­дою й сю­дою по всiх ули­цях i про­улоч­ках.

Удовинi дi­ти дав­но вже чу­ли про те, що бу­де ве­ли­ке свя­то, i чо­гось, - са­мi во­ни не зна­ли чо­го, - до­жи­да­ли со­бi вiд сього свя­та. Зiр­ва­ли­ся во­ни то­го дня до зо­рi свi­то­вої i по­бiгли усi, го­ня­чи до Днiп­ра вми­ва­ти­ся. Чис­тенько вмивши­ся, во­ни жва­венько по­вер­ну­ли­ся до неньки i ста­ли про­ти неї на­че у пол­ку про­ти гетьма­на, до­жи­да­ючи, що їх вбе­ре, i їй же бо­гу моєму, ви­бор­нi се дев'ять хлоп­цiв сто­яло: чор­нобровi, ку­че­ря­вi, об­лич­чя, як то розс­вiт, па­ла­ють, очi, як зо­рi, ся­ють, i ви­бор­на се бу­ла сест­рич­ка Га­ля, хоч у пло­хе­нькiй та ви­ши­ва­нiй со­ро­чеч­цi, хоч у ла­та­нiй, та у си­нiй юпоч­цi, хоч у ви­но­ше­нiй, та у чер­во­нiй стрi­чеч­цi - бо­сiї нi­жеч­ки тiльки, ди­ви, за­тан­цю­ють, а вiч­ки то вже й танцю­ють, а го­лiв­ка так-то шви­денько вже по­вер­та­ла­ся до то­го й до то­го, до усiх, що ось-ось тем­нi ку­че­рi виб'ються з-пiд чер­во­ної стрiч­ки. Га­ля смiється й по­гу­кує на бра­тiв, i бра­ти теж смi­ються до неї - най­бiльше мен­ший бра­тик, i са­ма удо­ва всмi­хається.

Перш усього поб­ра­ли­ся во­ни до церк­ви. I ве­се­ленько бу­ло йти шви­денько по до­ро­зi, ди­ви­ти­ся й по бо­ках, i упе­ред. З-за гiр, з ок­ру­ги, з-за тем­них со­сен, з-за ку­че­ря­вих ду­бiв про­би­ва­ли­ся ро­же­вi про­ме­нi усе пло­ме­нис­тіш та чер­во­нiш; ро­ся­на лу­ка усе да­лi та да­лi ви­рi­зу­ва­ла­ся при розс­вi­тi; Днi­про си­нiй шу­мiв, i лег­кий ту­ма­нець ка­чавсь по­над ним. Чу­т­­но, як змод­на б'ють у дзво­ни у мiс­тi, й вид­но, на­че ко­машня, куп­ки лю­дей по ули­цях.

Вони прий­шли до ма­ленької цер­ков­цi, до ста­ренької, що сто­яла збо­чив­ши­ся ко­ло мiської бра­ми. На цвин­та­рi рос­ли ви­со­кi де­ре­ва, клея да бе­ре­за - з-за них тiльки ви­дать бу­ло хрест по­хи­лий на­бiк, та там­ки, де всох клен один, крiзь су­хi вi­ти вба­ча­ло­ся цер­ков­не вi­ко­неч­ко, узеньке й дов­геньке, i час­тин­ки си­вої, мшис­тої стiн­ки. Во­ни прой­шли по­уз дере­вами до рун­дуч­ка, що ша­тавсь i по­да­вавсь пiд но­гою, i всту­­пи­ли у цер­ков­цю.

Темна ста­ра цер­ков­ка. Уся во­на на­че скор­чи­ла­ся вiд ста­ростi. Ли­ки iкон­нi якось страх як смут­ненько ди­ви­ли­ся з стiн - древ­нi, стем­нi­лi, по­мерк­лi ли­ки, - то­ненькi вос­ко­вi свi­­чеч­ки жов­тенькi па­ла­ли якимсь по­лум'ям про­пас­ним; кiлька ста­реньких жi­нок мо­ли­ле­ся на ко­лiн­цях, - усi во­ни зав'яза­нi чор­ни­ми хуст­ка­ми, усi з ма­леньки­ми голiвочка­ми,­ з змор­ще­ни­ми об­лич­чя­ми. Якась мо­ло­да став­на дiвчи­на зап­ла­ка­ная сто­яла, при­хи­ли­вi­и­ися до стiн­ки, пильнень­ко див­ля­чись на свi­чеч­ку, що жар­ко па­ла­ла, та, ма­буть, чу­ючи своє ли­шенько та ду­ма­ючи про свою бi­доньку; пiп, бi­лий як мо­ло­ко, унят­но щось чи­тав та унят­ненько зiт­хав - усе якось бу­ло скор­бот­ненько й ти­хенько, смир­ненько. Ста­р­ший брат за­ду­мав­ся, дру­гi бра­ти вга­му­ва­ли­ся, i Га­ля втих­ла, а ма­ти, як увiй­шов­ши, впа­ла на ко­лiн­ця, так увесь час i зос­та­ла­ся мо­ля­чи­ся. Дiт­ки по­ди­ви­ли­ся на неї, згляну­лися iз со­бою та й теж щи­ро по­ча­ли со­бi мо­ли­ти­ся, на­че об чiмсь бла­га­ючи, тiльки са­мi во­ни не зна­ян, об чiм. Серде­нятко якось вха­ло­ся, мис­лоньки не зби­ра­ли­ся до­ку­пи, во­ни нi про що не про­си­ли, а жа­да­ли во­ни - як вже жа­да­ли! - жа­дали со­бi свi­ту та ве­се­ленької ра­дос­тi, та ле­генької втi­хи.

От вже по служ­бi й вий­шли во­ни з цер­ков­цi знов на свiт бо­жий. Со­неч­ко вже зiй­шло й скра­ло ро­су з тра­ви­цi й з де­рева i за­би­ра­ло­ся в усi ку­точ­ки й за­да­ва­ло у ли­це зо­ло­тим своїм про­ме­нем, аж зам­ру­жу­ва­ло очi. Уди­ца зiтх­ну­ла, не­мов покн­да­ючи яку важ­ну дум­ку, й гля­ну­ла на дi­ток, а у дi­ток сер­де­нят­ка знов заг­ра­ли­ся й знов охо­пи­ла їх на­дiя на щось хо­ро­ше.

Двi ста­ренькiї жiн­ки си­дi­ли, од­по­чи­ва­ли на цер­ков­но­му рун­дуч­ку, i слов­це "ярма­рок" по­па­ло в уха дi­тям, во­ни при­пинилися.

- Чудовий яр­ма­рок сьогод­нi! - ка­за­ла ста­ренька й непри­часно ди­ви­ла­ся про­ти се­бе уда­ли­ну.

- Еге ж, еге! - од­ка­за­ла дру­га, каш­ля­ючи, - лю­ди вирою­ються ще зве­чо­ра ту­дою.

Дiтки iзг­ля­ну­ли­ся й всмiх­ну­ли­ся, на­че го­во­ря­чи: от во­но й є! Не дур­но ж ми й до­жи­да­ли чо­гось!