Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!"
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо…
- Не журись, старушка! - прохрипiв. - Трошки вашi синки поскучають - без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!
Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..
Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто… От iще й досi, як вибереться лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо мiстом… позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску рипливий вiз, на небi сонце пекуче…
Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую…
Минає рiк, i другий, i п'ятий…
Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки темної ночi: то дiтоньки мої!
По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду… Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить…
Коли - стук-стук! Одчиняю - Василь!
- Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..
- Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..
А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт погнався!..
- Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
- А так менi жилося: устаю - плачу i лягаю - плачу, так менi жилося!
- Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
Придивлюсь до його, - лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..
- Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!
Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як свiчка. Полежав, похирiв - та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю вибрали…
- Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! - було каже. - Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума собi.
- О боже, боже! - заговорить. - Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..
I в останню годину промовив:
- Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…
Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мої дiтки.
Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.
I як живiї вони стоять перед душею моєю: Андрiйко веселий, кучерявий, нiби по хатi бiгає та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами та зiллям сидить, задумався…
Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба дiло робити, треба терпiти горенько…
Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..