Кланяюсь, про­шу: "Не ос­тав­те лас­кою ва­шою, доб­ро­дiю, i моїх си­нiв!"

Даю йо­му, що змог­лась, гро­ше­нят, а то полотн­а i на дi­ток де­що…

- Не жу­рись, ста­руш­ка! - прох­ри­пiв. - Трош­ки ва­шi син­ки пос­ку­ча­ють - без то­го не мож­на в свi­тi, а там злю­биться: мо­лод­цi бу­дуть, от як i я, при­мi­ром ка­жу­чи!

Поглянула я то­дi спильна на йо­го: чер­во­ний, об­ду­тий який­сь вiн, очi в йо­го якось по­мерх­ли… Бо­же ж мiй! А мої си­ни, мої го­лу­би си­зi! Що у їх ду­ша те­пе­реньки свя­та, i пог­ляд яс­ний, i лю­бi об­лич­чя квiт­кою проц­вi­та­ють!..

VIII

Попрощалися. Про­ве­ли ме­не дi­ти за мiс­то… От iще й до­сi, як ви­бе­реться лi­том день га­ря­чий, душ­ний, то й зга­даю со­бi те про­щан­ня на­ше: от iде­мо мiс­том… по­за­чи­ню­ва­нi бу­динки, за­пи­ня­нi вiк­на скрiзь; за мiс­том сос­ни­на тем­на, да­лека зас­ту­пи­ла шлях пiс­ку­ва­тий; су­не пе­ред очи­ма по пiс­ку рип­ли­вий вiз, на не­бi сон­це пе­ку­че…

IX

Зосталась я са­ма-са­мi­сiнька, не­ду­гу­ючи. Нi сну ме­нi, нi од­по­чин­ку. Роб­лю че­рез си­лу, нi­чо­го не знаю, не чую…

Минає рiк, i дру­гий, i п'ятий…

Обняла ме­не мов хма­ра чор­на; тiльки й свi­тяться ме­нi, як двi зi­роньки тем­ної но­чi: то дi­тоньки мої!

По рiзд­вi сид­жу я од­но­го ве­чо­ра, так уже у пiз­нi ля­го­ви, пря­ду… Над­во­рi за­вi­рю­ха, аж у вiк­на б'є, i свiт­ло миг­тить…

Коли - стук-стук! Од­чи­няю - Ва­силь!

- Василечку, си­ноч­ку мiй! А Анд­рiй­ко де?..

- Нема вже, ма­мо, Анд­рiя! Лiг Анд­рiй, ма­мо, та й не вста­не вже!..

А я на­че зна­ла: я йо­го щод­ня в бо­га, що­но­чi оп­ла­ка­ла!.. А жи­ти б та­ко­му та жи­ти! На ви­рiст, i на си­лу, й на лич­ко у ба­тька удавсь: от­же, за батьком i на той свiт пог­нав­ся!..

- Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жи­ло­ся? Нуж­ди прий­няли?..

- А так ме­нi жи­ло­ся: ус­таю - пла­чу i ля­гаю - пла­чу, так ме­нi жи­ло­ся!

- Я, ма­мо, до вас уми­ра­ти прий­шов!..

Придивлюсь до йо­го, - ли­шенько моє!.. Во­но й мо­ло­де, та вже над­лом­ле­не!..

- Синочку мiй! Бо­дай би я не дiж­да­ла тво­го сло­ва по­чу­ти!

Отже, то щи­ра прав­да бу­ла, що вiн ска­зав. Та­не й та­не мiй Ва­силько як свiч­ка. По­ле­жав, по­хи­рiв - та на­вес­нi й пе­ре­с­та­вив­ся. Де йо­му й жи­ти бу­ло! Во­но й рос­ло так, аби сла­ва, а тiї вип­рав­ки та по­хо­ди си­лу з йо­го усю виб­ра­ли…

- Не на те на­ро­дивсь, моя ма­ти, щоб ме­нi лю­дей на вiй­нi тра­ти­ти! - бу­ло ка­же. - Не для та­ких, як я, вiй­на, й войов­ник з ме­не не жва­вий!

Як уже в тяж­ко­му не­ду­зi ле­жав, то все, бу­ло, ду­ма та ду­ма, та ду­ма со­бi.

- О бо­же, бо­же! - за­го­во­рить. - Який у те­бе свiт крас­ний! А я й не на­живсь у свi­тi, а я й не нав­чив­ся, а я й не знаю нiчог­о!..

I в ос­тан­ню го­ди­ну про­мо­вив:

- Не жив я, ма­мо, на свi­тi! Тiльки зби­рав­ся жи­ти!.. Моло­де, то як ко­сою ско­си­ло… А я зос­та­ла­ся…

X

Тiльки ме­нi й по­тi­хи, що ко­ли прис­няться мої дiт­ки.

Та все сняться во­ни ма­леньки­ми, а па­руб­ка­ми нi­ко­ли не прис­няться.

I як жи­вiї во­ни сто­ять пе­ред ду­шею моєю: Анд­рiй­ко весел­ий, ку­че­ря­вий, нi­би по ха­тi бi­гає та го­мо­нить, а в ха­тi яс­но-ясно! Ва­силько над квi­та­ми та зiл­лям си­дить, задумався­…

Прокинусь… пус­то! Ро­бо­та до­жи­дає; тре­ба жи­ти, тре­ба дi­ло ро­би­ти, тре­ба тер­пi­ти го­ренько…

Живу… Див­люсь, як ха­та ва­литься; чую, що й са­ма я пи­лом при­па­даю… якось дур­нi­шаю, якось ту­ма­нiю, на­че жи­ва у зем­лю вход­жу..


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: