Поиск
1890.
ВОВК І ВІВЧАРІ
Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався,-
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він туди ж попхався.
Тихесенько кошару обійшов;
Прислухався - не чуть, мерщій на тин зоп’явся,
Зиркнув - та й охолов:
Вівчарики прехорошенько
Найкращого баранчика взяли
Та й патрають гуртом, а кунделі
Мовчать; лежать собі смирненько,
Неначебто усім їм там,
Кудлатим гаспидським синам,
Позакладало… мов не знають,
Що перед ними виробляють!
Дивився Вовк, дививсь;
Здихнув - та й знов у степ поплівсь,
Та й каже: «Де та правда ділась?.
Яка б тут шарварка зробилась,
Який би гомін підняли
І Вівчарі, і кунделі,
Якби мені таке зробить схотілось!.»
На сей раз приказка здалась:
Що декому, мовляли, можна,- другим зась.
1853.
ХЛОПЧИК І ГАДЮКА
Хлоп’я в садку собі гуляло
Та й забажало
На іграшки ужа піймать.
(Воно гніздо його назнало -
Так як утерпіть, щоб не взять?)
Побігло, засадило руку
Та й витягло - Гадюку…
Злякався Хлопчик, аж поблід;
Стоїть, як стовп, і не тікає.
Гадюка дивиться і так йому мовляє:
- Бач, дурнику! Робити так не слід…
Ти знаєш, що за се буває?
Узять би добре укусить…
Та хай вже сей раз бог простить;
А вдруге лишко буде, чуєш?
Гляди ж - шануйся, стережись;
Робити так не вчись
Та роздивляйся, з ким шуткуєш!
1853.
ЖАБИ
Обридло Жабам, як на гріх,
В болоті жити самостайно;
Ніхто їх не чіпав, дурних,
Жили та гралися звичайно…
Так ні, ще треба би не так,
І стали радить: - Квак та квак!
Чом короля у нас немає?
Усякий дурень теє знає:
Орел - у птиць, Лев - у звірей,
Є королі і у людей,-
Хіба вже ми й не люде?
І докіль так ще буде? -
Розквакались, плигають, скрекотять,-
Приспіла чортова робота,-
Рішили зараз же послать
Найбільших десять Жаб на другий бік болота
Просить у Долі короля.
Надвечір посланці вернулись відтіля
І землякам гукати стали:
- Гей, ставте могорич! Ми короля придбали!
І знов клопочуться: як короля стрічать,
Як підступить, як привітать…
Аж чують - щось шумить… всі разом закричали:
- Король! Король летить! - і повтікали.
Тут щось з розгону в воду бух,
А Жаби з переляку: - Ух!
Який же там король став Жабам у пригоді?
Такий король, що сміх, та й годі:
Здоровий-прездоровий пень.
Стоїть він ніч, стоїть він день,
Сплилось до біса Жаб великих і маленьких,
Старих і молоденьких.
Повитріщались, мовчки ждуть,
От-от, мов, озоветься,
А пень стоїть, не ворухнеться.
- Ну, що якби йому гукнуть? -
Шепочуть Жаби,- починайте!
Ось цитьте, потривайте…
Чого се він такий чудний?
Неначе неживий?
І зараз плиг одна, плиг друга… він нічого.
І Жаби годі вже мовчать,
Плигають сміло і кричать.
А деякі повлазили на його
Та ще й сміються відтіля -
Не боїмось, мов, короля!
Додумались вони, що із такого дива
Не буде пива,
І почали вередувать:
- Не хочемо! Не треба нам такого!
Ходімте Доленьку благать,
Щоб короля дала живого,
Щоб він усюди походив,
Щоб жаб’ячий народ, болото звеселив! -
І Доля Жабам догодила -
Лелеку королем зробила.
- От,- кажуть Жаби,- сей не так!
Хоч любо глянуть: і крилатий,
І довгоногий, і носатий,
І ззаду й спереду козак! -
Недовго Жаби навтішались,
Бо виявилось те, чого не сподівались.
Лелека зразу холоду нагнав
І Жаб дурних клювати добре став,-
Найбільше молодих вподобав він ковтати:
Що день - десятків два і поминай як звати!
- От тобі,- кажуть,- дожились! -
І знов благати Долю поплелись:
- Ой Доле, змилуйся в пригоді!
Напало лишенько, та й годі:
Король просвітку не дає,
Клює нас та клює!
- А годі вам, не докучайте!
У вас усе недобрий час,-
Сказала Доля,- вибачайте!
Просили двічі - буде з вас.-
Прийшлося Жабам горювати.
- Немає правдоньки, і де її шукати?
Нум плакать, нум…-
І досі нумкають на глум.
Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби,
Частенько дурощі снують,
А доснуються до нахаби,-
Тоді вже лихо тчуть.
1890.
ХАЗЯЙКА І ЧЕЛЯДКИ
Колись жила Госпоженька старенька,
Багата і скупенька,
Два віки б то, чи що, хотіла жить;
Ввесь день клопочеться і не приляже,
Вночі не переспить.
«Ви б заспокоїлись,- було хто-небудь скаже.-
І докіль турбуватись вам?
Нехай би вже унукам та синам».
Бабусенька була розумниця велика,
Усе було одно твердить:
«Давненько сказано: своя рука владика.
Мене вже, серденько, не вчить».
Були у неї дві Челядки;
Трудненько було жить,
Обридли їм бабусині порядки -
І у неділеньку приходилось робить;
Не те щоб погулять,- нема коли й заснути,
Як добрі люди сплять;
Се б від такої тяжкої покути
Хоч куди видно утікать;
Поляжуть спать - не вспіє сон присниться,
Госпоженька вже й гомонить:
«Вставати час! На світ благословиться!
Вам тільки б спать, а діла не робить».
У хаті півень був, здоровий та горлатий,
Челядкам він спокою не давав,
Раніш усіх заходиться співати,
Неначе панії, він щиро догоджав.
Прийшла Челядкам думка злая,
Щоб ворога де-небудь діть:
Притихне, мов, яга старая,
Пізніше буде їх будить.
«Де півень? Де? - Госпоженька питає.-
Уранці був, недавнечко співав…
Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє!
Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав!»
Челядки бігають, неначебто шукають,
Хазяйку, сміючись, вони перекривляють:
«Уранці був! Недавнечко співав!»
А півня й слід пропав.
Не довелось Челядкам довше спати,
Дурна надія - вийшло гірш:
Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти,
Будить їх стала ще раніш.
Старії люди правду кажуть:
Два хитрих мудрого не переважуть.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: