Солдат. Эда­ки ча­до­лю­би­вые!.. Пол­но об этом! Ска­жи-ка, па­нич, за­чем ты здесь и свой пост ос­та­вил?

Финтик. Я при­ехал в сие се­ло до­мой для сви­да­ния с ма­туш­кою и имею от­пуск на два ме­ся­ца, а здеш­нюю хо­зяй­ку по­се­щаю для ра­ди ску­ки.

Солдат. Смот­ри-ка, чтоб от ску­ки не за­ве­лись крюч­кот­вор­ные шаш­ни. Вить ва­ше братье - кра­пив­ное се­мя. У вас со­весть ку­по­ро­сом подп­рав­ле­на. Не­дол­го до бе­ды!

Тетяна. Не тур­буй­ся, мосьпа­не слу­жи­вий! Знаю я, ку­ди ви гне­те. Ви­бий­те хвiст об тин, - нуж­ди ма­ло, що чо­ло­вi­ка не­ма до­ма тре­тiй мi­сяць!

Солдат. Я, пра­во, дур­но­ва ни­че­го не ду­маю… Од­нак, хо­зяй­ка, нет ли у те­бя че­во по­ужи­нать или хоть так пе­рех­ва­тить? (По­зi­хає, нi­би спа­ти хо­че).

Тетяна. Да­ле­бi не­ма. Я од­на со­бi жи­ву, то до страв ме­нi бай­ду­же: для од­ної ду­шi не­ба­га­то тре­ба.

Солдат. Ну, хоть го­рел­ки чар­ку! (Знов по­зi­хає).

Тетяна. Го­рiл­ки? цур їй! Я не знаю, ко­ли i в ха­тi бу­ла.

Солдат. Ну (по­зi­хає), так где ж мне спать ло­житься? Я ус­тал, а при­том и с пох­мелья, - смерть спать хо­чет­ся.

Тетяна. От­там у за­пiч­ку, ко­ли хо­чеш, бо тут нi­де бiльше.

Солдат. Лад­но! (По­зi­ха­ючи, здiй­має з се­бе пiд­су­мок та те­сак i вi­шає на стi­нi, пiд якою пос­та­вив був руш­ни­цю). Про­щай­те, доб­рые лю­ди! Бог с ва­ми! (На­бiк). Я вас подс­те­ре­гу! (За­хо­дить за лаш­тун­ки бi­ля пе­чi).

Тi ж, без сол­да­та.

Финтик. Не­хай го­лод­ний око­лiє, не­год­ний азарт­ник!

Тетяна. А ме­нi жаль йо­го. Но за те, щоб не бу­шу­вав, не­хай спить не ївши. У нас лас­кою всього дос­та­неш, а кри­ком та ла­ян­ням нi­чо­го не вiзьмеш.

Финтик. Та це ж най­пер­шая за­маш­ка у мос­ка­ля, щоб на квар­ти­рi ха­зяй­ку на­ля­ка­ти, ха­зяїна ви­ла­яти i гар­ми­де­ру та­ко­го на­ро­би­ти, що не знаєш, де дi­тись… Ко­ли ж ми i як ве­че­ря­ти бу­дем?

Тетяна. Пож­дi­те, по­ки мос­каль доб­ре зас­не. В ме­не єсть пря­же­на ков­ба­са, пе­че­на кур­ка i пля­шеч­ка за­пi­ка­ної. Стра­ва стоїть у ко­мор­цi, пiд бод­нею, а за­пi­кан­ка - там (по­ка­зує) у за­ка­пе­лоч­ку… О! слу­хай­те: уже хар­чить…

Финтик. Од­на­ко ж ты с ним пос­ле од­на ос­та­неш­ся.

Тетяна. А вам що до то­го? До ме­не поп­ри­хо­дять дiв­ча­та, а ви до то­го ча­су по­си­ди­те у ме­не. Я ска­жу, що вас на­рош­не впро­си­ла ос­та­тись, щоб не са­мiй бу­ти з мос­ка­лем.

Финтик. А як ми нач­нем ве­че­ря­ти, а мос­каль про­ки­не­ть­ся?

Тетяна. То ми i но­го поп­ро­си­мо. Сер­ди­тим тре­ба угож­да­ти, а зло­го лас­кою бiльше ула­го­диш, як сва­ром.

Финтик. Прав­да… Тс!… Щось зас­ту­ко­тi­ло!

Тетяна. То, мо­же, вi­тер. (Прис­лу­хається. За лаш­тун­ка­ми чут­но го­мiн i го­лос, що об­зи­вається до во­лiв. Те­тя­на прис­лу­х­ається ко­ло вiк­на. Фин­тик, ви­ди­мо, зля­кав­ся).

Тетяна (пе­ре­ля­ка­но). Про­па­ла я! Чо­ло­вiк мiй приїхав з до­ро­ги!

Финтик (роз­пач­ли­во). Що ж ме­нi, то єсть, ро­би­ти? Де дi­тись?

Тетяна. Швид­ше лiзьте пiд при­пi­чок! Я зас­тав­лю вас зас­ло­ною, а як усi пос­нуть, то­дi ви­пу­щу над­вiр.

Финтик хо­вається пiд пiч. Те­тя­на зас­тав­ляє зас­ло­ною i ви­хо­дить на­зуст­рiч чо­ло­вi­ко­вi.

Михайло та Те­тя­на.

Михайло (вхо­дить у свiт­ли­цю). Здо­ро­ва бу­ла, жiн­ко, моя го­луб­ко. (Обiй­ма­ються). Як же по­жи­ваєш? Чи жи­ва, чи здо­ро­ва?

Тетяна. Сла­ва бо­гу, чо­ло­вi­че! Як з то­бою по­во­диться? (Обiй­має чо­ло­вi­ка). Чо­го ти так дов­го ба­рив­ся? Я жда­ла-жда­ла та й го­дi ска­за­ла.

Михайло. В до­ро­зi, знаєш, усього, бу­ває; та, хва­лить бо­га, все доб­ре (по­ба­чив аму­нi­цiю). А це що та­ке, жiн­ко?

Тетяна. Що та­ке? Мос­каль-пос­то­ялець. Не ду­же ли­шень го­мо­ни, щоб не роз­бу­див! Не­дав­но спа­ти вклав­ся.

Михайло. Мо­же, сер­ди­тий ду­же, крик­ли­вий?.. Дав­но ж вiн став у нас на квар­ти­ру?

Тетяна. Сьогод­нi вве­че­рi прий­шов. Та тут був та­ку бу­чу збив, що я не зна­ла, що й ро­бить! Да­вай йо­му го­рiл­ки, ку­рей та ва­ре­ни­кiв!

Михайло. На­го­ду­ва­ла ж ти йо­го?

Тетяна. Чим же я йо­го на­го­дую? У ме­не не­ма нi­чо­го. Я од­на, то для се­бе рiд­ко ко­ли ва­рю.

Михайло. Тим же вiн i сер­ди­тий. Доб­ре, що ще й не по­та­су­вав те­бе. Це ди­во, що мос­каль го­лод­ний зас­нув, не по­бив­ши ха­зяй­ки. Та й ме­нi їсти хо­четься. Чи не­ма чо­го?

Тетяна. Що ж ме­нi на свi­тi ро­би­ти? Хi­ба па­ля­ни­цi або що?

Тi ж iсол­дат.

Солдат. Что у вас тут за шум? Мне и спать по­ме­ша­ли!

Михайло. Ви­ба­чай­те, су­дир, будьте лас­ка­вi. Я вер­нув­ся з до­ро­ги та з жiн­кою i роз­ба­ла­кав­ся.

Солдат. Так ты хо­зя­ин? Ну, брат, здо­ро­во! Не­бось дав­но в до­му не бы­вал?

Михайло. Дев'ятий тиж­день, як з до­му виїхав у Крим за сiл­лю.

Солдат. Это не­хо­ро­шо - та­кую мо­ло­дую и при­го­жую жо­ноч­ку ос­тав­лять од­ну и на дол­гое вре­мя.

Михайло. Нi­чим же й пе­ре­мi­ни­ти. Як все з жiн­кою до­ма си­дiть, то й їсти нi­чо­го бу­де!

Тетяна. Нам це не пер­ши­на. Я вже при­вик­ла ос­та­ва­тись до­ма са­ма без чо­ло­вi­ка.

Солдат. И те­бе не скуч­но од­ной?

Тетяна. Як то не скуч­но? Та по­мог­ти нi­чим.

Солдат. Эй, смот­ри! Мне что-то не ве­рит­ся, чтоб жен­щи­на не наш­ла для се­бя за­ба­вы в ску­ке!..

Тетяна. Про всiх не мож­на ска­за­ти. Бу­ває так, що най­не­вин­нi­ша, по своїй прос­то­тi, тер­пить по­го­вiр од лю­дей; а яка i не­доб­ре ро­бить, та вмiє свої прос­туп­ки хо­ро­шенько прик­ри­ти, та­ка ос­тається в мис­лях лю­дей не­вин­ною.

Солдат (на­бiк). Бой-мо­ло­ди­ца! Где здра­вый рас­су­док, там ожи­дать мож­но и пря­мой доб­ро­де­те­ли.

Михайло. Жiн­ко! Та чи не­ма чо­го по­поїсти?.. Да­ле­бi, аж шку­ра бо­лить, так їсти хо­четься.

Солдат. Че­во, хо­зя­ин? И я не по­ев­ши спать лег. Да для ме­ня это ни­че­го, а для те­бя, брат, нак­лад­но с до­ро­ги, пос­ле тру­дов.

Тетяна. Що ж я вам їсти дам? Ко­ли б хоть не так не­ра­но бу­ло…

Михайло. Дай же хоть хлi­ба!

Тетяна ви­хо­дить по хлiб.

Солдат i Ми­хай­ло.

Солдат. Жаль мне же­ны тво­ей. Ты, уез­жая из до­му, ос­та­в­ля­ешь ее без до­маш­не­во за­па­су. Ты, вид­но, скуп?

Михайло. Я ску­пий?! Не­хай ме­не бог бо­ро­нить… Та ще для та­кої жiн­ки, як моя Те­тя­на!.. У неї всього до­во­лi, хi­ба пти­чо­го мо­ло­ка не­ма. Це так тра­пи­лось.

Тi ж i Те­тя­на, вхо­дить з бi­лою па­ля­ни­цею та но­жем i кла­де все на стiл.

Солдат. Слав­ный хлеб!.. Ка­бы да по чар­ке вод­ки!..

Михайло. Жiн­ко! Чи не­ма хоть по ма­ленькiй?

Тетяна (з до­са­дою). Чуд­ний i ти! Де б то в ме­не го­рiл­ка взя­ла­ся?!

Солдат (ве­се­ло). - Хо­зя­ин, ты по­лю­бил­ся мне. Хо­чешь ли, я те­бя и се­бя вод­кой по­под­чи­ваю?

Михайло. Як би то це так?

Солдат (бе­ре обох за ру­ки). Я приз­на­юсь вам (з таємни­чим ви­ра­зом), я - кол­дун.

Тетяна. Що це та­ке - кол­дун?

Солдат. Во­ро­жея, ча­ро­дей, то есть та­кой че­ло­век - что за­хо­чу, то сде­лаю, и че­го за­хо­чу, тут и вы­рас­тет.