Солдат. Нет, моя ми­лая, я ни­че­го дур­но­го о те­бе не зак­лю­чаю. Я уз­нал те­бя: ты жен­щи­на хоть и мо­ло­дая, но ум­ная и чест­ных пра­вил. Са­мая ро­бость твоя и то­роп­ли­вость ока­за­ли твою не­вин­ность. По­ло­жись на ме­ня: я из­бав­лю те­бя от хло­пот. В све­те час­то слу­ча­ет­ся; что и доб­ро­де­тель ка­жет­ся по­доз­ри­тельною.

Тетяна. Зо мною так те­пер i тра­пи­лось, i бог то­бi по­ру­ка, що в ме­не й на умi не бу­ло…

Солдат. Ве­рю, ве­рю, ми­лая. Я и бед­но­го арес­тан­та ско­ро вы­пу­щу.

Тетяна. Ме­нi до йо­го нуж­ди ма­ло. Йо­го тре­ба б та­ки про­в­чи­ти, щоб не лiз осою i не пiд­ду­рю­вав чу­жих жi­нок. Вiн ме­нi ду­же на­доїв.

Солдат. Из­воль, про­учу ево пу­тем и от­ва­жу под­ли­пать к чу­жим жо­нам.

Тетяна. Ти, мо­же, йо­го ска­лi­чиш? Не над­са­ди йо­му бе­бе­хiв!

Солдат. Не бось, я пользу сде­лаю ему, а не вред… Вот и муж твой идет.

Тi ж i Ми­хай­ло.

Михайло (го­лос­но за лаш­тун­ка­ми). Од­чи­ни, жiн­ко!.. од­чи­ни!

Тетяна (одчи­няє). Що ти так га­лиш, не­на­че хто же­не­ть­ся за то­бою?

Михайло (з до­са­дою). Же­неться! Так що ж, що не же­не­ть­ся? Так во­лос ди­бом ста­но­виться, i здається, не­на­че за ши­во­рот хтось ло­вить. Та й не­до­га­рок по­гас.

Солдат (ве­се­ло). Ну, хо­зя­ин, все ли так бы­ло, как ска­за­но?

Михайло (ста­вить, що при­нiс, на стiл). Ад­же бач, що все так бу­ло! Кур­ка пе­че­на, ков­ба­са пря­же­на пiд бод­нею най­шли­ся, та ще ли­бонь i в на­ших мис­ках… (Пi­доз­рi­ли­ве). Жi­н­ко!

Тетяна. От то­бi й раз! Всi лю­ди на од­нiм ба­за­рi ку­пу­ють мис­ки i в од­них гон­ча­рiв, то i мис­ки од­на­ко­вi!

Солдат. Ты вздор за­мо­лол, хо­зя­ин. Я луч­ше знаю все это. Выпьем-ка по од­ной пе­ред ужи­ном. (На­ли­ває й п'є). Здра­в­ст­вуй, хо­зя­ин.

Михайло (на­ли­ває i п'є). Здо­ро­вi бу­ли, гос­по­да служ­ба! (їдять з сол­да­том ков­ба­су).

Михайло. Жiн­ко, го­луб­ко, лю­ба Те­тя­сю! Чи не­ма чим за­пи­ти смач­ної сеї ков­ба­си?

Тетяна. Чим же ти зап'єш? Хi­ба во­дою?

Михайло (на­ка­зу­ючи). Нi, не во­дою, а ос­та­ва­лась пляш­ка спо­ти­ка­чу. Пi­ди ж, при­не­си, ко­ли не ви­час­ту­ва­ла з ким.

Тетяна. Та єсть же. Ко­го б то я ма­ла без те­бе час­ту­ва­ти! (Ви­хо­дить).

Т i ж без Те­тя­ни.

Солдат. У те­бя же­на доб­рая, хо­зя­ин.

Михайло. Чи ти жар­том так го­во­риш, чи навсп­равж­ки?

Солдат. Без шу­ток. Мо­ло­да, при­го­жа и, ка­жет­ся, те­бя лю­бит.

Михайло. Хi­ба що мо­ло­да i хо­ро­ша - мi­ша ме­не лю­би­ти? Во­на у ме­не доб­ра й вiр­на жiн­ка, тiльки ду­же жва­ва, жарт­ли­ва i глуз­ли­ва. Вже ко­ли по­па­деться їй хоть тро­хи тюх­тюх-сер­де­га, то та­ко­го i пiд­нi­ме на зуб­ки i ра­да до­вес­ти до то­го, хоть би цьому йо­ло­по­вi й вор­су нам'яли. Дос­тається од неї де­ко­ли, як поп­риїжджа­ють, отим цвен­тю­хам, кан­це­люж­кам!.. Та й смiш­нi-бо во­ни со­бi, та­кi не­обач­нi, та­кi лег­ко­ду­хi: всьому вi­рять, усьому ди­ву­ються, всього бо­яться.

Солдат. Од­на­ко к чу­жим жо­нам под­ли­пать не бо­ят­ся, слов­но как буд­то во­ен­ные. Мне слу­ча­лось их ви­деть храб­рость при та­ких за­маш­ках.

Михайло. Вже я за свою ска­жу, що не бо­юсь нi­чо­го.

Солдат. Бы­ва­ет и на ста­ру­ху про­ру­ха. Не по­тачь, хо­зя­ин: у каж­до­ва есть свои бло­хи.

Михайло. Бо­ро­ни бо­же - як­би я свою пiдс­те­рiг в чiм, тут би їй i док­лав во­за.

Тi ж i Те­тя­на (ста­вить на­лив­ку на стiл).

Михайло. Ану, су­дир! Ось i я вас по­час­тую гар­ним спо­ти­ка­ч­ем (на­ли­ває й пiд­но­сить сол­да­то­вi).

Солдат (п'є). Вот слав­ная на­ли­воч­ка! Кто ее сде­лал?

Михайло. Жiн­ка моя, Те­тя­на.

Тетяна. Я, я - iще й з ви­шень сво­го сад­ка. А мос­каль ду­ма, що я нi­чо­го не вмiю.

Михайло (п'є). Во­на, во­на. Це у ме­не клад - не жiн­ка!

Солдат. Ты счаст­лив, хо­зя­ин: же­на у те­бя хо­ро­ша и на­ли­в­ка не­дур­на (на­ли­ває). За здо­ровье чер­ноб­ро­вой Тать­я­ны. (П'є).

Михайло. Здо­ро­ва, моя риб­ко, пе­ре­пiл­ко! (П'є).

Тетяна (на­ли­ває). Спа­си­бi! За здо­ров'я мос­ка­ля-ча­рiв­ни­ка!.. (При­гу­би­ла й од­да­ла чо­ло­вi­ко­вi).

Михайло. Здо­ро­вi бу­ли, мосьпа­не-ча­рiв­ник!

Солдат (на­лив­ши). Бла­го­дарст­вуй­те, за­вид­ная па­роч­ка! (П'є).

Михайло. Що вже моя Те­тя­на, то (п'є) чор­ноб­ри­ва, ко­ха­на. (Спi­ває).

Солдат. Ай, хо­зя­ин! Да ты, брат, хват!

Тетяна. А ти ду­мав, що у ме­не чо­ло­вiк аби­який?.. Не бi­йсь, се­бе не ви­дасть. (Спi­ває).

Михайло. Во­но так, ва­ше­цi про­ше: суч­ка сан­ча­та зам­ча­ла; у нас ре­мiн­ця за лич­ко не ви­мi­няєш.

Тетяна. От те­пер час уже спа­ти ля­га­ти

Солдат. А я по­раз­мял­ся так, что сон про­шел. Хо­ти­те ли, хо­зя­ева, я вас по­те­шу?

Михайло. По­тiш… та чим же i як?

Тетяна. Та го­дi вам утi­ша­тись: час спа­ти!

Солдат. Ус­пе­ешь, хо­зяй­ка, выс­паться. Хо­ти­те ли, я по­ка­жу вам стар­шо­ва, с ко­то­рым все де­лаю?

Михайло. Стар­шо­го? Це б то­го, - що греб­лi рве?

Тетяна. Цур йо­му! Це б то­го, що - не при ха­тi зга­ду­ючи? (Плю­ється).

Солдат. Ну, да что ж? Вить бе­ды ни­ка­кой не бу­дет, ни стра­ха. Он явит­ся в че­ло­ве­чес­ком ви­де, ког­да хо­ти­те.

Михайло. В чо­ло­вi­чеськiм? Яко­го ж чо­ло­вi­ка?

Солдат. Ка­ко­го хо­ти­те? (Всi мов­чать).

Тетяна. Знаєш, чо­ло­вi­че, що? Не­хай явиться та­ким, як я знаю i ска­жу мос­ка­ле­вi… По­ба­чи­мо, чи по­ка­же!

Михайло. Доб­ре, ка­жи, го­во­ри.

Солдат. Из­воль, ска­зы­вай, в ка­ком хо­чешь об­ра­зе ви­деть.

Тетяна. Не­хай твiй стар­ший по­ка­жеться па­ни­чем Фин­ти­ком, що в на­шiм се­лi про­жи­ває, та щоб i в та­кiй оде­жi, яку вiн но­сить.