— Сімдесят три, — уточнив Гаврилович.
— Ну от бачите... Ви славно потрудилися за свій вік, вважайте, півстоліття на посту...
— П'ятдесят п'ять, — знову уточнив старий.
— Прекрасно! Так що маєте повне право відпочивати…
— Це — безвременно, — сказав Гаврилович.
— Що? Що? — отетерів начальник.
Річ у тім, що Гаврилович оце слово «безвременно» вичитав у своїй улюбленій газеті «Труд» у розділі некрологів. Спитав у сина, що воно означає. Той пояснив: мовляв, людина ще могла жити й працювати, але передчасно вмерла.
— Безвременно, кажу, — повторив старий. — Я ще можу жити й працювати…
— Та живіть собі на здоров'я, — щиро сказав начальник. — Сто літ живіть, але ж зізнайтеся: вже й хвороби діймають, зір притупився?..
— Зір? — аж скинувся Гаврилович. — Ану прочитай, що ото в тебе там на стіні написано...
Начальник подивився, мгукиув, узяв із шухляди інші окуляри, приставив до очей, потім одвів далі, але тільки руками розвів.
— А там написано: «Слава ветеранам нашої шахти!» Про кого це — про мене чи про тебе?
— Та про вас, про вас, — ніяково відповів начальник. — Але ж скажіть, хіба у вас не болять руки, ноги, поперек?
Старий підсунувся ближче до столу.
— Ану давай руку — хто кого переважить... Ні, ні, лікоть до ліктя... Ось так.
Начальник, недавній спортсмен, зверхньо посміхаючись, почав змагатися. Але тут же відчув, що рука старого стоїть міцно, як паля в мосту. Йому замлоїло в грудях, за якусь хвилину крапельки поту зрадливо окропили чоло. Відтак щось хряснуло в зап'ясті, і він знесилено опустив руку... Перед очима попливли кола...
— Ідіть, Гавриловичу, працюйте, хай вам біс, — знеможемо мовив начальник.
Старий підвівся.
— Я ж казав, що безвременно, — і, сплеснувши долонями, а потім ударивши руками себе по животу й стегнах, Гаврилович вихилясам пішов із кабінету.
Начальник ковтав валідол.
__________________
«КІНА НЕ БУДЕ... »
— Чуєш, батьку, поки молодята наші сплять і гостей ще не принесло, давай подивимося кіно — інтересно: це ж і я там є, і ти, і всі запрошені...
Батьки молодого завісили вікна, розіп'яли на стіні простирадло й усілися дивитися кіноролик, що його в перший день весілля зняв «по договору» оператор із обласного центру. Він же й демонстрував свою роботу.
Попливли перші кадри. Урочиста церемонія реєстрації шлюбу, кавалькада легкових машин у барвистих стрічках із голими пластмасовими діточками на капоті, весільна учта на подвір'ї батьків молодого...
— Та й ловко ж як, та гарно, ой, господи милосердний, — не стрималася жінка. — Нам колись таке й не снилося...
— Атож, атож, — погодився чоловік. — Буде що згадувать, та й діткам своїм покажуть...
Кінокамера повільно пройшла по столах, уважно фіксуючи напої та наїдки — в хаті аж запахло всією тією розкішшю.
— Ікра червона, — вгадав чоловік.
— А це чорна, — докинула жінка.
— Сервілат кооперативний, — констатував чоловік.
— Кров'яночка з нашого кабанчика, — проковтнула слину жінка. — А поросятко, диви, як живе...
— Не живе, а запечене, — поправив чоловік.
— Не гірше, як у людей, — пригорнулася жінка до чоловіка. —Не стидно буде...
— Да, не вдарили лицем у грязь, не вдарили...
— А це що? — враз насторожилася жінка. — Батьку, батьку, —штовхнула під бік, — ти поглянь лишень, куди це дивицця наша невісточка?.. Ще й підморгнула! Господи! Отому шибайголові — Варчиному Івану... І ще раз... А він... патлатий... посміхається! Недарма казали, що в них щось було...
— Тихше, дурна, — показав чоловік очима на оператора. —Дивись, краще, як танцюють.
— О, і тут Іван із нашою... Боже, — знову зарепетувала жінка. — Де ж ото його руки?! Непристойно ж!! А вона... смієцця!.. Безсовісні. Іди, старий, буди... Що ж це за життя в них буде?!
— Та сиди ти! Додивимось, може, ще щось ін-те-рес-ие покажуть...
Тут саме наспів перепій — час, коли випивають за здоров'я молодих і підносять їм подарунки. У кадрі з'явилася величезна порожня миска, відтак чоловік, пов'язаний рушником через плече. Чоловік, обходячи столи, зупинявся перед кожним гостем, той перехиляв чарку й клав у миску гроші — хто поквапливо, а хто статечно й так, щоб усі бачили.
— О-о! Дурбило! — зашептав чоловік. — Ти ба? З п'ятдесяток зробив віяло й розмахує... Завтра ж переведу з імпортного на отєчественннй... А Петро Іванович, заступничок, що придумав — дублянки дарує! Їх же в усій області нема! Та завтра ж із мене шкуру знімуть... А та гаспидка з посудного — японський сервіз тарабанить... І головбух із глузду з'їхав — бачиш, он зі своєю бандою кольоровий телевізор пре... Та вони що — показилися всі?..
— А куди ж ти, соколе, дивився, коли вони оте все дарували? — єхидно спитала жінка.
— Куди, куди —туди, куди й ти... Забили баки, , .
— Краще скажи, що очі залив...
— Помовч, а то... Що ж тепер робити? Показувать народу?
— Боюсь, народ не так пойме...
— Дурна, народ пойме, як треба. Але нам воно ні до чого. Це ж не кіно, а, сказати б, розоблаченіе...
Повернувшись до молодика, що «крутив» картину, чоловік похмуро сказав:
— От що, товаришу. Неправильно ти зняв фільм. Однобоко. Словом, не відображає всього нашого життя, а тільки викривляє...
— Що було, те й знімав...
— Що було… Мало що було... А де ж творчий підхід? І який же з тебе майстер, як ото в договорі написано?.. Але ти не турбуйся — за роботу заплачу, як умовлялися, і заберу все, що ти ото накрутив.
Коли зійшлися гості, батько молодого оголосив:
— Кіна не буде, так як засвітилася плівка й показує зовсім не те.
________________
СТАНЬТЕ НА МОЄ МІСЦЕ...
Валентин Борисович прокинувся звично рано й, не турбуючи дружини, взяв сумочку й вирушив до найближчого гастроному по молочні продукти.
Черга вже була чималенька, машину ще тільки розвантажували. Кремезні молодики в робочих комбінезонах — таких він бачив на спортивних змаганнях із класичної боротьби, — покрикуючи раз у раз: «Обережно, громадяни!», — тягали гаками поставлені одна на одну залізні корзини з пляшками.
За півгодини почали відпускати. Молода дівчина сама приймала посуд, сама клацала на рахівниці й сама видавала товар.
Черга ледь посувалася. Валентин Борисович, переглянувши ранкові газети, занудьгував, потім, аби якось розважитись, намагався вгадати, хто з покупців поспішає на роботу, а хто ні. Відтак спробував угадати їхні професії, але зрештою все це набридло, і він заходився обмізковувати свої проблеми, яким присвятив багато років життя.
За цей час кілька разів крізь чергу, яка шанобливо розступалася, проходив директор гастроному — молодий чоловік у темно-синьому вельветовому костюмі при краватці із золотистою шпилькою. Він виходив зі свого кабінету і з виразом неприхованої зверхності до натовпу «молочників» оглядав свої гастрономічні володіння.