— А за цей елемент не намнуть нам чуба, коли все-таки не буде плану? — запитав Іван Макарович. — Намнуть, — відповів сам собі. — А що в сусідів — не рознюхали?

— Та пішли чутки, — сказав голова шахткому, — що вони хочуть свій копер зобразити у формі Ніагарського водоспаду...

— Ого! Там таки є кому думати, — із заздрістю мовив Іван Макарович.

Голова шахткому й головний енергетик опустили очі: завжди отак—у сусідів і думати е кому, й працювати І таке інше, а тут що не зробиш — усе не так...

— Розумієте, Іване Макаровнчу, — обережно повів мову голова шахткому, — Ніагарський водоспад — це досить умовно. Спробуй здогадатися, що перед тобою — водоспад чи щось інше, а в нас ясно — ялинка, тим більше під Новий рік... Унизу, при самій землі, ми ще хочемо й Діда-Мороза зробити — маленькі білі й червоні лампочки створять повну ілюзію такої знайомої всім фігури...

— Ну, гаразд, — згодився Іван Макарович, — переконали. Беріться до роботи! За тиждень щоб усе сяяло й вигравало!

— Не сумнівайтеся, — сказали разом голова шахткому й головний енергетик. — Цього разу втремо носа тим хвалькам!

У новорічну ніч місцеве населення було приголомшене незвичайним видовиськом. Дехто навіть перелякався; чи, бува, не космічні «тарілочки» приземлилися в них?..

На одній шахті копер перетворився на велетенську ялинку, яка вигравала всіма кольорами райдуги, а на другій гуркотів справдешній Ніагарський водоспад, навіть бризки було видно. І все це диво створили люди із звичайних електричних лампочок! Щоправда, у всіх будинках напруга так упала, що лампочки ледь жевріли, як за часів Яблочкова й Едісона.

А другого дня стало відомо: обидві шахти за розтринькування електроенергії оштрафовано на великі суми. Іван Макарович тільки про одне спитав у голови шахткому:

— У кого більший штраф?

— Та у нас, — невесело відповів той.

— Ну що ж— все-таки ми попереду...

Але перемога була зіпсована однією обставиною; гроші довелося платити з власної кишені організаторам і натхненникам святкової ілюмінації.

________________________

Голові шахткому тов. Перваку І.Т. від Діденка Івана Васильовича, члена ДТСААФ, члена ДНД, члена організації рятування на воді, члена товариства книголюбів, члена місцевого відділення Комітету по охороні природи, члена товариства «Знання», значкіста ГПО, члена товариств Червоного Хреста і Півмісяця, члена народного хору, учасника обласного огляду художньої самодіяльності, члена драмгуртка, члена товариства мисливців і рибалок, члена клубу філателістів, члена товариського суду.

Заява.

Прошу Вашого розпорядження виписати мені грошову премію для сплати членських внесків, а також 20 кубометрів дров на спорудження нової хати, так як стару спалили сусіди за вищевказану діяльність.

І. Діденко.

Р. 3. На авторство не претендую: я тільки ознайомив читача із копією заяви, яка свого часу надійшла до редакції, де я працював (А. Ш.).

_________________________

Від базарного майдану одійшов автобус, Вже на ходу вскочив молодик із великою жовтою сіткою, повною раків. Тут же до нього звернулася огрядна жінка з кошиком на колінах:

— Що то у вас таке? Раки?

— Раки.

—1 Де ж це так пізно наловили?

— На базарі, де ж іще...

— І скільки ото заплатили?

— Та скільки — десять карбованців.

— Десять?! Та хай би вони всі виздихали, щоб я на таку погань гроші переводила. У нас же на базарі чотири карбованці кілограм свинини — без кістки, стегно, Буженинку, ковбаску, печеню, котлетку — що хоч зробиш. А що з того рака за наїдок?.. І ще в людей совісті вистачає лупити за них скажені гроші... Тьху, та й годі, прости господи...»

До розмови уважно дослухається кондукторка: їй, з усього видно, кортить вкинути й своє слівце, але вона тільки усміхається голубими очима — вичікує. Нараз каже до жінки з кошиком:

— А ви не праві. Знаєте, як зараз уже холодно, спробуйте залізти в річку — закоцюбнете. А то ж якийсь чоловік таки лазив, ще й на базар доставив... Це ж усе труд, що не кажіть, а труд... А от їм, — вона киває на молодика з раками, — і приємно: посмакують, друзів пригостять... Воно так виходить: кожний щось хороше зробить, а всім радість,

***

Біля базару на лотку молода дівчина продає дієтичні яйця. Підходить літній чоловік, довго дивиться на яйця й мовчить. Дівчина запитує:

— Що ви дивитеся? Яйця як яйця...

— Е-е, не кажи, — відповідає чоловік. — Я розумію, чого масло таке: кинеш на сковорідку, воно пшик — і нема; чого молоко, як водичка — хоч умивайся, а сметана, як молоко, — все розводять... Але ти мені скажи; чого в цих яйцях жовток білий? Як їм удалося в яйце проникнути — га?

— Кому це — їм?

— Ну, отим, що все розводять...

***

За рундуком стоять дві літні жінки, продають городину. Одна й каже;

—Оце ж моя старшенька вийшла заміж. Ну от ніяк не розберу, що за чоловік їй попався. Не розумний і не дурний. А якийсь полоумний.

***

При вході на базар сидить на ціпку, а точніше — на ручці ціпка ветхий дідок у білому полотняному костюмчику і білих парусинових, мабуть, ще довоєнних, черевиках. Сидить щодня, по калька годин. Як це йому вдається — загадка. Продає одну-єдину сушену-пересушену, аж заіржавілу рибинку, невеличку густірку. Раз по раз до нього підходять охочі посолонцювати, але, помацавши товар, змахують рукою, мовляв, куди воно годиться, і йдуть собі геть. Дідок незворушно сидить. Рибини в руки не дає — тримає за хвоста. Якщо хтось довго мацає, відводить руку убік і сердито каже; — Береш-не-бєреш? Не заважай торгувати.

***

Ще один дід — стоїть за рундуком. Перед ним на розстеленій білій хусточці лежить дерев'яна ложка. Більше нічого. Ложка потемніла від тривалого вживання, трішки надщерблена. Підходить весела компанія хлопців. Один із них цікавиться:

— Діду, а чого це ви тільки одну ложку продаєте?

Дід лаконічно відповідає:

— Баба вмерла.

***

Літня жінка питає в своєї сусідки:

— Ти не чула, чи є в того Рейгана діти, що йому так воювать хоцця?

— Кажуть, є. Але я так думаю: мать', не рідні,

***

По базару полетіло: біля рундуків із м'ясом злодія піймали. І справді. Двоє молодиків тримають за руки якогось чоловіка. А дядько в білому халаті, видно, їхній батько, вхопивши за кістку великий шмат м'яса, тицяє ним в обличчя тому чоловікові. Той пручається, щось намагається сказати. А дядько тицяє та примовляє:

— Оце тобі котлетка з цибулькою, а це шашличок з перчиком...

Аж тут підбігає дядькова жінка:

— Що це ви робите, іроди?

—Та ось, — захекано пояснює дядько, — поцупив найбільший шмат, отой, що скраю лежав...