Кореспондент. Іване Максимовичу, що б ви порадили молодим письменникам?

Синьоокий. Головне — стояти ближче до життя. А то що виходить? Подивіться: в одного молодика читаю: «Почали клювати йоржі, і під вечір рибалки мали добрячий улов». А це, м'яко кажучи, заперечує істину. Ще граф Сабанєєв писав: «Клёв ерша свидетельствует о прекращенни всяческих начинаннй». А воно, молоде, пише: «добрячий улов»... Про що це свідчить? Про те, що молодик навіть у руках не тримав вудочки. А точніше: він узагалі не знає життя. Отак-от.

Кореспондент. Ну й насамкінець традиційне запитання: над чим ви тепер працюєте?

Синьоокий. Часті поїздки дали мені багатющий матеріал про роботу наших установ громадського харчування. Як ви, певно, знаєте, тут у нас ще не все гаразд. І тим прикріше, що готувати є з чого, а от факт: чи не хочуть, чи не вміють. За тиждень-другий я закінчую велику публіцистичну статтю про те, що болить, що давно й постійно мене хвилює. Я в ній одверто й недвозначно ставлю запитання: «З ким ви, майстри кулінарії?» Окрім того, з одним своїм давнім другом і колегою збираю матеріал для рагу по-уругвайському.

Оце, коротко, й усе.

Кореспондент. Дуже смачно... пробачте, дуже цікаво. Спасибі!

У пошуках братів по розуму AnatolijjSHevchenko_28.jpg

______________________

ПЕРША КРИТИКА

Перепитавши всіх онуків, ким кожен з них став, де працює, звернулася бабуся н до найменшенького;

— Ну, а ти, Віталику, на кого вивчився?

— Я, бабусю, письменником став, — перемігши ніяковість, одказав молодик в окулярах і мужньо подивився в очі старенькій.

— То що ж це ти робиш?

—Пишу, бабусю, про людей...

— Мать' же й про добрих людей пишеш?

— Аякже — в основному про добрих...

— Боже, боже — і не встидно тобі? Он про нашого діда як написали колись.

— Та то зовсім інше... Я й про вас хочу написати...

— Про мене пиши — я вже стара, все одно скоро помирать... А людей не руш. Що вони тобі такого зробили? Казала ж я батькові твоєму, коли ти ще на парканах усяку глупоту писав: держи його в руках, бо спортиться к лихій годині... Так і вийшло. Чи ти не міг ото як людські діти на інженера вивчитися чи на агронома — і копійка завжди була б, і на серці спокійно. Ох, господи, господи! Скільки грошей убехкали на тебе, і все собаці під хвіст...

У пошуках братів по розуму doc2fb_image_02000018.jpg

______________

ДЕФІЦИТ ЧАСУ

Колись ми вчилися з ним у одному вузі, на факультеті журналістики. Вже на першому курсі він заявив, що збирає матеріал зі студентського життя для великого роману. Скажи, питався він у мене, є в нас солідні твори про студентів? Ну, тоненькі книжечки Юрія Трифонова, ще там когось — і все. А які тут проблеми, які долі! Треба на повен зріст показати це неспокійне, бойове плем'я...

Після закінчення університету зустрічалися ми вряди-годи, бувало, й по кілька років не бачилися. Завжди він вітав мене однаково:

— Привіт, писако! Як справи?

Але мої справи його зовсім не цікавили. Не встигав я й слово мовити у відповідь, як він провадив далі:

— Ти ж знаєш, де я працюю? У багатотиражці, на заводі. Це в самій гущині життя — не те, що ви там скнієте в редакціях. Які в нас люди! Які долі! Які проблеми! Матеріал — з перших рук. Робітнича тема зараз популярна, еге ж?

— Вона завжди популярна, — встигаю я вкинути слівце...

— Отож! Хочу відразу в двох томах бабахнути... Це буде щось неймовірне! Куди там твоїм Гончарам, Загребельннм, Гуцалам... От тільки часу бракує. Ну, бувай! Біжу до суміжників.

Знову здибалися ми років через три. Вигукнувши традиційне «Привіт, писако», він, уже не питаючи про мої справи, заходився оповідати про себе:

— Ти ж знаєш, де я працюю? Ні, ні, то пройдений етап — вже два роки, як на взуттєвій фабриці. Слухай, які тут люди! Які проблеми! Є в нас ветеран з такою біографією — сказитись можна! Я його головним героєм трилогії зроблю. Це унікум! Я от раніше не звертав уваги, хто в чому ходить. А він тільки погляне на черевики — й одразу скаже, що за людина перед ним. Уявляєш?! Ти мені скажи: у нас є пристойний художній твір про взуттьовиків? Нема? То буде! Куди там твоїм Гончарам, Гуца... От тільки з часом сутужно... Ну, бувай! Біжу в магазин — подивитися, як наша продукція йде...

Наступна наша зустріч відбулася десь років за п'ять. Ще здаля він замахав рукою: мовляв, почекай, а підійшовши, запискотів:

— Привіт, писако! Ти знаєш; де я? У профспілках. От де благодать для творчої людини. Матеріалу — море! Які люди! Які долі! Це не те, що якийсь заводик чи фабрика. Вся республіка в твоїх руках. Є у нас один працівник — скарб! Може безперервно говорити цілий день. Уявляєш?! Ти скажи мені: хтось із наших письменників змалював повнокровний образ профспілкового діяча? Не пам'ятаєш? Отож-то й воно. А в мене аж руки сверблять... Ось тільки з часом стане легше... Куди там твоїм... Ну, бувай! Біжу па міський актив.

Після цієї розмови побачив я його вже років через десять. Ішов він Хрещатиком — зсутулений, постарілий. Привітавшись, я запитав, де ж його романи: дилогії й трилогії?

— Ет, — махнув він рукою, — якби в мене було стільки вільного часу, як у того ж Гончара чи Загребельного, я таке б утнув... Їм і не снилося...

Більше ми не бачилися.

___________________

НЕ ТОЙ ЖАНР

Тяжка печаль опосіла Миколу Васильовича. Життя по суті прожите, а скільки не зроблено, не написано! Все відкладав на потім... А тепер ось пальці так покрутило — ручки втримати не може, про друкарську машинку й казати нічого. І продиктувати несила — зуби геть повипадали, кілька літер не вимовляє, навіть рідні до пуття не розуміють, що він говорить.

Прикро: розпорошувався на дрібниці, а великих задумів так і не реалізував... А матеріалу стільки зібрав — тільки б писати. Пропаде. Усе к бісу пропаде, Нікому передати в надійні руки: ні учнів, ні послідовників нема. Діти пішли зовсім іншою дорогою. Доведеться, як Гоголю, все спалити...

Боже, а як він мучився за письмовим столом, шукаючи того єдиного, точного слова, що без промаху б'є в ціль. Адже для того, хто пише, головне, щоб йому вірили. Інакше робота втрачає будь-який сенс. Звісно, були в його житті періоди, коли йому вірили беззастережно, дослухаючись до кожного слова. Але все це вже в минулому. Тепер ніхто й не згадає. Якось зустрів на вулиці свого колишнього шефа, так той тільки й сказав:

— Ех, Миколо Васильовичу, не той жанр ви обрали. З вашою енергією, наполегливістю, з вашою дивовижною фантазією, Енгадлнвістю треба було б романи писати, художні полотна, а не анонімки.

У пошуках братів по розуму doc2fb_image_02000019.jpg

___________________


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: