Мене раптом почало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на найближчу койку. Одразу попливла перед очима якась кольорова пляма. Тоді запала повна темрява — це я вже спав, чуючи працьовите буркотіння дизеля, який заховався десь тут, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкання заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в койку, виставив праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забуркотів дизельок.

Зранку мене збудили. Я вийшов на палубу, і перше, що впало мені в око, — це відчутність брезентових мішків, у яких ховали зброю. Картонні ящики з консервами стояли, охайно складені під лівим бортом.

— Он твій берег! — сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний брудно-жовтий берег із багатьма відрогами. Нічого вабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості скувало мене. Я мовчав і дивився уперед. Під ногами похитувалася палуба, а жовтий безликий берег гойдався за сто метрів від нас.

— Щас Марат підрулить, тут глибоко, можемо зовсім близько підійти. У тебе вода є?

— Вода? — перепитав я, отямлюючись зі свого заціпеніння.

— Питна.

— Ні.

— Ну ти даєш... — Степан здивовано похитав головою. — Гаразд, дамо тобі балон.

Балоном він називав пластикову п ятилітрову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поруч із моїм рюкзаком.

— Це ж пустеля, — пояснив він трошки роздратовано. — Тут тобі ні крана, ні пивної!

Я кивнув, щоб дати йому зрозуміти, що й сам усвідомлюю власний ідіотизм. Треба зауважити, я справді цієї миті гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чортзна-де і збирався хвилин за двадцять опинитися ще далі від доріг та від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п'ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.

Стало якось млосно. Але берег невідворотно наближався. До нього залишалося вже метрів сорок чи й тридцять. Кам'яне плато, підмите біля основи хвилями і ними ж зализане, вивищувалося метри на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалася, і там уже хвиля облизувала камені, що осипалися вниз; ними, як сходами, можна було видертися нагору.

Якоїсь миті шхуну труснуло, і Степан, викрутивши шию в бік кабіни, гукнув:

— Марате, стопори!

До берега лишалося метрів зо три.

— Давай твої речі скинемо, щоб не намокли, — сказав Степан, підходячи до рюкзака.

Ми вдвох розхитали рюкзак і викинули його на берег, потім поруч із ним приземлилася і каністра з водою.

— Стрибай! — сказав мені Степан, киваючи у бік берега. — Скоро сонце припече — за п'ять хвилин висохнеш!

Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм і, відштовхнувшись ногами від борту, хлюпнувся в джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.

— Гей, — гукнув мені Степан, коли я в обважнілому від води одязі видряпався на вузенький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. — Якщо треба щось перевезти — ми завжди можемо! Розшукай! Шхуна «Старий товариш».

Знову неголосно забуркотів дизель, і шхуна повільно попливла ліворуч, поступово збільшуючи відстань між собою і берегом. Я провів її поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.

Що більше «Старий товариш» віддалявся, то гостріше й гостріше я відчував свою самотність. І ось коли вже й слід «товариша» розчинився в метушливих хвилях Каспію, до мене прийшов несподіваний спокій, почуття, споріднене з приреченістю. Я перетягнув свої речі нагору, на це дивне кам'яне узвишшя, як виявилося, вкрите теплим піском. Роззирнувся навсібіч. Присів на пісок поруч із рюкзаком і каністрою. Наді мною світило сонце, й вітерець, що ніс у собі запах Каспію, сушив моє волосся. Іти нікуди не хотілося. Не було в мене ні компаса, ні хоча б якихось знань про пустелю. Натомість була вода й рибні консерви, але одне не замінювало інше. Треба було налаштовуватися на ухвалення рішення, але я розумів, що жодна логіка мені не підкаже — у якому напрямку йти. Треба було запитати в Марата чи Степана, але в мене просто забракло на це клепки.

«Гаразд, піду поки вздовж берега, — вирішив я. — Може, кудись вийду?! Але спочатку треба висохнути...»

Я ліг на теплий пісок, повернувся на бік. Усе одно було якось неприємно в мокрому одязі. Я підвівся, роздягнувся догола — тільки годинник на руці лишив — і, розклавши одяг на піску, приліг поруч і відчув себе господарем величезного нудистського пляжу.

Прокинувся від спеки. У перегрітій сонцем голові повільно бродили начебто оплавлені думки. Це було схоже на тепловий удар. Я дотягнувся до футболки й накинув її на голову. Одяг мій цілком висох. Я витріпав джинси, і пісок легко з них посипався. Але уявити собі, що в таку спеку я надягаю джинси, було важко. Подивився на сонце — воно висіло майже по центру неба.

Поглянув на годинник і побачив під склом воду, під якою обидві стрілки завмерли на дев’ятій ранку — показували час моєї висадки на цей берег.

«Ну от, — подумав, — наближаюся до умов Робінзона...»

Поступово моя голова, покрита футболкою, охолола, і думки знову набули виразної форми й розміреного ритму. Я зібрав увесь одяг до рюкзака, надягнув тільки спортивні труси на випадок непередбачуваної зустрічі. Хоча кого я міг тут засоромити — навіть уявити важко. Рішуче роззирнувся, завдав важкий рюкзак на спину, а в праву руку взяв каністру з теплою водою і попрямував майже по краю кам’яного плато, що втримувало пісок від сповзання в Каспій. Пішов слідом за шхуною «Старий товариш», яка давно вже перепливла обрій.

Лінія берега, що повторювала край кам’яного плато, була порізаною і нерівною. Я швидко збагнув, що інколи є сенс зрізати роги, якими плато вклинювалось у води Каспію. Заощадивши сили на цих рогах, я пройшов не менше кілометра, перш ніж відчув біль у плечах і втому в ступнях, що не звикли до руху по гарячому сипучому піску.

Зупинятися на привал під палючим сонцем було би нерозумно, і я, коли знайшов черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег і присів у печерці, видовбаній хвилями. Тут від раптового холоду шкіра вкрилася сиротами. Перепад температур був неймовірний. Пахло вогкістю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

Я зняв рюкзак. Зітхнув, поглянувши на червоні смуги від його лямок на плечах.

Захотілося їсти, і я дістав бляшанку «Каспійського оселедця». Відкрив її ножем, цим-таки ножем поколупався в шматочках риби і, коли не знайшов нічого зайвого, пальцями поперекидав шматочки риби до рота й запив її власним соком «з додаванням олії», як було написано на бляшанці. Запив теплою водою з каністри — на язику лишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити каністру, занурив її у воду біля берега, між двох каменів, що колись відвалилися від краю плато.

Поступово моє тіло звикало до прохолоди, гусяча шкіра минулася, і бадьорість звільна почала повертатися.

Я сидів на прохолодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно й монотонно шліфували берег.

«Життя чудове...» — думалося мені, хоча думалося якось сумно і з іронією. Чи я сам іронізував над собою, чи ця думка була якимось внутрішнім міражем, спричиненим спекою, — не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, в формі думки, та ще й першого ж дня перебування в пустелі — це вже зовсім сумно.

Але я не сумував. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні полишати цей затишний прохолодний прихисток. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче завдяки сонцю, від якого я так добре заховався.

Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи й насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій — скільки я його не трусив — йти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши зсередини скла росу, крізь яку заледве можна було розрізнити дві завмерлі стрілки.

Щось мені підказало, що й на осонні вже не так жарко. Лінія обрію начебто наблизилася і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.