Колян відмахнувся від слів приятеля і, здалося, відразу забув про пістолет.

— Добре, згортаємося! — сказав він, важко підводячись із землі. — Коли остання маршрутка?

— Залишайся в мене, — запропонував Ігор. — Як ти в такому стані поїдеш?

— В якому стані?! — образився Колян. — Ми класно закусили, а людина, яка добре закусила, не може бути п’яною!

Колян справді взяв себе під контроль. Допоміг Ігореві зібрати речі і другий пакунок, який він наповнив грибами на самому початку їхнього пікніка, не забув забрати. Похитуючись, вони вийшли з лісу на початок вулиці і пішли по ній вздовж будинків, освітлених тільки зсередини; повз жовтки вікон і віконечок, за якими мешканці Ірпеню готувалися до сну.

Зупинилися біля хвіртки Ігора. Колян навідріз відмовився ночувати у гостях. Ігор не мав ні сили, ні бажання проводжати приятеля на маршрутку. Та Колян цього й не просив.

— Я пам’ятаю, куди, — сказав він на прощання. І попрямував до автостанції.

Фотограф зателефонував близько одинадцятої. Голос його видався Ігору надто привітним. «Все готове, якість надзвичайна, Ви будете в захваті, — сказав він Ігореві. — Приїздіть. Краще зранку, бо з другої години я на виїзді — один депутат замовив сімейний портрет!»

— Він що, хотів похвалитися тим, що фотографує депутатів? — здивувався Ігор, ховаючи мобільник до кишені спортивних штанів.

Подивився на годинник. До обіцяного фотографом захвату їхати близько години, а до від’їзду фотографа до депутата близько трьох. Часу — вагон і маленький возик. І повна відсутність бажання куди-небудь поспішати. Зрештою, це відлуння вчорашнього пікніка. Ніякого головного болю, жодних похмільних синдромів. Просто лінива млявість.

Випив чашку чаю, розмішавши в ній попередньо три ложечки цукру замість звичної одної. Потім — міцної розчинної кави. Тільки після цього почав збиратися. А зібравшись, знову подивився на годинник і знову відчув якусь апатію, відсутність бажання навіть просто рухатися. Вийшов надвір. Небо сіре, сумне.

Озирнувся, підійшов до сараю. Двері прочинені, зсередини — неясний тихий шум. Підійшов і зазирнув. Побачив Степана, який вибивав з дощок цвяхи молотком. Три паки дощок лежали на бетонній підлозі.

Степан озирнувся, кинув погляд на сина господині.

— Щось ти запухлий сьогодні, — промовив він без зацікавлення. — А я ось старий паркан розібрав, кілька скринь змайструю, на майбутнє.

— Костюм, скрині, — замислено мовив Ігор. — Учора ви в костюмі і в краватці куди ходили?

— Просто гуляв містом… І ще буду гуляти. Нехай люди до мене звикають і бачать, що я — нормальний. Я починаю нове життя. Залишуся тут до кінця.

— Тобто будете жити у нас?

Степан усміхнувся.

— Ні, годі по сараях ночувати. Хочу будинок купити. Грошей тепер вистачить. А ти, здається, збирався мотоцикл…

— Навесні куплю, — відмахнувся Ігор. — Зараз нема сенсу…

— Так, зимою на мотоциклі не поїздиш, — погодився Степан.

Думки про мотоцикл, на деякий час засівши в його голові, не відволікли, однак, Ігора від інших, не менш важливих речей. І сто доларів він не забув прихопити з собою, щоб повернути борг приятелю.

З маршруткою пощастило — він виявився, власне, тим останнім пасажиром, завдяки якому мінібус вирушив у дорогу. Цього разу поїздка не супроводжувалася радіо «Шансон», та Ігор навіть не зауважив цей факт. Йому і в маршрутці думалося легко і приємно. Спочатку про те, як весною купуватиме мотоцикл, потім про фотографа і його дружину.

Фотограф зустрів Ігора посмішкою і несподівано запропонував гостю кави з коньяком. Відмовлятися від такої гостинності було б глупством. Ігор вмостився в м’якому шкіряному кріслі. Підвів голову, перевіряючи — чи не сохнуть, бува, фотки, притиснуті до капронової шворки маленькими різнокольоровими прищіпками. Ближче до чорної ширми висіло кілька великих фотографій, але це були чиїсь портрети.

— Дружина до тещі поїхала, — почув Ігор голос фотографа за спиною.

Фотограф поставив на журнальний столик тацю з кавовими горнятками, двома коньячними келішками і пляшкою «Хеннессі». Налив коньяк у келішки, приніс з кухні мідну турку з довгою ручкою. Кава, яку наливав з турки в горнятка, видалася Ігору незвично густою.

Перш ніж присісти на вільне крісло, фотограф приніс і поклав на стіл п’ять великих конвертів.

— Ви мене зацікавили, — сказав він, беручи келих з коньяком і поглядом закликаючи Ігора брати з нього приклад.

Ігор підніс келих з коньяком до носа, принюхався. Напрочуд шляхетний запах, особливо якщо його порівняти із запахом вчорашнього самогону, хоч і той був зовсім непоганим! Ігор посміхнувся, пригадавши вчорашній вечір.

— Ці плівки… — господар фотостудії пригубив коньяк. — Я ж професіонал і знаю про фотографію все. Або майже все! Але тут… Я не розумію, як це у вас виходить! Ви фотографуєте старими плівками і під старовину. Так?

— Що саме ви маєте на увазі? — Ігор втупився у фотографа.

— В мене чисто професійний інтерес. Якби мені показали такі фото на моніторі комп’ютера, я б сказав — геніальна робота з «фотошопом». Але ви мені принесли відзняті плівки, де все в минулому або ж геніально віддекороване і відкостюмоване під ретросовок, і де серед персонажів ви самі? Може, ці фото зі знімального майданчика якогось серіалу на кшталт «Ліквідації»? Ви працюєте в кіно?

Ігор заперечливо похитав головою і посміхнувся. Фотограф випив каву і долив коньяку в келихи. Потім присунув конверти з фотографіями ближче до замовника. Ігор передивився фотографії з одного конверта. Побачив себе перед прилавком рудої Вальки. Побачив, як вона загортає в газету рибу. Побачив, як якийсь чоловік, зупинившись за його, Ігора, спиною впритул, дивиться на Вальку.

— З цього добра можна зробити чудову оригінальну фотовиставку, — фотограф знову, привітно посміхнувшись, подивився на замовника. — Цей прийом можна використати в рекламі… Гадаю, ви б непогано заробили, та й пропіарились би! Ви, мені здається, людина з амбіціями!

Ігор розсміявся, почувши пропозицію фотографа.

«Я? З амбіціями?» — весело подумав він.

— Це так, хобі, — промовив він за мить, намагаючись зберегти доброзичливу атмосферу за журнальним столиком. — Може, я ще пофотографую, а там побачимо!

— А якою камерою ви знимкуєте?

Питання заскочило Ігора зненацька.

— Старою, — тільки й відповів він.

Цих слів вистачило, щоб настрій у господаря фотостудії піднявся ще вище.

— Наступні плівки я вам проявлю і надрукую безплатно, — сказав він. — За однієї маленької умови.

— Якої?

— Якщо ви надумаєте зробити виставку своїх фото, ви звернетесь до мене. Я буду вашим продюсером! Ви, поза сумнівом, маєте неабиякий талант, та й уяву!

— Добре, — погодився Ігор, сам простягнув руку до пляшки «Хеннессі» і долив коньяку у келихи. — Домовились.

З конвертами під пахвою Ігор спустився по Прорізній до Хрещатика. Перш ніж зайти у станцію метро, зателефонував Коляну.

— Слухаю вас? — почув жіночий голос.

— Вибачте, я, напевно, помилився…

— Не вимикайте телефон! — попросив той же голос. — Кому ви дзвоните?

— Коляну, Миколі.

— Він тут, лише не може говорити. Щось йому переказати?

— «Тут» — це де? — запитав Ігор.

— Лікарня швидкої допомоги, на Братиславській. Вашого товариша вчора побили, він лежить у травматології.

— Це Ігор телефонує, скажіть йому, що це Ігор! Я йому борг хотів повернути, — Ігор раптом замовк. — Провідати його можна?

— Так, звичайно — відповів жіночий голос. — П’ятий поверх основного корпусу, сьома палата.

Жінка пояснила, як доїхати до лікарні. І сходинки ескалатора повезли Ігора вниз, до потягів метро.

Колян лежав у шестимісній палаті зліва під стіною. Двері в палату були навстіж відчинені. Дві великі кватирки у вікнах також відчинені, і в обличчя Ігореві вдарив подув вітру із запахом прілого осіннього листя. Над Коляном висіла крапельниця, з якої прозора пластикова трубка спускалася, звиваючись, як змія, вниз, до зап’ястка правої руки. Опухле синє обличчя Коляна, частково закрите бинтами, налякало Ігора. Очі заплющені. Поруч, на тумбочці, лежав його мобільник. Ігор переніс крісло, що стояло біля дверей, до ліжка приятеля. Присів. Хотів вже потормосити його, але зупинив свою руку в декількох сантиметрах від плеча товариша. «А раптом він непритомний?» — подумав Ігор і опустив руку. Встав, вийшов у лікарняний коридор, роззирнувся. Шукав поглядом лікаря або медсестру, проте нікого не побачив. Пройшовся коридором, зазираючи в інші палати, двері яких так само, як у палаті номер сім, були відчинені. Скрізь лежали пацієнти. Деякі читали газету або книжку, один хлопець з перев’язаною головою слухав музику — його вуха були заткнуті маленькими навушниками, а повіки рухалися в ритмі мелодії. Ігор пройшов туди-сюди кілька разів, поки його не зупинив дзвінок мобільного, що долинав із сусідньої з Коляном палати. Заглянув туди. Побачив вібруючий мобільник на тумбочці і поряд, зліва, пацієнта з загіпсованими руками і перебинтованим чолом, з перламутровими синцями під очима. Побачивши Ігора, який зайшов у палату, загіпсований поворушився, задер підборіддя, щось промукав. Ігор зрозумів з ледь помітного руху голови і очей пацієнта, що він просить відповісти на дзвінок його мобільника. Ігор зробив два швидких кроки.