Наступного дня вони вдвох пішли на ринок, де Степан купив ломик-цвяходер і два ліхтарики. Платив Ігор. Платив неохоче: надто вже специфічні закупи вони робили.

Передчуття його справдилося. Того ж вечора, захопивши цвяходер і ліхтарик, повів його садівник на вулицю.

— Погуляємо на початку, придивимось, — говорив він пошепки по дорозі. — А потім заглянемо туди, в будинок Чагіна. Бо навіщо ж приїхали?

Темне південне небо висіло над головами, в носі лоскотало від морського повітря, десь голосно грало радіо: передавали турецькі пісні турецькою мовою. Кілька разів пройшовши повз будинок Чагіна, вони нарешті шмигнули у двір і сховались за деревом біля порогу.

— За це ж і посадити можуть! — злякався Ігор, розуміючи, що буде далі.

— За що? За те, що я хочу розібратися в своєму дитинстві? Ми ж ніяких сейфів звідси виносити не будемо! — спробував заспокоїти його Степан.

Хвилин двадцять вони дослухалися до тиші. За цей час вулицею проїхала лише одна автівка. Місто засинало рано.

Степан вправно зірвав цвяходером навісний замок, підважив ним двері, і вони відчинилися.

Степан швидко увійшов всередину. Ігор — за ним. Зачинили за собою двері й відразу опинилися у цілковитій пітьмі.

Степан увімкнув ліхтарик, Ігор теж.

— Міліція не дурна, — прошепотів Степан. — Якщо вони сюди з обшуком приходили, то точно і під підлогою шукали, і на горищі. У пічках, мабуть, також копирсалися… Тільки пічок тепер, певно, і нема.

Промінь ліхтарика стрибав по стінах, чавунних батареях, помальованих у білий колір. Степан підійшов до дверей з табличкою «Громадська приймальня». Ігор навіть не помітив, як двері відчинилися, і Степан опинився всередині, світячи ліхтариком на стіни і підлогу приймальні.

— Так, — сказав він. — Треба все по науці робити, бо ми так до ранку не розберемось! Стій тут, а я відімкну всі двері, будемо обходити приміщення за годинниковою стрілкою…

Ігор вимкнув ліхтарик і завмер в темряві, слухаючи, як стукали, відчиняючись, двері, підважені цвяходером.

Незабаром Степан повернувся і, торкнувшись плеча Ігоря, кивком наказав іти за ним. Вони пройшли по всіх кімнатах, освітлюючи ліхтариками підлогу, стіни, непоказні офісні меблі радянського зразка. Знову повернулись до приймальні депутата Волочкова.

— Отже так, — вголос розмірковував Степан. — Горища і підлогу обдивилися. Пічок немає. Залишаються стіни. Простукувати вмієш?

— Це як? — запитав Ігор.

— Як лікар! Кісточками пальців стукаєш, і якщо звук глухий — ідеш далі, а якщо раптом лунко озветься, наче пустота там, зупиняєшся і кличеш мене! Стукатимемо разом. Я — справа від дверей, а ти — зліва.

У темряві почали простукувати стіни: вверх, до низької стелі, і вниз, до плінтуса, що з’єднував стіну з підлогою. Вже в третій кімнаті, справа від масивного похмурого сейфа, здалося Ігорю, що стіна під ударами його пальців обізвалась гучним звуком.

— Степане! — прошепотів. — Тут, здається, щось є.

Степан, підійшов, перевірив.

— Та вона тут, здається, вся пуста, — промовив із сумнівом. — Я піду з другого боку постукаю!

Із суміжної кімнати він повернувся приємно збентеженим.

— Надто грубий простінок виходить! — сказав він, стискаючи в правій руці цвяходер. — Ну, з Богом!

Із зосередженим обличчям він ударив ломом по стіні. Лом спочатку ніби вперся в щось, а потім пройшов глибоко всередину, ніби провалився в пустоту.

— Цікаво, — прошепотів Степан, присвічуючи собі ліхтариком.

Розширив отвір. Ігор помітив під тиньком шматки старої потемнілої фанери.

За десять хвилин вони розібрали частину стіни і посвітили всередину.

— Оце так знахідка! — вирвалося у Степана, коли промені двох ліхтариків вперлися в три старомодних шкіряних валізи, покритих пилом і будівельним порохом. — Ось тобі і камера схову, яку ніхто до нас не зміг знайти!

Степан витягнув по черзі всі валізи. Здув з них пил і сміття, потім обтрусив свій одяг і вимкнув ліхтарик.

Виходили вони тихо, намагаючись не видати жодного звуку. Степану вдалося навіть двері тихо за собою зачинити.

Дивно, але дорогою до будинку Анастасії Іванівни їм ніхто не трапився. «Чудове містечко», — подумав Степан.

У кімнаті поставили валізи на підлогу. Степан протер їх шматою для ніг, яку взяв біля порога.

— Ну що, виїжджати треба рано, до відкриття ринку! — рішуче сказав Степан.

— А подивитися, що там? — запропонував Ігор.

— Дивитись будемо в тебе вдома, в безпеці. Головне — довезти.

Ігор не сперечався. До світанку залишалось години дві. Степан вже складав свій наплічник. Раптом повернувся до молодого напарника:

— Залиши бабусі на столі двадцять гривень! Нехай згадає нас добрим словом! — сказав.

Київ зустрів мандрівників зливою. Небо висіло над вокзалом темне і низьке. Степан з наплічником на спині і старою шкіряною валізою в правій руці бігцем поспішав до електрички. Ігор, який крім своєї сумки ніс ще дві валізи, ледь встигав за садівником. Добре, що валізи були неважкі. Водночас «легкість» валіз викликала сумнів щодо цінності їх вмісту.

В ірпінських калюжах відбивалося сонечко. Мабуть, дощ тут пройшов раніше.

— Давай таксі візьмемо! — запропонував Степан, озираючись на всі боки. Він почувався не надто затишно в центрі Ірпеня зі старомодними великими валізами, які кидалися в очі.

Ігор також ловив на собі здивовані погляди перехожих.

Перед вокзальчиком стояли п’ять-шість машин в очікуванні клієнтів. Степан з Ігорем вибрали старий коричневий «мерседес»-універсал. Вся дорога до будинку Ігоря зайняла не більше п’яти хвилин. Вусатий водій у камуфляжному мисливському костюмі допоміг їм вивантажити з машини багаж.

Першим ділом занесли його в сарай до Степана.

— Ти йди, відпочинь трошки! — промовив турботливо садівник. — За півгодини повертайся, тоді й подивимося: що там всередині!

Ігор затримався, подивився на Степана, потім на валізи, що стояли на підлозі під старою етажеркою. Неохоче вийшов.

— Ну як ви там? — зустріла його запитанням мати. — Подивилися місто? Знайшли родичів? Мабуть, голодний?

— Завари чаю! — попросив Ігор, пропустивши запитання матері повз вуха.

Та вона й не чекала швидких відповідей.

Ігор зайшов у ванну, помився. Подивився в дзеркало на обличчя, блідувате і припухле від твердої вагонної подушки. Провів долонею по неголених щоках. Затримав погляд на поличці під дзеркалом, де стояв пластиковий стаканчик, з якого стирчали зубні щітки і одноразові бритви.

Ігор поголився, почистив зуби. Тепер він почувався бадьорішим, але водночас стурбованість його зростала. «Що там Степан робить?» — нервово думав він.

— Синку, чай готовий! — озвалася з кухні мати.

Ігор налив чаю в дві кружки, поклав у свою ложку цукру, а в Степанову — дві.

— О, дякую, — здивувався садівник, побачивши Ігоря з чаєм у руках.

Ігор зауважив у його руках знайомий цвяходер. Садівник поклав інструмент на підлогу.

Чай пили мовчки, сидячи на табуретках і прикривши двері на вулицю. Зі стелі світила яскрава лампа. Ігора діймала цікавість, він раз у раз кидав погляд на валізи.

Нарешті Степан узяв інструмент і нахилився над валізою. В принципі, її легко можна було відкрити і звичайною викруткою. Якихось два простеньких замочки, потемнілі від часу, просто не вірилося, що за цими замочками було сховано щось цінне!

Перша валіза відкрилася беззвучно. Всередині — два пакунки, перев’язані шнурочком. Цупкий коричневий папір. Кожен пакунок — розміром з коробку від жіночих зимових чобіт: у таких коробках мати зберігала в своїй шафі старі фотографії, клубки шерстяних ниток, проштрикнуті дротиками для плетіння.

Степан витягнув перший пакунок, потримав на долоні, прикусивши губу й зосереджено думаючи.

Перевернув і втупився у три великі літери «ОСС», написані хімічним олівцем.

Степан важко зітхнув, проте на його обличчі відбилася не втома, а якесь задумливе умиротворення, наче він знайшов те, що шукав все життя.