Промовивши це, пішов собака прохатися в найми до лева. Лев прийняв. І почав собака служити левові.

Довго, дуже довго був собака наймитом у лева, й жилося йому добре, бо не було дужчого за лева звіря в лісі й ніхто собаку не насмілювався зобідити.

Та одного разу йдуть удвох серед голих скель, коли це лев зупинився… Заревів на весь голос та з серця щосили як рване лапою землю, так зразу яму й вирив, а сам потихеньку-потихеньку — та назад.

— Що таке, господарю? — запитав здивований собака.

— Людина сюди йде… Треба тікати швидше, бо лихо буде!

— Ну, бувай здоров, леве! Коли вже мені служити в наймах, то в того, хто за тебе дужчий!

І пішов собака до людини.

З того часу служить собака в людей.

Давно, дуже давно це було, а собака все служить людині, й дужчого від неї господаря він так-таки й не знайшов.

Бо то чула сова, що то люди хрестять діти. І вона хотіла свої охрестити, і бере летить у світ за ксьондзом. Летить, летить, надибає лиса. І питається його: «А ти що за їден?» — «Я, — каже, — лис! Або тобі кого треба?» — «Мені треба ксьондза». — «Нащо тобі ксьондза?» — «Ой, я чула, що то люди діти хрестять». Лис каже: «Та же і я вмію хрестити». Сова каже: «То ходи та охрестиш».

Ну, бере лис іде, а вона летить. Прийшов лис до її гнізда, і вона йому знесла їдно. Дала. Той її бере і їсть. А вона ся і не дивить; полетіла по друге. Досить того, що він всі поїв, тільки що ся но їдно лишило тоє, що ще було на гнізді. І вона вже знесла остатнє і каже: «А ну, тоє хрести ще! Я побачу, як ти хрестиш».

Лис вже наївся і так там тоє обмацує, і хап в писок, і з’їв! Сова каже: «А ти ж що робиш?» — «Та ж я хрустаю!» Сова каже: «А я ж тобі казала похрестити, а ти похрустав!» Лис каже: «Я до хрещення нічого не знаю, тільки до хрущення».

І бере лис іде. Сова сіла йому на голову і дзьобає його з тої злості. Лис втікає, а вона його дзьобає! Лис прибіг до своєї ями і пішов, а вона ся лишила на берегу.

Але дивиться: іде пес. Вона пса перебігла і зачинає його просити, щоби він їй злапав лиса. Пес каже: «Коли я вже старий! То не знаю, чи злапаю. І знов їсти хочу». — «Ну, я тобі ся їсти постараю». Пес каже: «Як?» — «Отак: там в селі повиймала баба хліб з печі, то ти піди і влізь до сіней, а я влечу до хати. І я буду літати по хаті, а вона буде мене лапати, а ти прийдеш коло порога і злапаєш у зуби двоє хліба і втечеш, і я знов за тобою втечу».

Пес прибіг до сіней, став за дверима, а сова влетіла до хати і вилетіла на піч. А баба за нею з дітьми! А пес підійшов помалу, взяв два буханці хліба і пішов з тим хлібом. А сова вибила вікно і втекла. Приходить до пса, дивиться: вже пес доїдає хліба і вже наївся добре. І каже сова: «А що? Вже злапаєш?» — «Ні, ще». — «Чому так?» — «Бо я ще хочу пити». — «Ну, знаєш ти що? Там доять дівки молоко в дворі, то я піду і сяду одній на голову. То вони будуть мене лапати, то ти скочеш в казан і нап’єшся». — «Ну, добре».

Бере сова летить, а він іде. Прийшли на дзі-дзінець, і сова сіла одній дівці на голову, а друга дівка лапає. А пес прибіг, впав у тоє молоко, обпився добре, виліз з молока і вже каже сові, що злапає. Прийшов він над тую яму і заснув. Лис вибіг і втікає. Сова каже: «Гейжо! Гейжо!» Пес за ним. Але дивиться: їде чоловік на троє коней. І сова каже: «Чоловіче! Бий там лиса!» Той хтів вдарити лиса, та вдарив пса і забив.

Та (сова) сіла йому на голову і дзьобає. Той хтів вдарити її, та себе — по голові! І розбив собі голову, і кров іде. Вона сіла на одного коня. Той зі злості хтів її забити — і забив коня. Досить, що всі троє коней забив. Сова полетіла наперед до його хати, і влетіла до хати, і сіла на голову дитині, і дзьобає. Його жінка хотіла забити сову. Та дитину — по голові! І забила дитину. Приходить додому чоловік і питається жінки: «Що тут чути?» Жінка йому розповіла, що, каже, «хотіла-м сову злапати, бо була дитині сіла на голову, та й вдарила-м по голові (дитину) і забила-м!» Він їй каже, що «я там забив всі троє коні».

Але тая баба злапала-таки тую сову […].

Єден чоловік піймав соловейка і хтів його з’їсти. Але пташок каже до нього: «Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі у великій пригоді стануть». Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: «Нігди того не їж, чого не годиться». Друга річ: «Нігди того не жалуй, що ся вернути не може». Третя: «Речам неподобним не давай віри!»

Чоловік, почувши тії речі, пустив соловейка. А він (соловейко) хтів дізнати, чи навчився той чоловік його ради. Полетів вгору і каже до нього: «О, зле-сь зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб в собі маю, ніколи не пустив би-сь мене! Бо в мені єсть дорога і велика перла; скоро би-сь її дістав, зараз багачем би-сь зістав».

Чувши тоє, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб ся вернув до нього. Каже соловейко: «Тепер я пізнав, щось дурний чоловік. Все, що-м тебе вчив, перестав-ись слухати. І жалуєш того, що ся не вертає. І, - каже, — неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж у мені можеть ся велика перла помістити?!»

Та й полетів собі.

Бо то здибався пес з вовком. Питається вовк: «А куди ти ідеш?» А пес каже: «Іду в світ». — «Чого?» — «От, відогнав мене господар, та й я іду. Бо доки-м був молодий, живий, бувало, по цілих ночах не сплю — брешу, то втоді-м в него добрий був. А тепер на старість вже не знаю чого, та й мене відогнав». Вовк над ним ужаловався і каже: «Ну, ходи зо мною, я тебе буду кормити».

Досить того, що пес як походив кільканадцять неділь з вовком, вже піджив добре. Подумав собі: «Що я буду з ним ходити та все дивитися йому в руки, так ніби за хлопця в нього служити? Вже я знаю спосіб тому, як коняку підвалити, і різними штуками вмію ухитритися». Взяв покинув вовка і іде. Але, як на тоє, здибає такого самого пса, як і він перше був, що відогнав його господар. Питається його: «А куди ти ідеш?» — «Іду в світ». — «Чого?» — «От, відогнав мене господар, та й іду». — «Ну, ходи зо мною, — каже той пес, — я тебе буду кормити».

От вже ідуть, ідуть оба. Але дивиться той пес, що при вовкові був; заглянув в лісі дуже крепкого і пасьного коня та й каже до того другого пса: «А видиш онде того коня в лісі, що пасеться?» — «Та же, — каже, — виджу». — «Отже, то буде нам обід з него». — «Ей! Щоб то Бог дав!» — «Побачиш!» — каже той пес.

Взявся ту зараз качати, наїжився і питається того другого пса: «А що, страшний я тепер? Дуже походжу на вовка?» — «Нє, - каже, — таки й на пса». — «Ну, очі червоні мені?» — «Нє, - каже, — не червоні». — «Ет, дурень ти, коли так!»

Бере і сунеться на животі до того коня. От тут вже підсунувся недалеко него і каже до того другого: «А що, скочити?» — «Або я знаю? — каже, — коли хоч, то скоч».

Той підніс голову, хотів скочити. Кінь як обачив, як відмірить ноги, як го тріснув в лоб, — аж ся перекинув той псисько, кров го обляла всюди. А той (другий пес) допіро підходить. Подивився на него і каже: «От тепер-то навіть дуже очі червоні, а перше не були такі червоні».

Був млин такий, що мельник через днину молов, а на ніч боявся йти до него, бо приходив вовк ночев. Муку порозсипає, наїсться і собі йде. І приходить мельник рано і то позапрятує і знов меле. Але надійшов якось там, трафив му ся хлопчина. «А, — каже, — може, би ти, небоже, в мене наймився на ніч молоти у млині? Дам тобі заплату, що ся жадаєш, лиш аби ти за мене заступив на ніч». І той парубчак умів на скрипку грати. Згодився. І насипав мельник, млин замкнув і меле. Чує хлопець нараз — іде вовк. А він ся там скрив десь і лапнув скрипочку до рук і грає. Гадає си: «Най собі заграю, доки мене вовк з’їсть». — «Не бійся, хлопчику, не ховайся від мене. Мені ся уподобало, що ти файно граєш, я тобі шкоди не зроблю, я тебе не з’їм. Я би-м рад, аби ти мене навчив танцювати і грати». — «І, пане вовк, та у вас грубі пальці до грання». — «Ну, і що ж робити, аби були тонші?» — «Чекайте, пане вовк, я вам пораджу».