В оцінках поета вона фігурує або як фатальна помилка, або як відверта зрада Богданом Хмельницьким своєї країни, свого народу. Причому Тарас Шевченко явно схилявся до другого варіанта оцінки подій, що є досить відчутним у вірші, який він написав уже на схилі життя (1857), з досить промовистою назвою: «Якби ж то ти, Богдане п'яний…».
Отже, Микола Костомаров – це не випадкове явище в розвитку української історичної думки. Його твори є свідченням того, що маємо справу з уже сформованою традицією підходу до української історії і, зокрема, українсько-російських стосунків 50-х років XVII століття. Костомаров і Шевченко, попри дуже велику різницю в їх особистому світогляді, є одночасно й індикатором, і продуктом розвитку української історичної думки.
Не виробивши власної схеми розглядання політичної історії України, представники української еліти майже повністю узгодили українську історію з карамзінською схемою розвитку історії Росії і всіх східних слов'ян. А коли відсутня власна система підходу до політичної історії, її місце може посісти будь-яка ідеологічна чи філософська доктрина.
Тенденція до посилення нігілізму українських істориків до політичної історії України найбільш яскраво виражена у творчості Пантелеймона Куліша. Мабуть, є небагато людей серед представників української ідеї, які, почавши свою діяльність прибічником одних ідей, потім стали поборниками інших, прямо протилежних попереднім. Перехідним бар'єром між цими двома станами були 50-ті роки XIX століття. Спочатку ми бачимо романтично налаштованого молодика, яких було чимало серед української інтелігенції. Йдеться про П. Куліша 40-х років. Саме тоді участь в археографічних чи етнографічних студіях була чи не найулюбленішою справою кожного освіченого українця. До речі, й сам Тарас Шевченко в той час брав участь у роботі Київської комісії із збирання давніх актів при київському генерал-губернаторові. І саме тоді він написав свої найгостріші твори. До 60-х pp. XIX століття П. Куліш фактично нічим не виявляв себе як історик. У 40 – 50-х pp. він був добре відомий як літератор, етнограф і археограф. Його твори «Україну…», «Повесть об украинском народе», навіть «Записки о Южной Руси» є своєрідним поєднанням твору художнього й етнографічної чи етнографічно-археографічної розвідки.
Саме тоді Пантелеймон Куліш, за сприяння О. Бодянського, ввів до наукового обігу «Літопис Самовидця». Він також досить багато приділяв уваги суто літературній праці. У 40-х pp. П. Куліш почав писати свою знамениту «Чорну раду». Перед нами постав автор, захоплений романтикою козацьких часів. Та то лиш так здається на перший погляд.
«Гарячий куліш», як його жартома називали тоді, насправді не був таким уже й гарячим. Принаймні його ставлення до української минувшини на початку його діяльності було скоріше настроєм, ніж переконанням. А переконання П. Куліша, як слушно зауважує Д. Донцов, були прямо протилежними його настрою. Так, у тій же «Чорній раді» Запорозька Січ змальована автором чи не найчорнішими фарбами. На противагу січовикам, автор роману малює образ ідеального діяча в особі наказного гетьмана Сомка, а в поемі «Великі Проводи» як образ ідеального громадянина – в образі заможного козака Голки. Неважко помітити, що ці світлі образи списані з українського інтелігента середини XIX століття, а в чомусь, можливо, є автопортретом самого П. Куліша. Пантелеймон Куліш, ще за часів свого знайомства з Тарасом Шевченком, не був прихильником ідеї здобуття політичної незалежності України. Таким чином, його переконання справді були далекими від його романтичних настроїв у молоді літа.
Щоправда, для того, аби заговорити на повний голос, ці переконання потребували відповідної інформації, доказів. Ще з 40-х pp. П. Куліш, під час етнографічних експедицій, знайомиться з польськими джерелами та історичними працями з історії України козацьких часів. У 60-х роках він мав змогу познайомитися з ними ще ближче. У 1864–1867 pp. П. Куліш був на урядовій службі у Польщі, де він мав досить широкий доступ до архівів та бібліотек Варшави. Він також підтримує ще з 50-х років постійні зв'язки з галицькими «народовцями», у зв'язку з чим у 1876 році змушений був зі служби піти. Після цього він остаточно переносить свою діяльність до Галичини. Таким чином, саме в 60-ті pp. на «культурницькі» переконання П. Куліша накладаються здобутки польської історичної думки. Історію України козацьких часів він починає вивчати за польськими джерелами, що відчутно відбилося на його історичних працях.
Безпосередньо теми українсько-московського договору 1654 року стосується праця Пантелеймона Куліша «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)». Автор вважає вихід українських земель з-під влади Польщі як закономірний наслідок співжиття українців і поляків в одній державі. Українців та поляків він сприймав як представників протилежних за своєю природою світів: українського (православного, анархічного) і польського (католицького, шляхетського). Оскільки обидва народи мають слов'янське походження, тобто не досить широке підґрунтя для суто міжнаціонального конфлікту, П. Куліш в його основі бачить два найбільш визначні чинники – соціально-економічний та релігійний. Найбільшої ваги він надає релігійному чиннику: «Свободный паче всех народов, шляхетский народ не признавал свободы совести в том народе, который раньше его принял христианство, и даже родоначальников польского имени видел крещенными по обряду церкви греческой. Признав девизом своим религиозную нетерпимость и проповедуя веру, как магометане, с мечом в руке, поляки оправдали казацкое вмешательство в церковные дела и поставили московского царя в необходимость отстаивать присваиваемые папистами владимировские и ярославские храмы».
Українські визвольні змагання середини XVII століття для П. Куліша – це міжстановий конфлікт, що обернувся релігійною і громадянською війною. У ході українсько-польського конфлікту козацтво своїми діями розворушило соціальні суперечності в українському суспільстві, що завершилося всенародним повстанням черні, з якою Богдан Хмельницький не міг дати собі ради, і громадянською війною.
Отже, Пантелеймон Куліш сприймав українські визвольні змагання середини XVII століття як національну катастрофу. Що ж до українсько-московських стосунків, то, звісно, козацька вольниця не бажала союзу з Московією. Козацтву, «творінню шляхетських банітів», не було місця в московській державній системі. Люди, виховані анархією Речі Посполитої, не хотіли коритися будь-якій централізованій владі. Саме цим пояснюється «зрадництво Хмельницького, Мазепи, Орлика». Союз із Московією був для козацтва необхідним, але тимчасовим злом. Інакше вони були б розтерзані селянами і горожанами за грабунки і спустошення, що чинилися ними в Україні, а також розгромлені поляками-панами за вигнанняїх з маєтків. Проти козаків виступили навіть татари: «Они предпочли иметь своими союзниками панов, наполнявших край людьми и плодами человеческого труда».
Таким чином, ні про яке рівноправне партнерство козацтва з Московією не могло бути й мови. Ніякого українсько-московського договору, на думку П. Куліша, не існувало: «…Так называемого Переяславского договора с царскими уполномоченными не было и по духу московского самодержавия быть не могло». Актом приєднання України до Московської держави, на його думку, була Переяславська рада 8 січня 1654 року. Петиція з одинадцяти пунктів була царською «милістю» до земель, які, згідно з рішенням Переяславської ради, відійшли в «безусловное подданство» до московського царя. Пантелеймон Куліш відмовляв українським визвольним змаганням у будь-якому державотворчому і взагалі конструктивному змісті.
Утім, попри все, твори М. Костомарова та П. Куліша започаткували спеціальні дослідження з історії українських визвольних змагань середини XVII століття. «Богдан Хмельницький» М. Костомарова був першим монографічним дослідженням з цієї теми, «Отпадение Малороссии от Польши» та «История воссоединения Руси» П. Куліша – останніми у XIX столітті широкомасштабними дослідженнями з історії України XIV–XVII століть. Більш ґрунтовних і великих праць, спеціально присвячених українським визвольним змаганням, створено в той час не було. Ці праці протягом тривалого часу відігравали роль орієнтирів для всіх українських та російських дослідників, які бодай якось торкалися подій історії України тих часів, саме вони визначали точку зору на українську минувшину не лише дослідників, але й широкого загалу української інтелігенції.