Розвиток правознавства має особливе значення в актуалізації теми українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття.

В 70–80 pp. XIX століття в Російській імперії створюються праці (здебільшого університетські курси) з історії Російської держави і права, і в них розглядаються українсько-російські відносини XVII–XVIII століть, і договір 1654 року, його правознавчий аналіз.

До кінця XIX століття було знайдено й опубліковано всі документи, що стосуються українсько-російських відносин, якими дослідники користуються і нині.

Слід зазначити, що юридичною стороною українсько-російських стосунків середини XVII століття першими почали займатися російські правознавці, але, так чи інакше, майже ніхто з російських учених не досліджував української історії інакше, як «общерусской». Хіба що Г. Карпов, учень Сергія Соловйова, більше відомий нам як археограф, який чимало праць присвятив історії України середини XVII століття, і з-поміж них – твір «Переговоры о соединении Малороссии с Великороссией». Проте й він, незважаючи на глибоке знання джерел, у своєму описі подій українсько-російського зближення не виходить за межі офіційної російської ідеології.

Історико-ідеологічна схема російської державності, створена М. Карамзіним і розвинута його послідовниками, до кінця століття стала вже традиційною як для російської, так і для української історіографії. Опоненти цієї схеми, і українські, і російські, вже встигли призвичаїтися до неї і навіть узгодити свої ідеологічні розробки з державною ідеологією.

Відносний спокій на теренах ідеологічних баталій, а також певна лібералізація внутрішньополітичного життя Російської імперії дали змогу науково підійти як до історії України, так і до історії Росії, хоч це, звісно, не означало, що ідеологічні бар'єри були повністю усунуті.

Змінився в імперії і погляд на українсько-російське зближення 50-х років XVII століття. Так, Володимир Ключевський в «Кратком курсе русской истории» показав своє досить скептичне ставлення до нього: як бажання Росії «приєднати» до себе Україну, так і бажання України (а також особисто Богдана Хмельницького) «приєднатися». На думку В. Ключевського, у Москві не знали, що відповісти на пропозиції української сторони. Адже підданого (у разі приєднання чи возз'єднання) потрібно буде захищати, тоді як союзника можна будь-коли покинути. Тому Росія обмежилася закулісною підтримкою України. Українсько-російське зближення, коли воно вже сталося, не дало Росії нічого позитивного, а лиш втягло її у довготривалий конфлікт з Польщею: «…малоросійське питання, так криво поставлене обома сторонами, утруднило й зіпсувало зовнішню політику Москви на кілька десятиліть, втягнуло її в безкінечні малоросійські чвари, розпорошило її сили в боротьбі з Польщею, змусило її відмовитися від Литви й Білорусії з Вільно й Подолією і ледь тільки дало можливість утримати Лівобережну Україну з Київом на другому боці Дніпра». Сам же Богдан Хмельницький хотів бути «князем Чигиринським» під протекцією Москви. За розгляду тогочасних російсько-українських стосунків із цієї точки зору можна досить впевнено сказати, що вони будуть або дуже швидко розірвані, або ж Україна стане зрештою повністю інкорпорованою до складу Російської держави. Але при цьому слід зазначити, що В. Ключевський, досить різко критикуючи й докорінно переглядаючи деякі епізоди російської історії, загалом дотримувався Карамзін ської схеми історичного розвитку Росії і М. Карамзіна як історика оцінював позитивно.

Відмінне від традиційного для XIX століття ставлення до договору 1654 року висловив відомий український адвокат і політичний діяч M. Міхновський у своїй праці «Самостійна Україна». Вона фактично являє собою політичну програму, перший розділ якої повністю присвячено аналізу українсько-російських відносин починаючи з 1654 року. Сам договір 1654 року є для М. Махновського подією, з якої ці відносини розпочалися. Автор піднімає питання про те, наскільки вони відповідали засадам договору 1654 року. На думку М. Міхновського, Україна була інкорпорована до складу Московської держави не згідно з цим договором, а через пряме і неодноразове його порушення, а всі подальші українсько-російські відносини взагалі мали неправовий характер.

Зрушення у справі розгляду цієї проблеми безумовно були досить значними. Однак це не змінило засад ні української, ні російської ідеологій. В. Липинський свого часу слушно зауважив, що українська історія складається під впливом «…ідеології державності російської, ідеології державності польської і національно-культурної демократичної і недержавної ідеології української». І основною проблемою розвитку української історіографії є не вплив на неї ідеології російської чи польської державності, а недержавність (точніше, аполітичність) ідеології української. Події з історії України досить часто залучалися до побудови схем історичного розвитку Росії та Польщі, головним елементом яких була політична історія. Україна, не маючи своєї схеми історичного (передусім, політичного) розвитку, фактично повністю позбавлялася своєї політичної історії, що значно обмежувало можливості розгляду всіх інших її частин.

Цей недолік намагався надолужити один із найзначніших діячів української історичної науки М. С. Грушевський. В одній із своїх перших статей він казав про необхідність нової схеми (точніше, нових схем) історії східних слов'ян. Створена Михайлом Грушевським схема історії України знайшла своє втілення у фундаментальній праці «Історія України-Руси». На жаль, автор не встиг завершити свою працю. Останній том «Історії України-Руси» було присвячено українським визвольним змаганням під проводом Богдана Хмельницького. Але попри те, що праця була створена із застосуванням нової схеми української історії, базою для її написання була все ж «національно-культурна демократична і недержавна» українська історіографія.

Діяльність М. С. Грушевського як історика стала своєрідним підсумком усього доробку української історіографії (взагалі історичної думки) за XIX століття. Найгіршим був цей доробок саме у справі висвітлення політичної історії України. Як і його вчитель В. Антонович, М. Грушевський розглядав історичний процес передусім як історію народу (нижчих соціальних прошарків). Тож його історичні праці були направлені, як і праці його попередників, на вивчення соціально-економічного життя України. Політична історія висвітлювалася лише в тому разі, коли якісь політичні події мали значний вплив на життя народу. Так, історія українських визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького висвітлюється автором передусім як народне повстання. Політична (особливо зовнішньополітична) діяльність гетьмана розглядається як щось другорядне стосовно народного руху і не завжди таке, що йде на користь. Як і В. Антонович, М. Грушевський зображує зовнішньополітичну діяльність Богдана Хмельницького і його соратників як низку авантюр.

Українсько-російський договір і Переяславська рада 1654 року – це, на його думку, найневдаліша дипломатична авантюра Богдана Хмельницького: «Коли ви читаєте ці рядки, минає 250 літ від прилучення України до Московської держави: 8 січня 1654 року провідник українського народу, гетьман Богдан Хмельницький зі старшиною зложив присягу на вірність московському цареві. Чи припускав він, що ті відносини, які зв'язував він цією присягою, протривають так довго? – 3 певністю ні. Для нього це була дипломатична комбінація, одна з карт широкої політичної гри, яку повів цей «малий незначний чоловік», як він себе називав, з польською адміністрацією і з якої несподівано виросла величезна війна, що перевернула давнішу політичну систему Східної Європи, так і ця його дипломатична комбінація – союз із Москвою – несподівано стала підвалиною нового політичного ґрунтування половини Європи».

Якщо дати узагальнюючий підсумок діяльності української і російської історичної думки XIX століття, то можна сказати, що була зібрана достатня кількість інформації для постановки проблеми і первинного її розгляду.

На початок XX століття проблема українсько-російського договору 1654 року набуває вже сучасних рис. Передусім, як слушно зауважив свого часу М. Брайчевський, договір 1654 року, або ж Переяславська рада, стають основою періодизації історії України. Уперше така періодизація з'явилася в праці Д. Бантиш-Каменського «История Малой России…», надалі вона була фактично визнана всіма українськими істориками XIX століття. До самого договору дослідники ставилися по-різному, але всі як один визнавали виняткову (позитивну або негативну) роль цієї події в історії України. На кінець XIX століття ставлення до українсько-російського договору 1654 року як до виняткової події в історії України вийшло за межі наукових дискусій і стало надбанням української культури, світогляду, ідеології. Популяризаторами такого ставлення до договору 1654 року стали мало не всі українські культурні, наукові і політичні діячі XIX століття.