Правда, мусимо сказати, що і Болгарія, і Єгипет були свого часу захоплені Туреччиною, а потім уже, згідно з волею турецького султана, набули більш незалежного становища, тобто стали його васалами. Україна ж пішла на зближення з Московським царством із власної ініціативи, а українсько-російські відносини мали в той час договірний характер. Таким чином, ми маємо значно більше підстав говорити про протекторат Москви над Україною, ніж про васальну залежність України від Московського царства. Протекторат хоч і мав основні ознаки васальних відносин, але, як уже було сказано, базувався не лише на волі сюзерена, а й на згоді васала підпорядковуватися йому. Під час встановлення протекторату сторони звичайно домовлялися між собою про умови співпраці. Трактування українсько-російського договору 1654 року як протекторату і стало найбільш популярним серед українських істориків початку XX століття, особливо серед істориків на еміграції.

Були також популярними інші, більш складні правові концепції розвитку українсько-російських відносин другої половини XVII століття.

Отже, всі наведені оцінки правового змісту договору мають серйозні вади, які заважають точно визначити цей зміст. Виникла потреба якось урізноманітнити сам спосіб розгляду проблеми.

Одним із прикладів такого урізноманітнення є праця І. Розенфельда «Присоединение Малороссии к России (1654–1793)». На відміну від своїх попередників, автор (як це видно вже з назви твору) розглядає приєднання України до Росії не як одноактну дію, а як доволі тривалий і важкий процес, що тягнувся майже півтораста років. Українсько-російський договір 1654 року є лише початком процесу, точніше передумовою для його початку. Приєднання України до Російської держави все ще вважається, на думку російських правознавців, за кінцеву мету тогочасних українсько-російських стосунків. Хіба що замість сприйняття договору як акту безпосереднього приєднання договір 1654 року та всі інші українсько-російські договори протягом XV–XVII століть виступають як перехідний період від повної незалежності України (після 1648 р.) до її повної інкорпорації Росією (1793). У цьому, власне, і полягала висунута І. Розенфельдом концепція «неповної інкорпорації».

Чому цей автор знову повертається до трактування українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття як до інкорпорації?

Тут у процес вивчення договору 1654 року знову вклинюється питання про Переяславську раду 1654 року. Точніше, про питання присяги. І. Розенфельд теж розглядав васалітет як одну з можливих форм приєднання України до Росії, але він відкинув цей варіант. Найбільшу вагу для нього тут має сам факт присяги підданих Богдана Хмельницького російському цареві. У разі васалітету присягу царю на вірність міг складати лише він сам, так як і кожен із його підданих міг складати присягу на вірність лише самому Богдану Хмельницькому. Коли ж ідеться про присягу підданих Богдана Хмельницького безпосередньо царю, то тоді це вже не васалітет. Саме тому І. Розенфельд каже, що в цьому разі має місце неповна інкорпорація.

Близьким до сказаного є трактування договору 1654 року як приєднання на правах автономії, що знову ж таки була однією з перехідних форм до повної інкорпорації України Росією. Так, Україну досить часто порівнювали з іншими приєднаними територіями, котрі і після приєднання мали доволі широку обласну автономію.

Договір 1654 року не містить прямих вказівок на тісну державну злуку України з Росією. Не знаходячи їх у договорі, дослідники російського права намагаються шукатиїх в інших подіях. Найбільше – в Переяславській раді 1654 року. Хоч визначити, яку ж роль відігравала Переяславська рада в українсько-російських відносинах, досить важко, позаяк джерельна база для вивчення цієї події дуже бідна. Нині відомий лише один опис подій Переяславської ради – статейні списки московського посла. Утім, вони не дійшли до нас в оригіналі. Більше того: деякі дослідники небезпідставно вважають, що сам посол на Раді присутній не був. До того ж під час Ради не було ухвалено чи розроблено жодних договорів, не було ухвалено жодних рішень чи угод. Це було зроблено або до Переяславської ради 1654 року (українсько-російські контакти 1653 року, рішення Земського собору), або після неї (українсько-російські переговори березня – квітня 1654 p.).

На науковому рівні правовими аспектами українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття найбільше займались українські історики-емігранти (починаючи з 20-х років), а потім уже й історики з української діаспори.

Найбільше спеціалізувалися на вивченні правових аспектів історії України передусім українські освітні центри в Австрії та Чехословаччині. Це, мабуть, були найпотужніші центри розвитку української науки на вигнанні. Тому є дві причини: саме тут зібралося найбільше українських емігрантів – учених та політичних діячів, і кожен із них хотів бути якомога ближчим до України, друга причина – ліберальне ставлення урядів Чехословаччини та Австрії до українських емігрантів. Особливо це стосується уряду Чехословаччини, де прихильність до українських учених і політиків на вигнанні обумовлена не в останню чергу тим, що представники післявоєнної (мається на увазі Перша світова війна) правлячої еліти Чехословаччини були добре знайомі з провідними українськими вченими і політиками початку XX століття. Як приклад можна навести давню дружбу між тодішнім президентом Чехословаччини Т. Масариком і М. Грушевським, І. Франком, С Дністрянським та іншими видатними діячами України.

Найбільше діяльність українських учених в еміграції пов'язана з трьома навчальними закладами: Українським соціологічним інститутом у Відні (скорочено УСІ), Українським вільним університетом у Празі (скорочено УВУ) та Українською господарською академією в Подебрадах (скорочено УГА). Найдовше діяли центри, що були в Чехословаччині. УСІ, після того як звідти пішов Грушевський, фактично самоліквідувався, діяльність же інших українських емігрантських наукових центрів не була так тісно пов'язана з вивченням нашої проблеми.

Розгляд українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття вівся в основному у двох напрямках: з'ясування юридичної природи договору, його правова класифікація; зародження нових і подальший розвиток попередніх українських ідеологічних доктрин, де українсько-російські відносини 50-х pp. XVII століття розглядалися (це стало вже глибоко вкоріненою традицією) як невід'ємна частина цих доктрин.

Напліднішим із дослідників українсько-російського договору 1654 року з-поміж українських зарубіжних істориків тієї пори був А. Яковлів, автор унікальної фундаментальної праці з історії українсько-російських правових та дипломатичних відносин XVII–XVIII століть «Українсько-московські договори в XVII–XVIII століттях». Хоча А. Яковлів і був знайомий з попередніми історико-правовими розвідками, що були присвячені цьому договору, однак, спираючись на всі надбання історичної і правової думки, які існували на час написання його праці, не міг однозначно визначити юридичну природу українсько-російського договору 1654 року. Так, в «Українсько-московських договорах в XVII–XVIII століттях» він характеризує українсько-російські відносини після укладення договору 1654 року як васалітет у формі протекторату (тобто васалітет за обопільною згодою сторін) Московського царства над Україною. Пізніше автор перегляне свою думку у статтях, що вийшли на честь 300-ї річниці договору 1654 року. У праці «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем» він говорить про договір 1654 року як про гарант передусім українсько-російського військового союзу проти Речі Посполитої. Ще в іншій своїй статті А. Яковлів відверто заявляє: «…тільки посудок В. Липинського про договір 1654 року, як про мілітарний союз України й Москви, відповідав подіям перед і під час укладання договору та автентичному його текстові. До опінії В. Липинського приєднався і я, тільки додав, що в договорі помітні сліди ідеї протекторату царя з ознаками національного васалітету (присяга, данина)».