Навіть якщо припустити, що Московське царство справді мало намір приєднати до себе Україну, постає питання: чи змогло б воно тоді це зробити? Адже крім Речі Посполитої проти нього воюватиме Кримське ханство, а можливо, і Швеція, та й у самій Україні експансіонізм Москви може наразитися на доволі сильний опір.

Загалом проблема українсько-російських відносин середини XVII століття містить чимало загадок і суперечностей. Більшості подій, що пов'язані з договором 1654 року і з українсько-російським зближенням у цілому, ми не в змозі дати однозначну оцінку, загальновизнане тлумачення. Очевидним є те, що українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття було вимушеним кроком як для української, так і для російської сторони.

Події шведсько-польської війни 1655–1660 pp. (Першої північної) мало не завершилися розподілом Речі Посполитої Польської. У цій війні, що починалася як польсько-шведська, потім взяли участь інші держави, з-поміж яких були Московське царство і Українська козацька держава. Перша північна війна цікавить нас передусім у зв'язку з тим, що саме на її тлі яскраво відбився реальний стан українсько-московських відносин 50-х pp. XVII століття.

Війна ця почалася за надзвичайно несприятливих для Речі Посполитої обставин. Країна була виснажена семирічною війною з Україною, останню з яких (1654–1655) саме перед першою північною війною Річ Посполита програла. Як відомо, у цій кампанії проти Польщі виступали Україна і Московське царство. Яким чином Україна змогла використати Москву як союзника, це вже тема іншої розмови. Нас цікавить, як поводилися союзники і щодо Речі Посполитої, і в стосунках одне з одним.

Уже під час кампанії 1654–1655 pp. стало зрозуміло, що союз із Москвою існуватиме недовго. Обидві сторони часто претендували на одні й ті самі щойно завойовані території.

Каменем спотикання цього разу стали білоруські землі. Московський цар, звичайно, розраховував приєднати до Росії всі захоплені в Речі Посполитої території, але Богдан Хмельницький йому в цьому досить активно заважав (візьмімо хоча б випадок з облогою Львова 10 листопада 1655 p.), a потім став захоплювати південну Білорусію. У Поліссі розташовувалися козацькі залоги, уже запроваджувався адміністративний устрій на зразок українського, білоруська шляхта почала присягати Богдану Хмельницькому.

У цілому відносини між союзниками стали помітно прохолоднішими. І саме в цей час розпочалась Перша північна війна. Суперечностей між Річчю Посполитою і Швецією назбиралося чимало, щоб розпочати війну: тут і колишнє суперництво за контроль над Східною Прибалтикою, і взаємні претензії на трон (польських королів на шведський, а шведських на польський; обома країнами свого часу керували монархи династії Ваза) та ін. Ініціатором початку бойових дій цього разу була Швеція.

До початку Тридцятилітньої війни в Прибалтиці панував паритет між Річчю Посполитою і Швецією: перша мала найсильнішу в регіоні армію, але фактично не мала флоту, друга сильної армії не мала, але саме в неї був найсильніший на Балтиці флот. Під час і після Тридцятилітньої війни ця ситуація змінюється не на користь Речі Посполитої. Швеція створює потужну, обладнану за останнім словом тодішньої техніки армію і виходить переможницею з Тридцятилітньої війни, що порушує політичну і військову рівновагу в регіоні. За таких обставин Швеція рано чи пізно почне змагатися за повну гегемонію над Балтикою. І першою її жертвою стане Річ Посполита.

Час і обставини працювали на Швецію. Надто починаючи з 1648 року Річ Посполита була втягнута в затяжну війну, і що довше вона триватиме, то більшою спокусою для Швеції буде викинути свого основного конкурента з Прибалтики шляхом прямого військового втручання. Усі зовнішньополітичні та військові обставини підвели до війни. Потрібен був лише рішучий політичний лідер і полководець, який би цим скористався.

І саме тоді, коли Річ Посполита зазнала поразки від українсько-московських військ, у Швеції з'являється така людина – Карл X. Він і починає війну проти Польщі. Шведське військо досягає фантастичних успіхів – фактично вся північна частина країни менш ніж за півроку опиняється під його контролем.

Як же себе поводять Україна і Московія в контексті цієї війни? Почнемо з України, оскільки саме її участь надзвичайно багато важить у подальшому перебігу подій у цій війні. Насамперед українська сторона за час проведення спільної військової кампанії впевнилася, що надалі використовувати Москву як союзника проти Речі Посполитої невигідно. Московське царство неспроможне було захистити Україну від поляків і татар (які цього разу діяли як союзники), та воно, власне, й не горіло бажанням цього робити. Як і раніше, захист українських земель ліг на плечі козацтва. Московити вели бойові дії здебільшого північніше – в Білорусії. До того ж їм активну допомогу надавав значний український підрозділ (20 тисяч козаків). На довершення Москва дуже не хотіла ділитися спільно завойованими землями.

Союз цей вичерпував себе ще й тому, що Московське царство вирішило задовольнитися тим, що вже захопили. Богдану Хмельницькому ж був потрібен союзник, який воював би до повної перемоги над Польщею. І він знаходить такого союзника в особі Карла X. Наміри Богдана Хмельницького були відверто масштабнішими, ніж у шведського короля. Зі вступом України в цю війну на шведському боці формується (фактично за ініціативою Богдана Хмельницького) коаліція достатньо потужна, щоб здійснити розподіл Речі Посполитої.

Завваживши, що Москва не виявляє бажання йти до кінця з Україною в її протистоянні з Польщею, гетьман ще з початку 1655 року починає шукати нових союзників. У цей час активізуються стосунки України зі Швецією, Дунайськими князівствами, Трансільванією, Кримським ханством, Бранденбургом. Певний час Богдан Хмельницький не втрачає надії на приєднання до цієї коаліції також Московського царства, але подальші дії колишнього союзника засвідчили протилежне.

Московський уряд, спостерігаючи за успіхами Швеції в Речі Посполитій і розуміючи, що Польща от-от капітулює, поводить себе, на перший погляд, досить дивно: готується до війни проти Швеції і укладення перемир'я з її противником. У квітні 1656 року царський уряд уже явно продемонстрував свої наміри стосовно Речі Посполитої. До Варшави виїздить стряпчий Ф. Зиков для з'ясування можливості перемир'я. Переговори ведуться у Вільно,їх хід і сам фактїх проведення намагаються тримати в секреті, але українська сторона дізнається про них і вимагає там своєї присутності. Українським послам відмовляють. А в травні 1656 року Московія починає війну проти Швеції. Політичні наслідки віленського інциденту для українсько-московських стосунків в історичній літературі оцінюються неоднозначно. Так, один із провідних польських дослідників цього періоду Я. Качмарчик твердить, що Богдан Хмельницький сприйняв інцидент спокійно, навіть з деякою прихильністю і полегшенням, оскільки вже давно шукав нагоди відійти від союзу з царем. Приблизно такої ж точки зору дотримувався Д. Вернадський, наголошуючи, що у Вільно було досягнуто лише тимчасового перемир'я між Московським царством і Річчю Посполитою, яке само по собі не шкодило Україні, але певні підозри стосовно поведінки свого колишнього союзника в гетьмана таки залишилися.

Інші дослідники (М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко, В. Смолій, В. Степанков та ін.) Віленське перемир'я вважають граничною подією у стосунках між Москвою та Військом Запорозьким. Наприклад, за В. Липинським, це перемир'я фактично є московсько-польським союзом, річ для України не лише шкідлива, але й небезпечна. Точку зору В. Липинського поділяють В. Смолій та В. Степанков, хоч вони і більш стримані у своїх оцінках.

Тепер, коли позиція Москви стосовно Речі Посполитої і Швеції визначилась остаточно, Богдан Хмельницький починає формувати антипольську коаліцію. Він не обмежується тільки дипломатичними засобами в боротьбі проти Польщі. За попередньою домовленістю з Карлом X і Юрієм II Ракоці (трансільванським князем) гетьман розгортає бойові дії в Малопольщі.