— О Боже.

Але Сюзанна не встигла продовжити, як Мія, знову захопивши владу, її заткнула, а жінці пригрозила, що, якщо їй набреде в голову звернутися до поліції, вона втратить дещо набагато цінніше за пару туфель.

— Міє, послухай, — звернулася до неї Сюзанна. — Я можу знову це зупинити, гадаю, що зможу, але ти мусиш мені допомогти. Мусиш сісти. Якщо ти десь хоч трохи не посидиш, сам Господь Вседержитель не допоможе тобі вгамувати перейми, ти не зможеш затримати пологи. Ти це розумієш? Ти чуєш мене?

Мія зрозуміла. На мить вона застигла на місці, дивлячись на жінку, яку щойно пограбувала. А потім мало не лагідно запитала в Сюзанни: «Куди мені піти?»

Сюзанна відчула, що її узурпаторка тільки тепер усвідомила, в якому гігантському місті вона опинилась, звернула увагу на стрімкий вир пішоходів, ріки залізних екіпажів (кожний третій такий яскраво жовтий, що аж очам боляче) і вежі, такі височенні, що хмарного дня не видно їхніх верхівок.

Дві жінки дивилися на чуже місто крізь спільну пару очей. Сюзанна знала — це її місто, але в багатьох сенсах воно вже не її. Вона поїхала з Нью-Йорка 1964 року. Скільки років відтоді прожило це місто? Двадцять? Тридцять? Яка їй різниця. Не на часі зараз цим перейматися.

Їх спільний погляд зачепився об невеличкий парк по той бік вулиці. Перейми наразі трохи вщухли, тож коли з’явився сигнал ЙДІТЬ, чорна жінка, щодо вагітності якої мала сумніви Труді Дамаскус, ступаючи повільно, проте впевнено, перейшла вулицю.

На тому боці, біля фонтана й металевої скульптури, стояла лава. Побачивши черепаху, Сюзанна трохи втішилась, це було схоже на те, ніби Роланд залишив тут для неї знак, який сам він назвав би сіґулом.

— Стрілець теж вирушить на пошуки мене, — сказала вона Мії. — Тобі не варто забувати про його здібності.

— Я робитиму те, що маю робити, — відповіла Мія. — Ти хочеш подивитися папери тієї жінки. Навіщо?

— Я хочу з’ясувати, який зараз час. Газета мені про це розкаже.

Коричневі руки витягли з полотняної сумки «Бордерз» скручену газету, розгорнули її й піднесли до синіх очей, котрі ще сьогодні зранку були так само коричневими, як і ці руки. Сюзанна побачила дату — 1 червня 1999 — і здивувалася. Не якихось двадцять чи навіть тридцять років, а цілих тридцять п’ять.

До цього моменту Сюзанна не усвідомлювала, як мало вона замислювалась про шанси цього світу на виживання. Її сучасники, люди, котрих вона знала в своєму минулому житті, — друзі-студенти, борці за громадянські права, товариші по чарці та ревні аматори фолк-музики — всі вони тепер у доволі поважному віці. А декотрі, звісно, вже й померли.

— Годі, — заявила Мія і вкинула газету до урни на сміття, де та знову скрутилася, набувши попередньої форми. Мія дуже ретельно струсила бруд з підошов голих ступень (через той бруд і пил Сюзанна спершу не помічала, що ноги змінили колір), а тоді взула вкрадені туфлі. Вони виявилися трохи затісними, і без шкарпеток, якщо доведеться йти десь далеко, напевне, швидко понатираються водянки, проте…

— Чого ти цим переймаєшся, га? — спитала її Сюзанна. — Ноги ж не твої.

І, щойно промовивши ці слова (так, це була їхня внутрішня балачка; Роланд називав це палавером), зрозуміла, що, либонь, помиляється. Певна річ, її власні ступні, котрі слухняно носили тіло Одетти Голмс (а іноді тіло Детти Волкер), давно згинули, зогнили або — що ймовірніше — згоріли в якомусь з муніципальних крематоріїв.

Але вона не помітила зміни кольору. Тільки дещо пізніше вона визнала: «Та де там, все ти чудово помітила. Помітила і вмент це заблокувала. Бо для тебе це вже було занадто».

Не встигла вона глибоко зануритися у питання філософського і в той же час фізичного рівня, чиї саме ноги вона тепер має, як знову болючі перейми оволоділи її тілом. Судома перетворила їй шлунок на каменюку, а стегна натомість на холодець. Вона вперше відчула огидну, жахливу потребу тужитися.

— Ти мусиш зупинити це! — заволала Мія. — Жінко, ти мусиш! Заради безпеки малюка і заради нашої безпеки теж!

Окей, гаразд, але як?

— Заплющ очі, — порадила їй Сюзанна.

— Що? Ти мене що, не чуєш? Ти мусиш…

— Чую я тебе, — зітхнула Сюзанна. — Заплющ очі.

Парк зник. Світ померх. У парку біля фонтана і металевої черепахи з мокрим блискучим металевим панциром сиділа на лаві ще молода і безумовно гарна негритянка. Мабуть, вирішила помедитувати цього, такого теплого, вечора на початку літа року 1999-го.

— Я зараз залишу тебе ненадовго, — попередила Сюзанна. — Скоро повернуся. Ти поки що залишайся тут. Сиди спокійно. Сиди й ані руш. Біль може знову повернутися, але все одно ти сиди тихо. Рухи можуть тільки все погіршити. Ти мене розумієш?

Мія, хоч би й перелякана і безперечно націлена обстоювати власний інтерес, аж ніяк не була тупою. Вона поставила лише одне запитання.

— Куди ти йдеш?

— У Доґан, — відповіла Сюзанна. — Мій Доґан. Той, що всередині.

Знайдена Джейком на дальньому боці річки Вайє будівля мала вигляд якогось занехаяного центру спостереження і зв’язку. Хлопчик описав їм це місце детально, проте він міг би й не впізнати того, що собі уявляла Сюзанна, бо усього через тринадцять років, на той час як Джейк з Нью-Йорка потрапив до Серединного світу, техніка її версії була вже давно застарілою. В часи Сюзанни президентом був Ліндон Джонсон і кольоровий телевізор ще вважався дивом. Комп’ютери тоді були величезними і займали цілі будинки. А втім, Сюзанна бувала в місті Лад і бачила там деякі дива, тож, врешті-решт, Джейк мусив би впізнати місце, де він ховався від Бена Слайтмена і робота-вістового Енді.

Звісно, він мусив би впізнати вкриті пилом чорні й червоні квадрати лінолеуму на підлозі й ті крісла на коліщатках перед приладними панелями, де жевріли лампочки й індикатори. А ще він мусив би впізнати той скелет, що стояв у кутку і щирився з-понад коміра виношеної форменої сорочки.

Сюзанна пройшла кімнатою і всілася в одне з крісел. Угорі перед нею працювало кілька десятків чорно-білих телеекранів. Деякі показували Калью Брин Стерджис (міський майдан, церква Каллагена, крамниця, дорога, що веде з міста на схід). На деяких застигли нерухомі, схожі на студійні фото зображення:

на одному Роланд, на іншому усміхнений Джейк тримає на руках Юка, а ще на іншому — їй важко було дивитися туди — Едді у зсунутому на ковбойський манер, на потилицю, капелюсі й зі своїм кишеньковим ножем у руці.

Один монітор показував струнку чорну жінку, котра, міцно стиснувши коліна, сиділа на лаві поряд з черепахою; вона зчепила руки в себе на череві, заплющила очі, а ноги її були взуті у вкрадені туфлі. Тепер при ній було три сумки: одна та, яку забрали в жінки на Другій авеню, друга — кошіль з гострими Орізами… і третя торба для боулінг-причандалля. Ця була вицвілого червоного кольору, а всередині неї лежало щось прямокутне. Ніби якась коробка. Побачивши це на телеекрані, Сюзанна розсердилась, відчула себе зрадженою, але сама не розуміла чому.

«На тому боці ця торба була рожевою, — подумала вона. — Її колір змінився, коли ми робили перехід, хоча лише трішечки».

Обличчя жінки на чорно-білому екрані над приладною панеллю спотворила гримаса. Відгомін того болю, що його відчула Мія, досяг Сюзанни, проте відголосок той був віддалений, слабенький.

— Мусиш це припинити. Зараз же.

Питання, однак, залишалося — яким чином?

— Так, як робила це на тому боці. Поки тягнула її вгору стежкою з усіх своїх збіса нажаханих сил.

Але зараз все там здавалося таким далеким, ніби воно відбувалося в іншому житті.

А чом би й ні? Воно ж дійсно було іншим життям, життям в іншому світі, і якщо вона сподівається колись туди повернутися, мусить посприяти цьому просто зараз же. Отже, що вона тоді робила?