— Едді, — промовила вона. Почуваючись трохи не ідіоткою, вона, однак, продовжила: — Едді, якщо ти мене чуєш, зі мною все гаразд, принаймні поки що. Ми з Мією в Нью-Йорку. Зараз 1 червня 1999-го, я хочу спробувати допомогти їй народити. Іншого вибору я не бачу. Якщо не вийде, мені самій доведеться якось звільнитися від вагітності. Бережи себе, Едді. Я… — очі її набрякли сльозами. — Я кохаю тебе, любий. Дуже-дуже.

Сльози заструменіли їй по щоках. Спершу вона їх ще намагалася витирати, а потім облишила. Хіба не має вона права плакати за своїм чоловіком? Того права, що його має будь-яка жінка в світі?

Вона чекала на відповідь, розуміючи, що сама її може собі дати, і стримуючись від цього наполегливого бажання. Не та зараз ситуація, коли піде на користь її балачка сам на сам голосом Едді.

Раптом картина перед її очима подвоїлася. Вона бачила цей Доґан таким, яким він був насправді, — примарною тінню. А поза його стінами лежали не пустельні простори на сході землі Вайє, а Друга авеню з її автомобільною метушнею.

Мія розплющила очі. Вона знову почувалася гарно — завдяки мені, мила, завдяки мені — і готова була рухатись далі.

Сюзанна повернулася.

На початку літа 99-го на лаві в Нью-Йорку сиділа чорношкіра жінка (вона все ще вважала себе негритянкою[20]). Навкруг чорної жінки розташувалися торби з її манаттям, її гунна. Одна з торб була вицвілого червоного кольору. На ній містився напис друкованими літерами: У КЛУБІ «ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ» МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ[21]. Інший бік торби був рожевий. Кольору троянди.

Мія підвелася. Раптом вийшла наперед Сюзанна і всадовила її назад.

— Ти це навіщо? — спитала здивовано Мія.

— Сама не знаю, гадки не маю. Давай просто потеревенимо трохи. Чому б тобі не почати з балачки про те, куди ти збиралася йти?

— Мені потрібно знайти телефойнь. Дехто мені мусить подзвонити.

— Телефон, — поправила її Сюзанна. — До речі, серденько, в тебе сорочка заляпана кров’ю, кров’ю Маргарет Айзенгарт, і рано чи пізно хтось обов’язково здогадається, що воно таке. Куди тоді ти дінешся?

Мія не відповіла ні словом, лише скривилась у презирливій усмішці. Сюзанну це розлютило. П’ять хвилин тому, чи хоч би й п’ятнадцять — під час такої забавки, яку вона щойно відбула, важко стежити за перебігом часу, — ця розбійницька курва благала про допомогу. А тепер, отримавши її, вона дарує презирливу посмішку своїй рятівниці. Що гірше, ця курва таки має рацію: вона цілісінький день може вештатися Мангеттеном і ніхто її не спитає — це висохла кров у неї сорочці чи, найпевніше, вона просто обляпалася шоколадним кремом.

— Гаразд, — сказала Сюзанна. — Якщо навіть ніхто не занепокоїться через кров, де ти покладеш свої речі? — Тут інше запитання спливло їй до голови, те, яке мусило б постати першим. — Міє, звідки ти взагалі знаєш, що таке телефон? Тільки не треба мені казати, ніби телефони є там, звідки ти прийшла.

Без відповіді. Тільки насторожений погляд. Але принаймні вона стерла зі свого обличчя оту курв’ячу посмішку, і то вже добре.

— Ти маєш якихось друзів тут, чи не так? Або принаймні гадаєш, що вони тобі друзі. Ті, з котрими ти говорила в мене за спиною. Ті, котрі тобі допоможуть. Або ти лише сподіваєшся, що вони тобі допоможуть.

— А ти будеш мені допомагати чи ні? — Знову те саме. А яка ж зла. А попід її злістю що? Переляк? Ймовірно, це занадто сильно сказано, принаймні на цей момент. Проте вона занепокоєна, це точно. — Скільки в мене… у нас часу до того, як знову почнуться перейми?

Сюзанна гадала, десь від шести до десяти годин — напевне перейми не відновляться до півночі, коли настане друге червня, — але воліла тримати це при собі.

— Я не знаю. Зовсім небагато.

— Тоді нам треба вирушати. Я мушу знайти телефойнь. Телефон, тобто. У закритому місці.

Сюзанна згадала, що там, де Сорок шоста вулиця впирається у Першу авеню, стояв готель, але промовчала. Погляд її знову зупинився на торбі, колись рожевій, тепер червоній, і раптом вона зрозуміла. Не все, але достатньо, щоб злякатися й розізлитися.

— Я залишу його тут, — сказала Мія, маючи на увазі перстеник, який Сюзанні зробив Едді. — Я залишу його тут, де він його знайде. Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш.

Не обіцянка, звісно, принаймні не пряма, але Мія напевне ж мала на увазі… Глухий гнів збурив Сюзанні мозок. Аякже, вона не обіцяла. Вона просто повела Сюзанну в потрібному їй самій напрямку, а решту робила Сюзанна.

Вона не надурила мене, вона лише дозволила мені самій себе дурити.

Мія підвелася знову, і знову Сюзанна вийшла наперед і змусила її сісти. Цього разу жорсткіше.

— Що таке? Сюзанно, ти обіцяла! Малюк…

— Я допоможу тобі з малюком, — відповіла Сюзанна похмуро. Вона нахилилася й підхопила червону торбу. Торбу зі скринькою всередині. А що в скриньці? У скриньці з дерева привидів, на якій напис рунами НЕЗНАЙДЕНІ? Зловісну пульсацію вона відчула навіть крізь магічну деревину і шар тканини, під якими та билася. Та це ж Чорна Тринадцятка в торбі. Це її Мія пронесла крізь двері, то як же тепер Едді зможе дістатися сюди?

— Я зробила те, що мусила зробити, — промовила нервово Мія. — Це моє дитя, мій малюк, а зараз кожен проти мене. Кожен, окрім тебе, а ти допомагаєш мені тільки тому, що мусиш. Згадай, що я сказала… якщо буде на те воля ка, отак я сказала…

Відгукнувся голос Детти Волкер. Грубий, хриплий, нетерпливий до заперечень.

— Мені насрати на ка, — гаркнула вона. — І тобі краще буде, якщо ти про це пам’ятатимеш, ага. Маєш проблеми, дівко. Ось-ось тобі народиться байстря, а ти навіть не уявляєш собі, що воно буде за таке. Якісь там люди, вони тобі наобіцяли, що допоможуть, а ти навіть не маєш ані найменшої гадки, хто вони за такі. Курво, ти навіть не знаєш, що таке телефон і де його шукати. Так що тепер ми сидимо отут, поки ти мені не розкажеш, що мусить бути далі. У нас палавер, дівко, тож давай балакати, і якщо ти не викладеш мені все чесно, ми так і будемо сидіти тут з усіма цими торбами, поки не настане ніч і ти не народиш свого дорогоцінного малюка на цій лавці, а тоді скупаєш його в цім засранім фонтані.

Жінка на лаві вишкірилася, показавши зуби в гидотній посмішці, ну чисто тобі Детта Волкер.

— Ти переживаєш за малюка… і Сюзанна, вона теж трохи переживає за цього малюка… а мене, мене майже випхали з цього тіла, і мені… мені насрати на нього.

Якась жінка з дитячим візком (той виглядав божественно легким, порівняно з полишеним Сюзанною інвалідним кріслом) кинула знервований погляд у бік жінки на лаві і ледь не бігом поспішила зі своєю дитиною подалі.

— Отже, — весело вигукнула Детта. — Гуляймо прямо тут, заперечень нема? Гарна погода для балачки. Ти мене чуєш, мамуню?

Ані слова у відповідь від Мії, нічиєї дочки і матері одного. Детта цим не переймалася, її вищир тільки поширшав.

— Ти мене чуєш, от і гаразд; ти чуєш мене гарнесенько. Тож давай таки строха побалакаєм. Давай потеревенимо. У нас палавер.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ: