— О, ні, звісно, що ні, — здивувався він.

— Винайми кімнату на своє ім’я і скажи клерку, що жити в ній буде жінка на ім’я Сюзанна Мія Дін. Ти мене зрозумів?

— Так, Сюзанна Мія Дін.

Що ще? Звісно, гроші. Сюзанна спитала, чи має її новий друг готівку. Він дістав портмоне і вручив їй. Однією рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделі «Лорд Бакстон». Пачка дорожніх чеків — їй вони ні до чого, особливо зважаючи на його божевільно кривулястий підпис, — та пара сотень доларів у старій добрій американській «капусті». Їх вона витягла і засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлі, — до торби «Бордерз». Підвівши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бізнесмена приєдналися двійко скауток років чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дівчаток у залі під час виступу Елвіса Преслі в телешоу Еда Саллівана.[26]

— Ой, як кууульно, — промовила одна ледь не пошепки.

— Абсолютний ульот, — відгукнулася друга.

— А ви дівчатка, йдіть собі туди, куди йшли, — промовила Сюзанна.

Обличчя їх погасли, на обох відбився однаковий вираз печалі. Вони були точнісінько як оті близнючки з Кальї.

— Ми конче мусимо йти? — спитала перша.

— Так! — наказала Сюзанна.

— Дякуємо вам, сей, довгих вам днів і приємних ночей, — промовила друга. Сльози почали струменіти їй з очей. Її подружка також заплакала.

— Забудьте, що ви мене бачили! — гукнула їм услід Сюзанна.

Вона тривожно стежила за дівчатками очима, аж поки вони не зникли на Другій авеню, прямуючи в бік центру, лише тоді вона знову звернула увагу на Матса ван Віка.

— Тобі теж час, Матсе. Катай хутко до того готелю і зніми номер. Скажи там, що твоя подруга Сюзанна скоро теж туди прибуде.

— Що таке катай хутко? Я не розумію.

— Це означає — поспішай, — сказала Сюзанна, віддаючи йому портмоне, звісно, без готівки, шкодуючи лише, що не понишпорила ретельніше між тими його картками, і дивуючись, навіщо комусь потрібно носити з собою так багато грошей. — Тільки-но зарезервуєш номер, йди у своїх справах. Забудь, що взагалі колись мене бачив.

Тепер і Матс, не згірш за тих дівчаток у зелених уніформах, почав рюмсати.

— Чи це означає, що я також мушу забути sköldpadda?

— Так, — Сюзанна згадала гіпнотизера, виступ якого колись бачила по телевізору, і чи не в шоу Еда Саллівана? — Забудеш черепаху, але ти почуватимешся гарно до кінця свого життя, чуєш мене? Ти почуватимешся, наче… — Можливо, мільйон баксів для нього не такі й великі гроші, а мільйону крон, наскільки вона знала, вистачило б хіба що на візит до перукарні. — Ти почуватимешся, як сам шведський посол. Ти також перестанеш печалитися через те, що у твоєї жінки є коханець. К чортам його, так?

— Ага, к чортам його, того хлопця! — скрикнув Матс і, ще не встигши перестати рюмсати, почав усміхатися. Щось таке, ніби божественно дитяче, було в його посмішці. Сюзанні від неї стало печально й водночас хороше. Їй схотілося зробити Матсові ван Віку щось приємне.

— А твої запори?

— Що?

— Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, — промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. — Ти коли зазвичай ходиш?

— Отрасу після снітанку.

— Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… Матурин, і охота в тебе пропаде до наступного ранку.

— Матурин.

— Правильно. А тепер катай.

— А мені не можна взяти собі sköldpadda?

— Ні, не можна. Іди собі.

Він зрушив місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.

— Мапуть, я її таки заперу, — промовив він. — Мапуть, вона належить мені по праву.

— Цікаво побачити, як тобі це вдасться, — це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: — Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.

Лукавий вираз не зник з його обличчя. Не хитруй з хитруном, — ніби промовляв він.

Так принаймні здавалося Сюзанні.

— Матс, Матурин, — промовив він. — Матурин. Матс. Розумієте?

Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: Калья — Каллаген.

— Розумію, — врешті сказала вона. — Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.

— А кому вона тоді належить? — це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?

І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці: сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.

— Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.

— І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.

Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».

Мію не цікавила черепаха, вона переймалася лише однією річчю.

— Він казав про готель. Там є телефон?

Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових

(крадених)

туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі СЮЗАННА-МІЯ лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.

— Чого ти дожидаєшся? — зарепетувала Мія. — Чому ми тут іще сидимо?

— Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, — відповіла Сюзанна.

А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».

У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення — окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, — але почувалася в ньому якось відчужено.

«Бо це ж майбутнє», — зринула думка.

Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобілі на вигляд менші й абсолютно інші. Чимало молодих жінок, як вона запримітила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками ліфчиків напоказ. Цей феномен трапився їй на очі разів п’ять на Сорок шостій дорогою до готелю, перш ніж вона второпала, що це не виняткова погрішність, а такий дивний вивих моди. У її часи, якби в якоїсь жінки засвітилася бретелька (або хоч дюйм комбіне пішов гуляти вулицею, як тоді казали), та бідолаха вмент шукала б притулку в найближчій вбиральні, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева…

«Тоді було б не уникнути арешту будь-де, окрім Коні-Айленду, — подумалось їй. — Поза всякими сумнівами». Але найбільше враження на неї справило те, що важко було виразити словами: місто виглядало набагато більшим. Воно гуділо й гриміло довкола неї. Воно вібрувало. З кожним подихом вона відчувала його неповторний, фірмовий смак. Жінки, що перед готелем чекали на таксі (і з бретельками напоказ, і без), були суто нью-йоркськими жінками; швейцари (цілих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкірих, а один, вона помітила, був навіть у тюрбані) були суто нью-йоркськими таксистами, але всі вони були… іншими. Світ забіг уперед. Це відчувалося десь так, ніби її Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якійсь вищій лізі.