Ну, можливо, й інакше. Щоправда, заради цього дехто мусив би запропонувати їй якусь винагороду, проте…

— Єдина винагорода, якої я від тебе бажаю, — це правда, — холодно мовила Сюзанна.

Хтось торкнувся спини Мії, котра заціпеніло стояла в дверях крамнички, і вона обернулася з задраними вгору руками. Якщо там якийсь її ворог або ворог її малюка, вона видряпає йому очі.

— Перепросую, — звернулася до неї усміхнена чорноволоса жінка. Як і той чоловік, вона тримала в руках довгасту палахкалку. Посеред цієї штуки було кругле око, і воно дивилося на Мію. В ньому вона побачила власне обличчя, маленьке, похмуре, насторожене. — Ви зробіте нам фото, будь раска? Зробіте фото мене і мій друг?

Мія не могла второпати, про що говорить ця жінка, чого вона від неї хоче, на що здатна та її палахкалка. Вона розуміла одне: тут занадто багато людей, вони всюди, це справжнісінька божевільня. Крізь вітрину крамнички вона побачила перед фасадом готелю такий самий безлад. Жовті й довгі чорні машини з вікнами, крізь які нічого не видно (хоча люди, котрі сиділи всередині цих машин, напевне, все могли бачити), і ще якась величезна срібляста машина стояла й гарчала біля хідника. Двоє чоловіків у зеленій уніформі метушились на вулиці, дмухаючи у срібні свистки. Ще щось почало голосно торохтіти десь неподалік. Мія, котра ніколи не чула відбійного молотка, подумала, що це гатить скоростріл, але ніхто надворі не впав на тротуар, навіть переляку ніхто не проявив.

Та хіба вона зможе дістатися до Діксі-Піґ самотужки? Річард П. Сейр сказав, що Сюзанна неодмінно допоможе їй знайти дорогу, але Сюзанна вперто мовчала, а сама Мія була на межі цілковитої втрати самоконтролю.

Сюзанна заговорила знову.

— Якщо я тобі трохи допоможу — проведу тебе до спокійнішого місця, де ти зможеш віддихатись і врешті зробити щось зі своєю сорочкою, — ти відповіси мені прямо на деякі питання?

— Про що питання?

— Про дитину, Міє. І про її матір. Про тебе.

— Я вже відповіла!

— Не думаю. Не думаю, що ти елементарніша, ніж… ну, ти не елементарніша за мене. Мені потрібна правда.

— Навіщо?

— Мені потрібна правда, — повторила Сюзанна і знов замовкла, не реагуючи на жодне з наступних запитань Мії. А коли до Мії звернувся черговий усміхнений чоловічок з черговою палахкалкою, нерви її не витримали. Їй здалося, що зараз вона вже не спроможна самотужки пройти навіть холом готелю, а що вже казати про те, щоб подолати весь шлях до того місця, до Діксі-Піґ. Після стількох років у

(Федіку)

(Дискордії)

(Замку-на — Хаосі)

від перебування серед стількох людей вона ледь не верещала. Та зрештою, чом би й не розповісти цій темношкірій жінці ті дрібниці, які вона знала. Вона — Мія, нічия дочка, нічия матір — міцно тримала кермо. Розповісти трішечки правди — хіба їй це чимось загрожує?

— Гаразд, — погодилась вона. — Зроблю, як ти просиш, Сюзанно чи Одетто, хто б ти там не була. Тільки допоможи мені. Виведи мене звідси.

Сюзанна Дін виступила наперед.

У барі, в закутку за піаністом, був вхід до жіночої вбиральні. Біля пари рукомийників стояли дві чорноволосі, вузькоокі жінки, одна мила руки, друга поправляла собі зачіску, обидві щебетали своєю пташиною говіркою. Жодна не звернула увагу на кокуджин[80] леді, котра пройшла повз них до туалетних кабінок. За хвилину вони залишили її серед благодатної тиші, якщо не зважати на приглушену музику, що лилася з динаміків під стелею.

Мія бачила, як діє клямка, і закрилася. Вона вже збиралася сісти на унітаз, але Сюзанна сказала:

— Виверни.

— Що?

— Сорочку, жінко. Надінь її навиворіт, заради Бога.

Якусь мить Мія не могла второпати. Занадто приголомшена.

Сорочка була з грубого полотна, вона надягалася просто через голову, такі в холодну пору року носили і чоловіки, й жінки у Кальї, рисовій країні. Одетта Голмс сказала б, що комір в неї «човником». Ніяких ґудзиків, тож одягти її навиворіт легко, але…

Сюзанна проявляла нетерпіння.

— Ти так і збираєшся тут стовбичити комала-коровою весь день? Вивертай сорочку! І заправ її тепер у джинси.

— На… Навіщо?

— Так виглядатимеш інакше, — коротко пояснила Сюзанна, хоча причина полягала не в тім. Їй хотілося побачити себе нижче талії. Якщо її ноги належать Мії, вони напевне мусять бути білими. Її причаровувала (і трохи нудила) думка, що вона могла стати якоюсь двоколірною напівкровкою.

Мія трохи загаялася, тручи пучками цупку тканину сорочки там, де вона була найбільше заплямована кров’ю, над лівою груддю. Над серцем. Вивернути! У холі з дюжину напівсирих ідей промайнуло в її голові (дістати фігурку черепашки й заворожити людей у крамничці — чи не єдина з них, що, можливо, могла бути втіленою), а от щоб просто надягти навиворіт цю чортову сорочку, до цього вона не додумалась. Це лише свідчило про те, як їй гадалося, що вона надто панікувала там. А от тепер…

А чи потрібна їй Сюзанна на той короткий час, поки вона перебуватиме у велелюдному й заплутаному місті, яке так сильно відрізняється від тихих приміщень замку і тихих вулиць Федіка? Усього лише щоб провести її звідси до перехрестя Шістдесят першої і Лексингворт-авеню?

— Лексингтон, — промовила ув’язнена в ній жінка. — Лексингтон. Ти ж ніяк не можеш правильно запам’ятати назву, хіба ні?

Так. Істинно так. Але ж не існувало ніякої причини, що змушувала б її забувати таку просту назву, хай вона й не має диплома Моргаузу, і взагалі пристойної освіти, але ж вона не дурна. Тож чому…

— Чого? — спалахнула вона. — Чого це ти усміхаєшся?

— Нічого, — відповіла жінка всередині неї… але усміхатися не перестала. Вона ледь не реготала. Мія чітко це відчувала, і це їй не подобалося. Нагорі, в кімнаті № 1919, Сюзанна кричала на неї голосом, в якому змішалися жах і гнів, звинувачувала Мію у зраді її коханого, її чоловіка, котрого вона трималася. І то була правда, і Мія від того відчувала сором. Їй не подобалося це відчуття, адже їй більше подобалося, коли жінка всередині неї вила й ридала, абсолютно збентежена. Усмішка її нервувала. Теперішня версія цієї жінки з коричневою шкірою намагалася загнати її на слизьке; вона, либонь, гадала, що вже загнала її на слизьке. Чого, звісно, статися не могло, вона ж бо перебувала під протекцією Короля, проте…

— Ану кажи мені, чого ти усміхаєшся!

— Ах, та це зовсім неважливо, — відповіла Сюзанна, тільки тепер тоном іншої, тієї, що звали Детта. Ту Мія взагалі не переварювала. Вона її навіть трохи побоювалася.

— Та просто був колись такий дядюн, золотко, на ім’я Зигмунд Фройд — білий мазафака, але аж ніяк не йолоп. Так от він казав, що коли якась людина постійно щось забуває, то вона так робить, можливо, тому, що їй самій якраз і хочеться про те забути.

— Дурня якась, — холодно промовила Мія. З кабінки, де відбувалася їхня ментальна балачка, Мія почула, як відчинилися двері і до туалету зайшли ще дві — ні, либонь, три, а то й чотири — дами, вони щебетали своєю пташиною мовою і хихотіли так, що Мія зціпила зуби. — Чому б це мені хотілося забути місце, де на мене чекають, щоб допомогти мені народити моє маля?

— Еге ж, отой Фройд — той білодупий мазафака, мудрагель із Відня, котрий усе собі курив сигари, — так от, він довів, що в нас під розумом є ще й інший розум, він його називав несвідомим чи підсвідомістю, коротше, якоюсь там свідомістю. Я аж ніяк не запевняю, ніби така штука насправді існує, а переповідаю лише те, що він сказав.

(«Перебийся день», — сказав їй Едді, вона точно була цього певна і тепер намагалася це робити, якомога краще, сподіваючись тільки, що ці її дії не доведуть до того, що буде вбито і Джейка, і Каллагена.)