Може, й так, але Бетті Джонс вельми занепокоїться, якщо о пів на п’яту не побачить, як його «черокі» в’їжджає до її двору. Кінг узявся за телефон, щоб подзвонити їй, але чомусь не зміг відірвати погляду від блокнота на полиці. Його сторінки зверху прикрашав напис ТЕЛЕФОНУЙМО ВСІМ БАЛАКУНАМ. Скромний даруночок від однієї з її сестер.

Знов той відсутній вираз з’явився на його обличчі. Кінг розкрив блокнот і вхопив ручку, що лежала поряд. Нахилився і написав:

Якийсь час він уважно дивився на написане, а потім додав:

Знов зробив паузу, а тоді завершив:

Він дивився на щойно написане зі щирим замилуванням. Ледь не з почуттям закоханості. Боже праведний, як же йому було хороше! Ці фрази не мали ніякого сенсу, але писання їх подарувало йому таке шалене задоволення, ледь не екстаз.

Кінг вирвав аркуш із блокнота.

Зіжмакав його в кульку.

Кинув до рота.

На мить той застряг у нього в горлі, а тоді — гульк! — він його проковтнув. Діло зроблено! Він схопив

(ад-а-ча)

з полички ключа від джипа (дерев’яна поличка сама була зроблена у формі ключа) і поспішив надвір. Забере Джо, повернеться з ним сюди, спакує речі, а повечеряють вони у Мікі Кі в Південному Перисі. Уточнення — у Мікі Ді. Йому здавалося, він самотужки зжер би зараз парочку королівських гамбургерів. І смаженої картоплі обов’язково. Чорт! Але ж як гарно він почувається.

Виїхавши на Канзас-роуд, він повернув у бік міста і ввімкнув радіо, там «Маккойз» співали «Тримайся, Слупі»[107] — і це було чудово. Думками він ширяв деінде, як це часто з ним траплялося під звуки радіо, і тут він вловив себе на тому, що йому чомусь набрели в голову персонажі однієї його старої історії, що мала назву «Темна вежа». Їх там залишилося небагато; йому згадалося, що більшість із них він повбивав, навіть хлопця. Мабуть, не знав, що з ним далі робити. Зазвичай так і позбавляєшся персонажів, бо просто не второпаєш, що з ними робити далі. Як же його звали, чи не Джек? Ні, так звали навіженого татуся з «Сяйва».[108] Хлопця з «Темної вежі» звали Джейк. Найвдаліше ім’я для історії з мотивами вестерна, просто тобі ніби хтось з романів Вейна Д. Оверголсера або Рея Хогана.[109] А чи можливо повернути Джейка до тієї історії, хоча б як привида? Та звісно ж, він зможе це зробити. Що добре в історіях про надприродне, відзначив собі Кінг, так це те, що ніхто в них не мусить умирати насправді. Кожен завжди може повернутися. Як той Варнава Коллінз у «Темних тінях». Варнава Коллінз[110] був вампіром.

— Той хлопець міг би повернутися як вампір, — промовив Кінг і розсміявся. — Начувайся, Роланде, обід подано, і цим обідом будеш ти!

Але щось відчувалося в цьому не те. А що саме? Нічого не спало на думку, але це не проблема. Згодом щось придумається. Можливо, коли він найменше цього чекатиме; коли годуватиме кицьку, або мінятиме пелюшки немовляті, або просто сумно гулятиме, як про це писав Оден[111] у своєму вірші про страждання.

Але сьогодні ніяких страждань. Сьогодні він почувається пречудово.

Ага, називайте мене просто Тоні Тигром.[112]

По радіо «Маккойз» поступилися ефіром Трою Шонделлу, котрий заспівав «Цього разу».[113]

А та «Темна вежа» справді починалася як доволі цікава річ. Кінг подумав: «Може, мені варто пошукати її, коли повернуся з півночі? Переглянути».

Непогана ідея.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Дону Каллагену часто снилося його повернення до Америки. Зазвичай сни починались з того, що він прокидається під високим, безкраїм небом пустелі, яким пливуть оті пухнасті хмари, що їх бейсболісти називають «янголами», або у своєму парафіяльному ліжку в місті Салемз-Лот, штат Мен. Не було різниці, в якій саме місцині це відбувалося, його завжди переповнювало почуття полегшення, і відразу ж діяв базовий інстинкт — помолитися.

— О Господи, дякую Тобі. Спасибі, Господи, за те, що це був лише сон і я нарешті прокинувся.

Зараз він не спав і не мав щодо цього жодних сумнівів.

Він зробив великий оберт у повітрі, побачивши, що такий же точно попереду нього робить Джейк. Загубив одну сандалію. Почув скиглення Юка і протестуюче гримання Едді. Почув клаксони таксі — цю піднесену вуличну музику Нью-Йорка, — а крім того, почув ще дещо: проповідника. Судячи з голосу, той уже гнав по повній. Принаймні на третій швидкості. Можливо, на форсажі.

Пролітаючи крізь Незнайдені Двері, Каллаген вдарився щиколоткою об одвірок і відчув вибух пекучого болю. Тепер його кісточка (і взагалі нога в тому місці) заніміла. Дзвоники тодешу дзеленчали прискорено, ніби платівка на 33 1/3 об/хв програвалася зі швидкістю 45 об/хв. Його проштовхнуло крізь супротивні повітряні течії, і раптом, замість гнилої атмосфери Печери дверей, він вдихнув запах бензину й автомобільних вихлопів. Спершу вулична музика, тепер вуличні парфуми.

Якусь мить існувало два проповідники. Позаду ревів Хенчик: «Тримайтеся, двері відчиняються!», а попереду волав другий:

«Славімо ГООСПОДА, брати мої, істинно славімо ГООСПОДА на Другій авеню!»

«Знову двійня, — зринуло в голові Каллагена, часу на цю думку вистачило, а тоді двері позаду нього захряснулись і лишився тільки один Божий закликайло на Другій авеню. Каллаген ще встиг подумати: — Ласкаво просимо додому, сучий сину, вітаємо тебе з поверненням до Америки». І тут-таки приземлився.

Гепнувся він добряче, загальмувавши на руках і колінах. Останні трохи захистили джинси (хоча й самі подерлися), а от з обідраних покриттям тротуару долонь, як йому здалося, зліз не менш ніж акр шкіри. Почув спів троянди, потужний і безтурботний.

Каллаген перекинувся на спину і, щирячись від болю, подивився в небо, підніс собі до обличчя скривавлені, сверблячі долоні. З лівої руки йому на щоку скрапнула кров, мов сльоза.

— Звідки ти, курва-мама, взявся тут, мій друже? — здивувався одягнений в якусь сіру робу негр. Схоже, він був тут єдиним, хто зауважив драматичне повернення Дона Каллагена до Америки. Вирячивши очі, він дивився на розпластаного на тротуарі чоловіка.