– У них там земля не червона, у них – Червоне море.

– Ты его видела?

– Ні, але зараз принесу тобі енциклопедію.

– Значит, и рот раззевать тебе незачем. Энциклопедии ваши энциклопами писаны одноглазыми, бусурманами, мне они ни к чему, у меня мудрость народная в подкорках. Чего не ясно тебе? Море у них Красное – от земли, у нас вот чернозём – море Чёрное, усекла? Японцы – жёлтые, море у них Жёлтое, их туда скидывают, хоронят. А море Белое – так это товой-то, что там снег.

Наталя тренувала легені, набирала більше повітря, щоб виголосити заперечення. Але Зойка раптом піднялася і сказала, що піде до себе «заниматься делом». І, не зважаючи на відчайдушні Наталіни: «Постривай, ми не договорили», – Зойка навіть голови не повернула, показала дулю та пішла собі.

Три дні я її не бачила, схаменулася тільки на четвертий, побігла до неї додому, відкрила двері, у неї двері були гавкучими, як відкриваєш – лунає гавкіт із гарчанням (це вони так рипіли), а потім уже додається гарчання Зойчиного Грома, увійшла до вітальні, притулилася до стіни, бо знала, зараз на мене скочить Грім, до цього варто підготуватися. Яке ж громило.

Зойка говорила з кимось по телефону, від мене відмахнулася, затулила слухавку долонею і сказала: «Изыди, вечером к тебе забегу. Тебе вообще чего надо?» Я ретирувалася. Тут все було добре. Навіть чудово.

Мені було соромно, що я три дні згадувала Зойку тільки поночі, коли намагалася заснути. Я була заклопотаною. Погано було з продуктами, я сама піддалася паніці, ходила та займала черги, скупляла те, чого нам не потрібно у такій кількості, і не знаходила того, чого ми потребували, або знаходила, але не тієї якості чи за непомірну ціну. Утім, то все таке…

По-перше, Славік сказав, що закине музичну школу, сил його нема терпіти сольфеджіо, та й загалом це не чоловіча справа. По-друге, у Наталі тривав розпочатий ще за часів Зойчиної госпіталізації роман із майором Діденком, про що я дізналася постфактум (але про ці стосунки я хоча б дізналася!), і не могла це схвалювати – майор Діденко був одруженим та батьком двох синів.

Я картала Наталчину совість, однак не допомагало. «Ма, що ти від мене хочеш? Я заміжньою була – не склалося, розлученою – також виходило не дуже добре, навіть вдовою могло судитися бути – але від цього банально втекла, то чого б мені не спробувати бути коханкою одруженого чоловіка? А раптом я його люблю?»

Не знаю, що мене більше дратувало, ці нечесні стосунки, оця «раптовість» доньчиної любові (не любов те, не любов, не може такого бути!), хвилювання за Славіка чи щось ще, але я, мабуть, уперше, сказала, що не схвалюю тих стосунків і мені огидно думати, що вона себе настільки зневажає. «Ма, а на скільки треба себе зневажати, щоб тебе це влаштувало?» – запитала Наталя та пішла, гупнувши дверми.

Я не пам’ятаю, як звали майора Діденка, вона й по телефону звала його Діденком, можливо, у ліжку в нього з’являлося ім’я, але з ними в ліжку я не лежала. Хоча було таке батьківське бажання прибігти, закутати доню в ковдру, підхопити на руки та віднести на край світу, якнайдалі від цього кобелюги. Тільки я була матір’ю, а не батьком.

Я казала, що не можу постійно за все і за всіх хвилюватися, на це Наталя мені порадила попуститися. Я сиділа й думала, як примусити доньку кинути свого коханця і як переконати онука не кидати музичної школи. Кидати – не кидати – кидати – не кидати.

Зойка зайшла до мене з таким виразом обличчя, що мені полегшало, – до Зойки повернулася властива зойчість. Дякувати Богові. Я тоді ще не знала, що вона приготувала для мене.

– Помнишь Бэллку и её пацана? – Зойка знала, що я пам’ятаю, тому не чекала моєї відповіді. – Пацан-то вырос! Он сейчас в Китае, договорились, вышлет мне кое-что на пробу, постараюсь тут пристроить, а ежели хорошо пойдёт, раскрутится – всё у нас наладится. Не боись, без криминала.

Зойка захоплено розповідала про китайський ринок та можливості нашого ринку, я бачила в її руках новий блокнот – ущент виписаний схемками, міркуваннями, цифрами.

– Но не это главное, главное то, что я приготовила для тебя!

Я хотіла порадитися стосовно Наталі та Діденка, але Зойку ці стосунки не хвилювали.

– Слухай сюда. Ты ж у нас патриот?

Не зважаючи на те, що запитання пролунало несподівано, я відповіла:

– Патріот.

– Я нашла для тебя нормальное дело. Если ты такая лентяйка, что не хочешь поднять жопу и писать докторскую, значит, пойдёшь в политику. Стране нужны такие, как ты! Вышел на меня один дядечка, точнее как – вышел, нас свели. Завтра он к нам придёт в гости, дядечка из Канады, ищет подходящих людей для своей партии, и вот ты – самая подходящая людя и есть!

От я не знаю, де вона бере ці ідеї та скільки за це приплачує?

– Я не хочу лізти ні в яку політику, мені це нецікаво.

– А что тебе цикаво? Свою задницу протирать и Славушину подтирать? Так это до поры до времени! Засиделась ты в подтирашках. Старость почти. А дальше что?

Я вкотре намагалася пояснити, що для мене головним є Славік, його освіта, добробут, моральні якості. І Наталя мене хвилює, особливо з огляду на її роман із цим жонатиком.

– Я не хочу, щоб ти сюди тягала мужиків! – зауважила я.

– Сто лет бабе, а всё мужики грезятся. Ёп-папало-ногу, это не мужик, это – дядечка. Справный такой. Глаза как пол-ль-тавские вишни. Тебе понравится. А как он поёт!

Він уже їй десь заспівав, а вона ж явно підспівувала!

– Варка, без дураков. Смотри, следующий год – выборы, будет недобор, народ устал, все народ заколебали, и тут ты – гарна й свіжа, наче ружа. Знаешь, какая у них пенсия? А какие возможности? В цековских больницах даже Славуша твой простату лечить будет, когда мы давно помрём. Не хочешь о себе думать – подумай о внуке. Не хочешь о внуке (хотя это вряд ли) – о стране!

Зойка! Зміїще.

Я замислилася на мить, Зойці того було достатньо, вона зателефонувала «дядечкові» та домовилася, що він зайде завтра до нас повечеряти. Я зробила чергову спробу відкараскатися.

– Слухай, Славіку тринадцятий минає, – почала й схаменулася, бо згадала вірші Тараса Шевченка. Зойка також згадала поезію, бо скривила губи у в’їдливій посмішці.

– Точно. Тільки не він когось пасе, а все ти його. – Коли Зойці було потрібно, вона доволі невимушено переходила на українську.

– Перехідний у нього вік, я йому потрібна.

– А зачем ты нужна тринадцатилетнему пацану, а? Научишь его мужиков на пол да баб в койку валить? Больше его ничего сейчас не волнует. Сама ж говоришь – переходной возраст. Драчки и случки. Может, научишь? Может, я чего о тебе, корове Божьей, не знаю?

– Він набагато складніший та кращий, ніж ти про нього думаєш. У нього багато інтересів, крім драчок та дівчат.

– Знаешь, что я думаю? Я думаю, что Славик ни в одном кресле не усидит.

– Якого милого? Чого це він не всидить?

– А ты так заполировала его задницу, что он со всего соскользнёт. А потом насрёт тебе в душу, так и знай!

Я кинулася захищати мого хлопчика. Буде ще ця стара бруква говорити про нього різну гидоту!

Під час цієї сварки зайшла Наталя, котра послухала нас трохи, відійшла, зробила собі бутерброда, тепер слухала та жувала. Якою ж вона була гарненькою, очі блищали (ясно, що майор у ліжку від своїх обов’язків не відкошує, так хочеться, щоб була щасливою моя донечка), та й сказала:

– Мда. Знаєш, мамо, що Славко каже, коли його питають, ким він хоче стати?

– Льотчиком!

– Ні, не льотчиком. Бабусею, каже. Хочу бути бабусею, добре готувати й не ображати людей. Цікава чоловіча позиція, чи не так? Дякую, мамо, виховала. – І Наталя картинно вклонилася.

Покотилися сльози, це було образливо, я стільки сил поклала, так намагалася допомогти, не для того, щоб почути щось вдячне, але й не за тим, щоб мене принижували. Я зібралася, затамувала подих та пішла на балкон. Дихати повітрям, випустити сльози. Шкода, що не курю. Людина природніше виглядає на балконі, коли курить. Хтось сушив на балконах білизну, теліпалися на вітру простирадла, підштаники, футболки; а я сушила свої сльози.