– Когда это у неё что-то не то было на работе? Не-е-е-е. Это что-то такое. Християнское.
– У сенсі?
– В том смысле, что кто-то в неё гвоздь вбил, а то и два, – лякала мене Зойка.
До своєї квартири (варто сказати, що Наталя негайно повернула Зойці витрачені гроші) вона нікого не запрошувала, іноді приходила до нас, мовчала, курила (знову почала курити), нічим не ділилася, йшла.
– Ти у мами був? – цікавилася я у Славіка, навіть напускалася на нього, що матір треба відвідати.
– Ба, ти чого? Звичайно, що не був, ти ж сама знаєш: вона нікого не хоче бачити. Вона якщо чогось хоче – усі про те знають, і коли чогось не хоче – теж не приховує.
Промовисте мовчання моєї доні привчило усіх нас розуміти його.
Під час Помаранчевої революції ми бачили Наталю на екранах телевізора. Вона натхненно говорила в студії, розповідала про міжнародний досвід, допомагала інтерв’ювати іноземних експертів. Я все сподівалася, що закохається у неї який-небудь свідомий канадієць нашого походження, романтичний австрієць або хтось ще порядний, однак – ні, видно, що не судилося.
Зойку я не бачила на екранах, Зойка забезпечувала майданців гарячою їжею, приносила ліки та роздрукований ще для вболівальників текст гімну. «Наша Зоєчка бджолить», – казав Славік з усмішкою. Він постійно перебував у штабі, встиг побути спостерігачем, знову повертався поночі, із синцями під оком, із запахом коньяку та жінок на шкірі.
Наталя виїхала на посольську роботу в 2006 році, цього разу це була одна зі скандинавських країн. Вона кинула палити, купила новий одяг та змінила зачіску на каре.
Славік розпочав роботу провідним менеджером на великій фірмі з постачання імпортного кахлю та сантехніки, ще набрав ваги і залишався найважливішою для мене людиною. До першої нової баби, згаданої мною Людмили-пральки, котру він приведе у наш дім, залишилися лічені місяці.
Повертаючись до стрижки Славіка, що спочатку мене заспокоїла знахідкою винишпорених мною волосин нової старої баби чи, можливо, й нового старого мужика, на його піджаку, мушу констатувати: я знову занервувала. Ще й Наталя написала недовірливого листа, де зазначила: вона завжди міняла зачіску (і це було правдою), коли змінювала роботу. Якщо врахувати, що для Наталі зміна роботи була важливішою за зміну будь-кого з мужиків, Славік міг закохатися в нову бабу, тому вперше за стільки років змінив свій зовнішній вигляд. Від думок мене відволік телефон.
– Ну чего там твой глаз, не отвалился ещё?
Зойка. У мене почала розвиватися катаракта, Зойка дістала краплі, які катаракті, вірогідно, подобалися, бо вона від цих крапель розросталася. Катарактове добриво, а не ліки.
– Око не відпало, однак бачу, як сонце крізь хмару.
– Тогда готовься к операции, я тут расспросила про врача одного, руки вроде не из жопы, он лазарем (святым, ха-ха) как-то эту дрянь из глаза может выйнять. Всего-то и делов – пара часов.
– Зою, Бог з ним, з оком, Слава точно когось приведе, він зачіску змінив. Наталя каже, як зачіску змінив – готується до змін або вони вже відбулися.
– Снова ты за своё? Заславушилась вконец, старая моржовка. Хрен с тобой. Ну и сиди без глаза!
Знову не сказавши «до побачення», Зойка поклала трубку. Весь день я була на нервах, аж доки Славік не повернувся з роботи. Але тут – ще один неприємний сюрприз: онук не побіг традиційно на кухню, де на нього вже чекала вечеря. (А що мені робити? Сиджу біля вікна, жую сушені яблучка, бачу, як паркується його машина, я вже вирахувала, скільки мені потрібно часу, щоб усе тепле, свіже чекало на мого малюка.) Він зайшов до своєї кімнати, витягнув із шафи свіжовипрасувану сорочку, нові брюки, почав перевдягатися.
– Славіку, що у тебе, вечірні перемовини важливі? – Треба ж було щось у нього запитати, не про бабу ж!
– Ні, ба, я в театр іду.
Усе. Як каже Зойка, це уже точно «жопа», безпомилково. Якщо наша ледача дитина після роботи має сили перевдягатися, а потім іти до театру, без баби тут не обійшлося. Не може він іти до театру сам або з друзями, знаю я тих друзів, такі ж, як і він, – робота, мандрівки в чоловічій компанії, сауна, комп’ютер. Тільки один одружений, але театрами вони з дружиною не цікавляться, інакше я би знала. Ще й вечеряти дитятко моє золоте не збирається.
– То ти, може, щось поїси?
– Ні, ба, дякую, не встигаю, ми потім після вистави зайдемо десь повечеряємо.
Шалапут. Як у нього прямо запитати, хто ці «ми»? Він знає, як мені пече від цікавості, але говорити нічого не хоче. Вечеря після театру – це ще серйозніше, ніж театр. Можливо, у когось день народження? Але про що я? Я ж пам’ятаю всі дні народження його друзів, я все про нього пам’ятаю, більше, ніж про себе.
Ось він гребінцем торкнувся волосся, попросив струсити, якщо на сорочку щось упало. Немає у нього ніякої лупи, я доглядаю. Поцілував мене:
– Ба, ну я побіг, не хвилюйся, мобільний взяв, але не забувай, що у театрі я його вимкну. – Уже двері за собою зачинив, а я ще чую запах його парфумів. Нових!
Але ж, моє телятко, пам’ятає мої настанови про мобільний. Я завжди йому пояснювала, що він може бути де завгодно, з ким та скільки завгодно, єдине, чого я прошу, щоб не відкинути ласти: не вимикай телефон, попереджай, навчив мене читати есемески – пиши мені есемес. Я буду продовжувати хвилюватися, але не уявляти онука під колесами машини, пошматованого в кущах, лежачого у «мавпятнику» з відбитими нирками або навіть у моргу.
Дзвінок у двері. Може, щось забув?
Але це була Зойка.
– У него какая-то старая баба.
– Стара???
– Да. Не как мы, песочные часы. В том смысле, что кто-то из бывших. Я вот цветочки там смотрела.
– Ти і квіточки? Гм. Щось новеньке.
– А чего мне ещё было делать у его машины? Бутылки ещё можно было собирать или милостыню просить.
– Краще вже пляшки. Виглядало б переконливіше.
– Ротельник бы кому-то вот прямо сейчас прикрыть следует. Короче, я подслушала, как эта баба ему звонит. Чего она говорит – не слышала, брехать не буду. А он просит оставить его в покое, никаких «мы», значится, говорит, не было, а если и было, – ушло. И что помогать он ей не намерен. Потом она ему что-то сказала, он в лице поменялся. И говорит: в это, мол, не лезь, давай поговорим завтра во время ланча.
– Вона ще й у неприємності його втягує та погрожує, Боже, Боже…
– Ещё момент. Встретила Тарасовича, так говорит, что вчера Славик пихался с какой-то бабой. Как это ты просмотрела?
– А він учора під’їхав так, що я тільки бачила, як він їде, а де поставив машину – не помітила.
– Надо же, а я ужо подумала, какая Варка – проморгалка. Не суть. Баба за рукав ему цеплялась, а он её отпихнул. Она колесо ему проколола и сказала, что просто так ему от неё не избавиться и что второй раз ему испортить ей жизнь не удастся! Вот такие дела, ёп-пап-пало-ногу.
– Матір Божа, Варваро Великомученице. Кому Славік міг зіпсувати життя? Хіба що Тасі, пам’ятаєш Тасю?
– Конечно. Я, в отличие от тебя, не в маразме. На самом деле ты его недооцениваешь, он мог испортить жизнь кому угодно, не все такие всеядные слепышата, как ты. Птенцы и то переборчивее. Обиды ты глотаешь, недостатков не видишь, так бы и плюнула…
Зойці набридло стояти майже на порозі, тому вона стягнула із себе кофтину, кинула на вішалку й пішла до вітальні, увімкнула телевізор, вона каже, що телевізор своїм глупством допомагає думати. Я пішла за нею. Але спочатку зайшла на кухню, щоб узяти нам стратегічні запаси – чай, бублики і пиріг із грушево-горіховою начинкою. Взагалі, він був недоторканним, Славковим, але нині я онука караю. Ось так.
Зойка винюхала пиріг ще раніше, ніж я його поставила на столик, вона почала шкіритися, знала, що відриваю від серця.
– Я вот чего подумала. Завтра мы пойдём в этот ресторан, помнишь? Он нас туда водил. Возле его работы. Махито-шмахито.
– Мохіто – це такий коктейль мексиканський.
– Мохито. А я думала, що воно походить від «вимахуватися». Век живи, век пей. Да. Выследим, кто его донимает, узнаем чего, примем меры.