– «За двома зайцями» нехай поставлять. Ти Проньку гратимеш. Але нехай назвуть це «За двома тюльпанами» чи «За трьома оселедцями», щоб їхні бусурмани зрозуміли, – порадила Зойка.

Чим мене завжди вражала Віка Петрова, так це тим, що у голові її було сито, котре пропускало до її мозку тільки те, що здавалося важливим виключно для Віки Петрової, аналогічне сито мала й Зойка. Тому Віка Петрова її явно інтригувала, я чула, як потріскують Зойчини кістки – вірна ознака того, що в організмі полихає пожежа, а Зойка підкидає туди галузки, мружиться та гріється, немов старий пес.

– Ми ж тобі нащо? Від Славіка чого хочеш? – запитала я, бо бачила, що Зойка хоче пригод, а це означає тільки одне: Віку Петрову в її авантюрі вона підтримає, отже, мені варто готуватися до гіршого.

– Розумієте, він нарешті прилітає у Київ, мій Йооста. Раніше ми тільки по скайпу спілкувалися, а мені й привести його нема куди. Моя мати померла, батько десь спивається. Та і в Росії він, ну ви знаєте. А я живу в общазі, кімната у мене така занедбана, наче там не гарна дівчина живе, а пияки з тарганами. У мене життя бурлаки, живу за сигналом, у шафі, крім форми, мало що є. Прокидаюся, йду на службу, повертаюся, розігріваю сосиску, жую, ковтаю чай, падаю спати. Ось ця сукня, що на мені, також уніформа: для побачень, похорон та весілля. І сплю як мужик, рівнесенько, ані ногу під себе не підтягую, а раніше ж підтягувала, зародком також не вкладаюся на правий бік, хіба що руки можу розкинути. Я ж не через спрагу збагатитися за ним іду, я хочу нормального чоловіка, нормального життя, так, я хочу достатку, але це похідне. Поїхати хочу звідси, жінкою бажаю себе відчути, набридло мені жити та поводитися наче мужик, тільки з цицьками.

Вражаюча промова.

– Але чого тобі треба від нас, хитра ти мавпа? – озвалася Зойка.

– Родини. Усього-на-всього – нормальної родини. Я сказала, що після розлучення чоловік забрав у мене все, тож я повернулася у рідний дім, живу у брата, бабусі та бабусиної сестри.

– І коли він приїздить? – приречено зітхнула я.

– За тиждень. У неділю. Але ж мені треба якось у вас обжитися. Можна я в суботу заїду? Я жити не буду, тільки речі свої залишу, розставлю, щоб в очі не кидалося – наче мене тут немає, кілька портретів у фоторамках, щоб не сприймалася як зайда. Він погостює день, а потім ми їдемо до Львова, потім – відпочивати до Ялти, хочу Батьківщину свою показати.

– Чого ж тоді батька під парканом не показати? Волгу, у Сочі якраз до Олімпіади готуються, – Зойка не була б Зойкою, якби не копнула Петрову.

– Ех, тітонько Зоєчко, Батьківщина вона ж не там, де твій батько під ногами валяється, Батьківщина навіть не там, де ти ходити навчилася, Батьківщина там, де ти на ноги встала. Хіба ні?

Я розчулилася. Помітно, що людина працює в МЧС або просто хвацька з народження, відразу цуп нас за роги і вже поганяє, реакція вражаюча, дивно, що вона посухи, землетруси та повені не зупиняє й не давить у зародку.

– Добре, заселяйся та залишайся на вихідні, якось витримаємо марку перед твоїм гостем.

Віка Петрова обійняла мене, притиснула до себе міцно і, певно, щоб не розплакатися, побігла у своїх справах. Ще вона забула заплатити за ланч та чотири кави з молочком. Імовірно, це задля того, щоб я нині повною мірою відчула себе Марією-Терезою.

Славік влаштував нам екзекуцію, коли почув, що ми погодилися підтримати Віку.

– Ви знудилися, вам пригод мало, набридло спокійне життя? Ба, я розумію, що на це повелася тьотя Зоєчка, але ти? Ти хіба не на моєму боці?

Я сказала, що завжди на його боці («Якщо твій бік здатний її витримувати», – додала Зойка), але ми хочемо, щоб Віка Петрова отримала своє, себто свого – ювеліра з Нідерландів, та подалася у далекі краї влаштовувати власне щастя без нашої присутності.

– Але я хотів запросити в неділю Аллу, щоб ви познайомилися! Що я маю сказати?!

– Славуша, чурбан ты неотёсанный, большая семья человеку дана для того, чтоб у него всегда были отмазки. А старухи постоянно болеют, у тебя целых две – чем не выбор? Скажи, что кто-то заболел.

– От уже дякую! Я сказав, що не буду їй брехати.

– Да неужели? Милый мой, доживёшь хотя бы до моего возраста, не говоря уже о Варкином, поймёшь, что касательно болезней ты не врёшь никогда! Дня не бывает, чтоб что-то не ныло, не тревожило и не болело. Я же не прошу врать, что у нас рак, Альцгеймера или ещё какая-то дрянь.

– У мене немає слів.

– То йди поспи, – не витримала я.

– Ба, ти думаєш, я зможу заснути?

Але він зміг. Я заглядала до його кімнати: накрився двома ковдрами, звісив одну міцну ніжку з ліжка, вона килима торкалася, але то його не бентежило, знай собі посопував. Це я знову не спала, нило тіло, боліла голова, я думала, що у нас залишилося два дні для того, щоб впустити Віку Петрову у свою душу, дізнатися про неї трохи більше, бажано – хорошого, і не ізганьбитися, приймаючи цього голландця.

У мене два терапевти. Один Зойчин, ресурс зі старих запасів записної книжки, він каже мені, що треба нести себе так обережно, наче я – кришталева ваза, мені навіть думати про це лячно, бо якщо ти кришталева ваза, тебе обов’язково хтось розіб’є, краще думати, що ти щось м’якіше, наприклад, подушка. Інша терапевт – наша районна, я її обожнюю, бо вона не задирає носа, не радить мені дорогущих ліків, натомість ділиться історіями й не втомлюється слухати мої. А ще вона легко сприймає людей та їхні жалі, їхній біль, їхні хвороби. Мені зараз потрібно саме це. І не сміється, коли я розповідаю, що лікуюся геранню. Вона каже, що я можу нервуватися стільки, скільки мені заманеться, зрештою, я не вагітна і не породілля, котра годує немовля. І що тут можна заперечити? Зойка вважає її балаболкою.

Славік переїхав до кабінету (того самого, котрий ми колись здавали Вікіному «одному мальчіку»), втягнув туди розкладне крісло й робив спеціальний вираз обличчя, коли зустрічався зі мною очима: підтискав губи, роздував ніздрі, нагадуючи мені Петра Першого.

Віка Петрова переїхала до нас у п’ятницю. Вона принесла старі фотографії (я не знала, що вона їх зберігатиме), де вони зі Славіком були вдвох, цього разу фото мали демонструвати сестринсько-братерську любов. Ще у неї була фотографія зі мною (Зойка увічнювати себе не давала, тим паче якій-небудь Віці Петровій: «ну-ка обломися»).

Петрова дрібними та не дуже деталями підкреслювала свою присутність. Тепер на неї можна було нарватися у ванній (пригадуючи того самого «одного мальчіка», мабуть, то було сакральне для неї місце, але приводів підозрювати Віку в сентиментальності у мене не знайшлося, хіба що кілька фотографій, однак тільки Боженько зна, навіщо вона це зберігала), у кухні, у кімнаті Славіка, котра перетворилася на кімнату Віки, у вітальні, на балконі, у шафах.

Вона уникала спілкування з нами, хіба що іще трохи розповіла про Йоосту та про свої очікування стосовно нашої поведінки. Славік сказав: у цій опереті він бере участь тільки через повагу до наших із Зойкою сивин, хоча він це нам не забуде.

– Ти ж забудькуватий, обов’язково забудеш, – прокоментувала його випад Віка Петрова і поцікавилася, що він «набрехав обожнюваній Аллочці».

Славік роздув ніздрі ще дужче, але відповів: Аллі він сказав, що раптом приїздять гості, тому він мусить перейматися ними.

– Вона це не зрозуміла, однак обіцяла подумати і спробувати зрозуміти.

– Це ж треба, яка шляхетність, я б тобі такого не подарувала, якби була на її місці, – зацінила позицію дівчини Славіка Петрова.

– А ти була. Правда, ніколи до цього місця не дотягувала, – відреагував він.

– А ти взагалі ні до чого не дотягував, кінчав на третій хвилині, але хіба це привід тебе зневажати, хіба це привід для поганих спогадів? – із цими словами Віка Петрова пішла в магазин, залишивши нас із Славіком червоніти. Я була схожа на буряк, Славік – на матрьошку.

Зойка не червоніла, вона уважно розглядала Славіка перед тим, як вимовити: