Варто наголосити, що мама пробачила б мені, якби я забув про день народження бабусі або навіть про її день народження, але ще з отакенького віку я мав чітко знати точну дату, коли народився клятий Стариган Ернест. Я й тепер це пречудово пам’ятаю, а от таблицю множення, порівняно з датою народження Хема, пригадую ледь-ледь. Єдине, що залишилося в пам’яті щодо таблиці множення, – це ті приклади, які помістилися у пісеньку «Дважды два четыре, дважды два четыре, это всем известно в целом мире». Пісні я хапаю на льоту. Більшість людей після цієї моєї заяви кажуть: «Краще б ти запам’ятовував на льоту щось інше». Зазвичай я вдаю, що недочуваю або не зовсім розумію, про що йдеться. Про що це ви, га?

Отже, дещо про Ернеста. Було б нечемно стільки теревенити про нього й забути повідомити його біографічні дані. Ернест народився 21 липня 1899 року в Оук-Парку, штат Іллінойс, США. Усі мамині знайомі милувалися, коли такий трирічний янгол, як я, хитаючись навшпиньках у центрі килима, виразно розповідав біографію Старигана Хема. У дорослих такі дивні забавки. Що у моєму виступі було кумедного? Нудота. На мій погляд, самісінька нудота. Як узагалі можна милуватися тим, що якесь мале патякало у деталях вантажить тебе, дорослу, зморену працею людину, біографією нікому не потрібного американського письменника? Важко зрозуміти логіку дорослих.

Судячи з дати народження Ернеста, він був Раком. Моя мама з’явилась на світ 21 червня, за місяць до дня народження Ернеста, тобто, відповідно до класичних астрологічних карт, вона була Близнюком. Та що там, моя мама була типовим Близнюком, у неї настрій змінювався сто разів на день, але вона вважала себе Раком. Воно й зрозуміло – це поєднувало її зі Стариганом Хемом. Я ніколи не говорив із мамою про її приналежність до табору Близнюків, тому завдяки своєму вмінню тримати язика за зубами цілком спокійно дожив до своїх двадцяти дев’яти років. За чим поки що не шкодую.

Якби Ерні не був Раком, то я зробив би з нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що перетворив би Старигана Хема на Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, Рак – найкращий знак не лише для Ернеста, а й для усіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, на мій погляд, усі Раки легко пасталакають англійською, усі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони. Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на якій надряпано простого, мов стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, котра чула стільки фальшивих покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.

Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», – і лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» – це назва якогось геніального творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Утім, я любив мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю родиною.

Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Уся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів. Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників поставте на буфеті – і у вашій домівці запанує родинне щастя», – так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються ними. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити й те, що маєш. У будь-якому випадку, ненавидіти взагалі простіше.

«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, – замріяно казала мати, поліруючи тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни. – Тому у нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих слонів. «Яка ти зіпсована дитина», – сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за що ці муки?» – зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.

Уже вкотре мама порушувала питання, те, що мене дуже цікавило й збуджувало, однак ставити його перед нею чи бабусею мені здавалося ніяково. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і Стариган Хем, не знав, звідки взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про нього не відав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.

Чому, власне, у моїй голові затовклися ці спогади про дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою низку спогадів про Старигана Хема, маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити стегнами так, немов я був повією. Схоже, ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських предків. Я смикався, наче наречена в радянському кінофільмі «Солом’яний капелюх», їй так само заважала гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди, подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, хто «самі люди не місцеві». На мене повсякчас хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися.

Учора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці в мене були. Черевики з тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, модна за часів співу бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-а-а-а-а». Головним убором мені мала б служити бандана. Вона була така ж чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж…

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що у наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до помпезних центральних магазинів – «Ґудзики», ще краще – «Європейські ґудзики», а ще є такий собі «Світ ґудзиків». Швендяв по них довго.

Коли я чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезна урочиста зустріч, на ній поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого товариства. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, у якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. У принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців.