– Заходь відразу до мене, я вже приготувала вечерю, – сказала Альона.

Юстина мовчки кивнула, переодягнулася в домашній одяг, помила руки, витягла з торби пляшку мартіні й пішла до Альони.

Їхні вечори проходили за налагодженою схемою – по черзі готували вечерю і так само по черзі купували пляшку. Повечерявши, сідали дивитися фільм або серіал. За серіал випивали пляшку вина, за фільм – дві. Пива випивали по дві пляшки, маленької мартіні вистачало на серіал, але на фільм уже треба було велику, і від цього вони вже справді п’яніли. Таким чином вибір фільмів та серіалів часто зумовлювався тим, чи можуть вони собі дозволити завтра вранці бути не в формі, тобто вибором типу і кількості алкоголю.

Цей ритуал зародився у них кілька років тому, коли Альона зробила операцію і їй видалили лазером варикозні розширення вен на одній нозі. Операція чомусь дала неочікувані ускладнення і замість покращення почалося запалення. Нога Альони дуже сильно боліла, і вона кілька тижнів не могла вийти з дому, бо через сильну ожеледицю це не завжди завершувалося без травм навіть для людей зі здоровими ногами. Тоді Альона вперше постукала до Юстини і попросила сходити в магазин. Потім розговорилися і Юстина покликала Альону на вечерю. Далі здружилися і почали проводити разом п’ятничні вечори. За пляшкою і телепереглядом. Потім Юстина пішла від свого тодішнього бойфренда й, аби швидше відновити душевну рівновагу, почала частіше зустрічатися з сусідкою. Далі, окрім п’ятничних посиденьок, стали регулярними і суботні, а останнім часом подруги вже проводили разом майже кожен вечір.

– Мартіні? Ти впевнена? – здивовано запитала Альона. У новорічну ніч вони випили на двох велику пляшку мартіні і дві пляшки шампанського, що було явно забагато, і спогад про це ще каламутно похитувався десь на дні шлунка, ніби ряска на поверхні озера.

– Знаєш, я вирішила, що ми потроху втрачаємо контроль над випивкою, – дивлячись в очі подрузі, сказала Юстина.

– Та припини, перебрали трохи в новорічну ніч, у кого це інакше проходить? – засміялася Альона, але сміх її прозвучав якось напружено.

– Кажуть, перша стадія одужання – це визнати, що маєш проблему з алкоголем, – не здавалася Юстина. – Не знаю, як ти, а я відчуваю, що таки маю проблему. І не хочу, аби вона ставала більшою.

– Слухай, не перебільшуй. Я розумію, що в тебе був важкий день, кому хочеться працювати першого числа. Я нині теж перенервувалася. Прибігла клієнтка, яку я вчора півдня вибілювала, намучилася страшно, ніг не чула. Сто разів її запитала, чи вона точно хоче вибілюватися, бо волосся темне, ще й перефарбоване кілька разів підряд, може не витримати. Довго підліковувала волосся масками. Ну і ніби пронесло, добре взяла фарба і їй навіть гарно. А нині вона прибігла в сльозах, що хоче назад у темний колір. Ідіотка. Ну, але то таке. Треба сьогодні розслабитися, а завтра вже все буде виглядати по-іншому. Давай нині не сидіти допізна, подивимося серію і спати.

– Я пропоную не пити сьогодні алкоголю і взагалі встановити собі норму – не частіше ніж раз на тиждень і не більше ніж по пляшці пива чи пляшку вина на двох. Максимум – маленьке мартіні, але то вже в рідкісних випадках. Ось це мартіні пропоную випити через тиждень, у п’ятницю, а до того – сухий закон і хай пляшка стоїть у домі, щоб звикалося, що не все куплене треба відразу ж випивати. Що думаєш?

– Та можна, але ти ж знаєш, чим то закінчується. Вже не раз пробували. Потім бігаємо докуповувати. Тобто бігали, – виправилася Альона.

Десь півроку тому в місті заборонили продавати алкоголь після десятої вечора. І саме тоді Юстина з Альоною почали запасатися пляшками «про всяк випадок», чого ніколи не робили раніше, адже пройтися до цілодобового магазину на сусідній вулиці було нескладно і навіть приємно. Але здебільшого йти туди було лінь і ця лінь часто перемагала бажання випити ще трохи. Тепер випити після 22.00 увечері можна було лише у кнайпі, а вибиратися туди посеред фільму їм уже зазвичай не хотілося. Та й кнайпи у їхньому районі були або дорогі туристичні, або зовсім уже люмпенські – наливайки, куди ходили лише бомжуватого вигляду хроніки.

Відтоді, як придбати алкоголь можна було лише у визначені години, Юстина зауважила, що пити вони з Альоною стали більше. Вони і раніше не залишали в домі алкоголю про запас. Завжди купували «на вечір» і завжди випивали все куплене. Але під час закупів визначали собі таку дозу, щоб наступного дня не страждати від похмілля. Це дозволяло підтримувати ілюзію, що насправді ніякої залежності немає. Просто іноді хочеться розслабитися і трохи випити.

Але тепер, коли пляшка вина несподівано закінчувалася посеред фільму, а наступної не було, вони синхронно ловили себе на думці, що раптово втрачають інтерес і до фільму. Зосередитися заважає відчуття якоїсь не до кінця зрозумілої тривоги, а замість розслаблення з’являється роздратування на те, що вечір зіпсовано. Чомусь тепер усе було не так, як раніше, коли випити теж хотілося, але лінь було бігти в магазин, тож обходилися. Обходилися вони і тепер, але факт, що роблять вони це не добровільно, а вимушено, дратував значно більше, ніж власна лінь. Можливо, якби алкоголь і далі продавався без обмеження, такого б не трапилося, а може, давався взнаки перехід на нову стадію залежності.

Юстина першою стала купувати замість колишньої пляшки вина – дві «про всяк випадок», замість по пиву – по два. Але випадок наставав завжди того ж вечора. Організм поволі звикав до нової дози, і блаженне розслаблення наставало лише після того, як було випито «норму». У ті ночі, коли вони не пили вечорами, Юстина часто прокидалася і не могла заснути до ранку від того самого незрозумілого відчуття тривоги. Альона теж скаржилася на безсоння.

– Знаєш, мені не подобається, що я протягом дня така сонна і втомлена, ніби взагалі не спала, а пожвавлююся лише під вечір від думки, що скоро додому, де серіал і пиво. Це якось нездорово, – сказала Юстина, звертаючись не так до Альони, як до самої себе.

– А ти впевнена, що буває по-іншому? І як це – по-іншому? Ну, хіба коли з дому на роботу хочеться, щоб там розслабитися. Це як у моїх одружених клієнток із малими дітьми, які ще в декреті сидять. У них вдома така нудьга, що хоч на стіни лізь. А якщо людина вдома відпочиває, а на роботі працює, то не дивно, що тягне її до відпочинку. Ми ж з тобою уже не дєвочкі.

Альона в побуті була здебільшого російськомовною, українською розмовляла з Юстиною і україномовними клієнтками. Це не було для неї принциповим питанням, вона автоматично переходила з мови на мову залежно від того, як зверталися до неї. Але іноді вставляла у свою грамотну і позбавлену акценту українську такі-от відверто російські сленгові слівця. Це завжди були штампи, вислови, які чомусь зручніше було вживати саме в такій мовній версії.

– Але раніше так не було. Я прокидалася вранці бадьора і повна сил, а ввечері була втомлена. Тепер же у мене якийсь дивний ритм, вночі не можу заснути, а вдень сплю на ходу. Може, це вплив алкоголю?

– Слухай, – Альона порядкувала на столі й, розмовляючи, не дивилася на Юстину. А Юстині хотілося зазирнути їй в очі, щоб зрозуміти, чи справді подруга переконана у тому, що каже, чи просто намагається заспокоїти їх обох. – Я не проти перевірити, давай поламаємо ритуал. Може, ми просто звикли, що, коли дивишся телевізор, треба пити алкоголь, бо так було завжди. А можна ж і просто чаю випити. Припускаю, що ми й не зауважимо різниці. Або швидко перестанемо зауважувати. Ну і взагалі, нам з тобою смішно говорити про алкоголізм. Знаєш, як мені розповідала співробітниця сьогодні? Каже, ми зовсім небагато випили вчора і аж дивно, чому нині так погано почуваюся. А потім перелічує: пляшка шампанського, почата друга пляшка, «зовсім трохи горілки», півпляшки коньяку і недопите мартіні. Це вони вдвох із чоловіком святкували і при тому «добре», як вона вважає, закушували: картопля, м’ясо, оселедець під шубою, холодець, ковбаса, канапки, торт. Мені погано вже від самого цього перелічування, уявляєш, як це – намішати стільки різних продуктів і видів алкоголю? А ти переживаєш через зайвий келих мартіні.