– От же скот, ну скот поганий, ну абориген заводський, мать його нехай!

– Можемо взяти оці спини штурмом, – після випитого вдень коньяку мене пробило на відважні вчинки.

– Совість замучить, – це Наливайко промовив без жодної іронії. – Дивись, тут он скільки таких, хто лізе без мила. Гідність мати треба. І совість. У Льончика її зроду не водилося, на її місці…

– Диви, махає! – я помітив знайому лисину через шестеро людей від нас.

Льоня таки дійсно спробував зайняти нам місце. Навіть мужньо тримав почату пляшку не дуже дорогої горілки. Але печені «кошики», наповнені салатом, бутерброди з ковбасою і викладена на розрізані навпіл варені яйця червона ікра біля нього не втрималися. Нам лишилися порізані лимони, оливки на пластиковій тарілці, така сама тарілочка з рештками оселедця – її Льоня буквально вирвав із чиїхось рук. Я теж вирішив зробити внесок: підсунув ближче до нашого гурту пластикову пляшку лимонаду. Наливайко дедалі більше похмурнів, і коли ми таки допили пляшку, закушуючи лимонами та оливками, інтерес до Льончика як до колеги і частково як до людини поступово зникав.

– Що робимо? – я намагався поводитися скромно та делікатно, бо десь відчував: сьогодні творчу натуру свого товариша Наливайка чимось глибоко образили.

– А що робимо? – Макс навіть бентежив своєю понурістю. – Нічого не робимо. Пий, гуляй, веселися, отак! Бач, як тут весело, блін!

– Слухай, Максе, – Льоня починав заводитися за прикладом колеги. – Я або чогось не зрозумів, або…

– Нормально. З тобою, Льоня, у нас завжди нормально. Чудесно! Колосально! Грандіозно! Поляна на поляні з тобою!

– Скажи, а ти чого сюди прийшов? – лисуватий упер кулаки в боки. – Ти взагалі чого завжди отак ходиш? І постійно морда в нього невдоволена…

– Значить, Льоня, я зараз не хочу починати, хто куди для чого ходить, да, – Наливайко перейшов на скоромовку. – Просто є журналюги, котрі пашуть, як тато Карло, і їхню роботу помічають, блін, частіше, ніж їх самих. А є такі, хто кругом крутиться, світить табличкою, – він обвів рукою своє обличчя, – і, крім табла наглого, нічим похвалитися не можуть.

– Ти про кого?

– Ні про кого. Одних, розумієш, виносять з чорного ходу, а інші самі йдуть. Ноги в них для цього виросли. Руки – для писання. Голова – для думання, а не для того, аби горілку в неї наливати. В голову, я маю на увазі.

Стало ясно – час іти звідси. Хто з колег усвідомив це раніше, не знаю. Лисий Льоня, можливо, і хотів щось сказати, та Наливайко розвернувся і рішуче посунув до виходу. Утримавшись від коментарів, лисий теж повернувся й зник у натовпі знайомих. Мені нічого не лишалося, як далі триматися Наливайка.

Наздогнав я його аж на виході.

Максові щось торочив на ходу патлатий бородань непевного віку в розстебнутій камуфляжній куртці. Під нею я помітив сорочку, верхні ґудзики якої також були розстебнуті, виставляючи напоказ смуги тільника.

– Це – Шурик, – кивнув на співрозмовника Наливайко. – Краще перо Києва. Хоче нас пригостити. Потягнеш двох, Шурику?

– Хоч усю цю довбану халяву, – камуфляжний обвів рукою натовп, від мого ока не уникнуло, що рука ця нездорово тремтить. – Марімани так не роблять. Ходімо, пацани.

Годинник показував за чверть четверту. В листопаді о такій порі вже сутеніє. На околиці, куди ми заїхали якоюсь маршруткою, я чомусь ніколи не був раніше, тож зовсім не уявляв, який куди звідси йде транспорт. Презентована трамвайна колія сюди ще не дотягнулася, хоча рейки я десь у кутках цехів помітив. Наливайко чомусь цілком поклався на «марімана» Шурика, ми заштовхалися в перший-ліпший транспорт і їхали довго, все щільніше вгрузаючи в сірі та вогкі листопадові сутінки.

Думалося, їдемо на край світу, та кінцевою цього дивного маршруту виявилася чомусь Контрактова площа. Уздрівши «народний» шинок-розливайку, ми, не змовляючись, пішли туди. Щойно замовили, бородатий «маріман» очікувально подивився на нас.

– Щось не так? – на диво ввічливо поцікавився Макс.

– У мене тільки на метро, – в голосі Шурика звучала неприхована гордість. – Зараз ти скажеш, Наливайку, аби я валив звідси до поганої мами. Давай, кажи, принижуй. Марімани все від вас витерплять. Нас шторми не брали, коли ми вмирали…

– Хлопці, назад виливать? – поцікавилася втомлена барменка.

Тепер на мене дивилися дві пари очей. Рука сама полізла по залишки грошей.

Заплативши, я підхопив свій стаканчик і відійшов у куток. Раптом закортіло додому, в чотири обшарпаних, але рідних стіни. Захотілося спокою, миру і самотності. Натомість за моєю спиною назрівав конфлікт. Біля шинкваса спочатку загув хор обурених чоловічих голосів, до них долучився неприємний голос барменки, і нарешті через всю територію до мене гукнув Макс:

– Ти скільки давав?

Я так само голосно назвав суму. Децибели в районі черги збільшилися, скандал, певне, досягнув свого апогею і нарешті захлинувся. До мене в куток підійшли розлючений Макс і збентежений Шурик. Кожен тримав у руці свій стаканчик з горілкою.

– Проблеми? – мені направду було зовсім байдуже, та мовчати якось не випадало.

– Цей мудило, – Макс кивнув на «марімана», – завівся з тіткою за здачу.

– Яку здачу? – тепер я чогось не розумів.

– З твоїх бабок здачу, ясно? Почав виступати, ніби тітка здачу собі приникала.

– Я всю забрав, – моя рука навіть шуснула по гаманець, аби довести кращому перу Києва його помилку.

– Ну так би і сказала, а то обзивається, – найбільш щиро обуреним виявився Шурик. – Чуєш, вона каже: «Підарас горбатий!» Нє, пацани, я що, горбатий? – він розправив плечі, потім змовницьки нахилився до нас. – Та хотів її трошки розвести. На понт узяти. Вони ж такі, знаєте, самі тут піддаті постійно. В таких місцях, хе-хе. Пара копійок іноді вигорає… Не завжди пам’ятають, що кому додають, доливають, недоливають…

– Вали звідси до поганої мами, – Наливайко чітко промовив не лише кожне слово – кожну літеру посмакував.

– Перевівся ти, Максе, – горілку бородатий «маріман» перехилив одним звичним ковтком, пожбурив порожній стаканчик у коробку для сміття, повну такого самого посуду, промахнувся. – Скурвився.

Блазнювато віддавши честь, він посунув до метро. Вже на ходу розвернувся і показав нам обом fuck. Мій товариш Наливайко покрутив пальцем біля скроні, теж випив, але своїм стаканчиком у смітник влучив. А тоді промовив, ні до кого не звертаючись, з певною дещицею захоплення:

– Ти диви, яка ж скотина… Таки випив на халяву. Ось талант… глиба… бляха…

– Дорогою додому іншої теми, крім Шурика, в нього не виникало. Його просто несло, фрази лилися з нього, немов вода з водостоку під час зливи.

– Це ж мурло останнє, щоб ти знав. Ніколи людиною не був.

– Так уже й ніколи…

– Колись, кажуть, був, – охоче погодився Наливайко. – Та тепер спився геть. «Краще перо», «краще перо»! В сраці краще перо! Постійно перебивається на шармак, тільки пожалієш його, придурка, сам же винним залишишся. Обіллє помиями за милу душу!

– Чого ж повівся? Коли знаєш, що за птах…

– Морський птах! Баклан, блін! Розумієш, – Макс заговорив проникливим тоном. – От вірю я в людей, вірю. Підходить, каже: «Читаю тебе, чувак, читаю. Отримав ось, хочу пригостити». Де отримав, хто йому заплатить? Мені б, правда, подумати – ні, взяв і повірив. А раптом? Ну скажи, могло таке статися: раптом упали на людину гроші? І зауваж – своє він таки випив! Козоріз нещасний…

– Чому – козоріз?

– Бо прізвище таке в нього… Бачив марімана? Тільник той до тулуба вже присох, він у ньому, мабуть, і миється.

– Гадаєш, він миється?

– Мусить для підтримки іміджу. Який моряк без води? Коли вірити, справді морячок. На підводному човні, каже, служив. Ніби взагалі на атомному, човен «Стерегущий», секретна база на морі Лаптєвих. Про неї, каже, навіть не все КДБ знало.

– Думаєш, свистить?

– Нічого я не думаю. Все може бути. В усякому разі дах у нього точно поплив, а не поїхав, я у нормальних сухопутних.