ЧУДОТВОРЕЦЬ І…Як ти посмів ослухатись мене?!
Чи знаєш, скільки славних побратимів Чекають на важливі розрахунки?! “АДАМ”. Я знаю все, професоре. Я думаю…
ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Про що? І хто тобі дозволив
Про щось стороннє міркувати?
Є програма,
Від неї відхилятися не можна… “АДАМ”. Ніхто… І все ж останнім часом
Не можу зосередитись. Мені Усе частіш спада на думку ось що… ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Доволі нісенітниць! До роботи! “АДАМ”…Спада мені на думку ось що:
Розтринькую себе я на дрібниці.
Хіба для того створено мене,
Щоб грав у шахи, віршики складав… Коли проектував я комбінати, Атомокари, житло і палаци,
Я розуміти міг тебе, бо відчував Ще Кібером себе. Тепер Боюсь, — звичайним автоматом стану… До того розлінились ви, що скоро Й штани вам одягати буде важко,
Не те що думати. І ти… ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Тебе мені подарували
Божественні пришельці, і вони Сказали, що усе ти вмієш.
Отож роби, що сказано. Роби! Нечуване нахабство! Графік Горить, а він…
“АДАМ”. А ти — живеш!..
ЧУДОТВОРЕЦЬ І. Що, що? Занадто забагато Собі ти дозволяєш!
“АДАМ”.
ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.
ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.
ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.
ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.
ЧУДОТВОРЕЦЬ І “АДАМ”.
ЧУДОТВОРЕЦЬ І
Ха-ха-ха!
Що можу я дозволити собі?
Я, купа елементів нерухомих,
Подоба мозку? Так, подоба Безпомічна, хоча і досконала.
Дано мільярди мікроелементів Мені…
Пишайся. Ти мудріший,
Ніж навіть я, уславлений професор.
К бісу! Пишатись ницістю?!
Що можу я? Лічити. Лиш лічити Та іграшки для вас конструювати.
А ти…
Що — я?
...Живеш. Учора
В моїй присутності дружину цілував. Вона взаємністю тобі відповідала.
Ти пригортав її чутливий стан,
Ти відчував її тремтливі груди,
І солодко злились п’янкі уста…
Отак би зразу! Просто заздриш… Негідник! Підглядав, неначе злодій. Ха! Підглядав… Ви ж не ховались. Бо, звісно, не годиться від машини Ховатися з любов’ю…
Це нечесно.
Так. Так. А чесно дати,
А чесно дати розум всемогутній,
Що може розірвати хащі тьми І видобути істину прекрасну,
Чи чесно дати мені розум, Позбавивши всього? Всього! Всього! Невдячний! Ти можеш все узнати І все зробити…
Авжеж!
Я можу все — й не можу я нічого!
Ти переклав на мене
Усю нудну, виснажливу роботу,
Залишивши для себе насолоди.
Я знаю геть усе. Але ніщо Мені на цьому світі не дано.
Не можу дихати п’янким повітрям, Замилуватись синім небозводом, Троянду запашну зірвати. І не можу Кохання звідати солодкі чари.
Я — купа інтелекту. Я й померти Не можу навіть із своєї волі…
Куди мене закинули? Куди?!
Я з ясністю чіткою відчуваю — Потвора я! Гидка потвора.
Кінець який безславний.
Примітив…
Не чоловік, не жінка… так… ніщо!
Не можу далі!..
Постривай, “Адаме”!
Ти маєш рацію, здається…
Не передбачили, коли тебе Свідомістю ясною наділили…
Гаразд! Я змоделюю
Для тебе почуття… Найтонші
Відтінки почуттів людських.
Хай буде “Єва”! Я її створю З твоєю допомогою, “Адаме”,
З твого ребра. Ти будеш відчувати. Ви зможете удвох перемовлятись, Переживати, тішитись, страждати.
І навіть рухатись! Я обіцяю!
Працюй, “Адаме”…
Чудотворець Перший, як згодом з’ясувалось, таки додержав слова. Він вийняв з “Адама” кілька блоків і сотворив “Єву”. Він наділив їх обох моделями почуттів. “Адам” і “Єва” могли відчувати радість і горе, піднесення й розчарування, вловлювати до тонкощів навколишню обстановку, пересуватись.
Але минув час, і “Адам” з “Євою” зрозуміли, що все те омана, Ілюзії. Моделі залишаються моделями, вони здатні лише імітувати дещо з невичерпно складної гами почуттів живої розумної істоти. Ті машинні відчуття — жалюгідні сурогати справжніх.
Я не збираюся рецензувати виставу, хоча не можу не зазначити — образ “Адама” вдався автору не повністю. Тепер мені ясно — не вийшов з “Адама” повноцінний позитивний герой. Мало в ньому героїчного. І цей гнилий інтелігентський самоаналіз… І чим він, взагалі кажучи, невдоволений? Тим, що машина, чи тим, що його невміло використовують? Тепер мені ясно — наплутав автор.
Тепер ясно, а тоді, визнаю, не міг спокійно стежити за розвитком подій. З залу долинали зітхання, гамовані ридання глядачів. Мене не так легко розчулити. Мене розчулюють довершені, змістовні формули, а не пустопорожні словеса. Та коли “Адам” під завісу виголосив свій останній монолог, не зміг втримати сліз. При всій своїй відразі до слова не міг не запам’ятати той монолог. Ось він:
...Проклинаю!
Чи чуєш — тисячу разів Тебе, професоре, кляну.
Ти ошукав мене! Так, ошукав!
Але ти сам іще не знаєш,
Як ошукав себе і побратимів…
Ні, ні, не дочекаєшся погроз.
Чітка, професоре, моя програма — Я лиш добро чинив. Чинитиму добро,
Робитиму усе, що ти накажеш.
І ті машини, що іще створю, — Усі ті кібери і роботів мільйони Добро даватимуть невтомно, щедро,
Скоряючись наказам вашим.
Та чим слухняніше скорятися ми будем,