Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох, іноді Марія йшла на кілька кроків попереду, стискаючи олівець у своїй правій руці, а іноді трохи відставала, щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю, — проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова, й вона мусила задовольнитися тим, що любила його і мовчки страждала до самого кінця навчального року.

Протягом наступних вакацій, які тривали нескінченно, вона іноді прокидалася вранці з ногами, залитими кров’ю, думаючи, що скоро помре; тож вирішила залишити для хлопця листа, аби він знав, що був великим коханням її життя, й плекала намір забитися в глухий сертан, щоб там її пожерли дикі звірі, які вселяли моторошний жах місцевим селянам: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не принесла б великого горя її батькам, адже бідняки завжди зберігають надію, попри всі нещастя, які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі, думаючи, що її викрала якась багата бездітна родина, й, можливо, одного дня, десь у майбутньому, вона повернеться вельможною і багатою дамою — тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя ніколи не зможе про неї забути, щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те, що жодного разу не озвався до неї.

Вона так і не написала того листа, бо одного дня мати увійшла до кімнати, побачила кров на простирадлі, усміхнулася й сказала:

— То ти вже стала дівкою, дочко моя.

Вона захотіла знати, який зв’язок між тим, що вона стала дівкою, і кров’ю, яка витікала з неї, але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це прямо, а тільки підтвердила, що це явище цілком нормальне і що віднині їй раз на місяць доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії, згорнутий у формі кукурудзяного качана, яка всмоктуватиме цю кров. Марія запитала, чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою, аби кров не капала їм на штани, й довідалася, що таке буває лише з жінками.

Марія стала дорікати Богові, але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала самій собі за свою дурну поведінку, коли кинулася навтіки від того, кого найбільше жадала. За день до того, як мали розпочатися заняття в школі, вона пішла до єдиної в їхньому місті церкви й заприсяглася перед образом святого Антонія, що візьме ініціативу на себе й сама першою заговорить до хлопця.

Наступного дня вона нарядилася, як могла, вдягнувши сукню, пошиту їй матір’ю спеціально для цієї оказії, і вийшла з дому, дякуючи Богові за те, що вакації нарешті закінчилися. Але хлопець не з’явився. Минув цілий наповнений гіркою мукою тиждень, аж поки вона довідалася від подруг, що його вже немає в місті.

— Поїхав кудись далеко, — сказала котрась.

У ту мить Марія зрозуміла, що певні речі втрачаються назавжди. Вона також зрозуміла, що існує місце, яке називають «далеко», що світ широкий, а її містечко — маленьке і що цікаві люди рано чи пізно кудись від’їжджають. Їй би теж хотілося кудись виїхати, але вона була ще дуже юна. І все ж таки, дивлячись на запилюжені вулиці містечка, в якому жила, вона твердо постановила, що одного дня вирушить у далекий світ слідом за хлопцем. Кожної з наступних дев’яти п’ятниць, згідно зі звичаями своєї віри, вона брала причастя й просила Діву Марію, щоб та допомогла їй вибратися звідси.

Протягом якогось часу вона страждала, марно намагаючись знайти сліди хлопця, але ніхто не знав, куди подалися його батьки. А тим часом світ почав здаватися Марії занадто великим, на кохання вона стала дивитись як на щось занадто небезпечне, а на Діву Марію — як на святу, що жила десь на дуже далекому небі й анітрохи не зважала на смертних, які зверталися до неї зі своїми проханнями.

Минуло три роки, Марія здобула у школі певні відомості з географії та математики, почала дивитись телесеріали, прочитала, знову ж таки в школі, свої перші еротичні журнали і почала вести щоденник, розповідаючи в ньому про своє одноманітне життя і про своє бажання близько познайомитися з тим, про що довідувалася від учителів на уроках, — побачити океан, сніг, чоловіків у тюрбанах, елегантних, обвішаних коштовностями жінок. Та позаяк ніхто неспроможний жити нездійсненними бажаннями, — а надто коли твоя мати швачка, а батька ніколи не буває вдома, — вона швидко зрозуміла, що їй треба насамперед перейматися тим, що відбувається навкруги неї. Вона стала більше приділяти уваги навчанню, щоб домогтися успіхів у житті, й водночас шукала кого-небудь, із ким би могла поділитися своїми авантюрними мріями. Коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона закохалася в хлопця, з яким познайомилася на одній із процесій Страсного Тижня.

Вона вже не повторила помилку, якої припустилася колись у дитинстві: вони розмовляли, подружили, ходили разом у кіно та на всілякі свята. Вона також відзначила, що, як і у випадку з тим малим хлопчиськом, кохання більше пов’язувалося для неї з відсутністю, аніж з присутністю особи: вона жила відчуттям того, що їй бракує хлопця, цілими годинами уявляла собі, про що вона розмовлятиме з ним під час наступної зустрічі, й згадувала кожну секунду з того часу, коли вони були разом, намагаючись зрозуміти, що вона зробила правильно, а що — ні. Їй подобалося дивитись на себе як на дівчину вже досвідчену, дівчину, яка пережила і втратила велику пристрасть, дівчину, що знала, якого болю це завдає, — і тепер вона була сповнена рішучості всіма своїми силами боротися за цього хлопця, за те, щоб одружитися з ним, за те, щоб він став чоловіком її життя, від якого вона народила б дітей і з яким вони жили б у домі з видом на море. Вона розповіла про це матері, й та сказала:

— Тобі ще рано думати про це, дочко.

— Але ж ви, мамо, одружилися з моїм батьком, коли вам було тільки шістнадцять.

Мати не захотіла пояснювати дочці, що її одруження стало наслідком несподіваної вагітності, тож послалася на добре відомий аргумент, мовляв, «часи тепер інші», й закрила цю тему.

Наступного дня двоє пішли прогулятися в поле за містом. Вони трохи поговорили, й Марія запитала, чи не має він бажання вирушити в далеку подорож, але, замість відповісти, він схопив її в обійми і вліпив їй поцілунок.

Перший поцілунок у її житті! Скільки вона мріяла про цю мить! І краєвид навколо був саме для такого випадку — в небі літали чаплі, сонце хилилося до заходу, сухий сертан був гарний своєю особливою агресивною красою, десь далеко лунала музика. Марія спершу вдала, ніби чинить опір цьому натиску, але потім обняла його й кілька разів повторила те, що так часто бачила в кіно, в журналах і на телебаченні: міцно притисла свої губи до його губів, нахиляючи голову то в один бік, то в другий рухом напівритмічним, напівбезконтрольним. Відчула, що кілька разів язик хлопця доторкнувся до її зубів і пережила якесь надзвичайно солодке відчуття. Але зненацька він перестав її цілувати.

— Тобі не подобається? — запитав.

Що вона мала йому відповісти? Що подобається? Звісно, подобається! Але жінка ніколи не повинна так себе показувати, а надто перед своїм майбутнім чоловіком, інакше він потім усе життя думатиме, що вона надто легко на все погоджується. Тож вона визнала за ліпше просто промовчати.

Він знову її обняв, повторивши поцілунок, цього разу з меншим ентузіазмом. Потім відірвав свої уста від її губів, весь червоний, — і Марія зрозуміла, що припустилася якоїсь великої помилки, проте побоялася запитати, якої саме. Вона взяла його за руку, й вони пішли назад до міста, розмовляючи про щось інше, так мовби нічого й не сталося.

Того вечора, намагаючись добирати якомога літературніші слова, оскільки була переконана, що рано чи пізно хтось прочитає те, що вона написала, і не сумніваючись у тому, що сьогодні відбулося щось дуже важливе, вона занотувала у своєму щоденнику: